Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 166

Але Макс i Труда вже бiжать (що вони там — одну секунду були?) i знову пальцi зсуваються.

I знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиняється Макс i Труда вистрибують iз нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить в i н, говорить i вона, але все, все, що вони всi говорять, таке нереальне, маленьке, блiде Реальне, велике тiльки те, що говорять пальцi, та те, що там десь говориться в небi над палацом Мертенса чи пiд ним у землi Що там? Що за свiтлянi пасма блискавками пролiтають он там у промiжжi домiв на темному нiчному обрiї?

— Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу бiльше!

– Їдьмо, їдьмо!

Пальцi сильно здушують руку — їдьмо!

А пасма свiтла, що ближче до палацу, стають щораз частiшi Вони прожогом летять, як метеори в темно-сiрiй височинi, зникають за будинками, вистрибують, стрiмголов падають униз.

— Панове, там уже бiй! Там бiй! Елiзо, ради бога, швидше!

Але авто вже й так гойдається, як колиска, вiд швидкостi, i вiтер рiже очi осокою.

Вже виразнiшi й виразнiшi свiтлянi стьожки. Як велетенський серпантин, вони в'ються в густiй тьмi, гоняться одна за одною, сплiтаються.

Авто вилiтає на Алею Вiдродження. Зараз палац.

Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається пiд рукою Елiзи, робить хисткий вимах убiк i, вирiвнявшись, притишує ходу.

Все небо над парком, над Алеею-Вiдродження свiтиться вiд рiзнокольорових стьожок. I ззаду ближчих видно темнi овальнi тiла повiтряних страховищ. Бiльшiсть рухається дуже помалу, поводячи велетенськими свiтляними вусами. Другi вище над ними швидко нишпорять, освiтлюючи одне одного. I тодi видно на мить блискучi металiчнi й склянi заброньованi тiла їхнi з розчепiреними крилами.

Елiза пiдводить авто пiд кошлату покрiвлю каштана й зупиняє,- далi їхати небезпечно Згори їх не видно, а звiдси видно все.

А крiм того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тiла, включити, як ток, його тепло в своє й з пiд затишку близькостi слiдкувати за тим, що вирiшує там на небi долю тепла — щастя всiх.

Дивний, незрозумiлий рух. Був вiн чи не був? Поразка чи перемога? Нi, перемога iнакше виглядала б, iнакше вiдчувало б небо її.

Знову вибух здалеку. Другий. Третiй. I щоразу велетенськi вiяла сяйва злiтають угору.

— Що це?! Що воно?!

— Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.

— Дивiться, дивiться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як iскри з паровоза вночi, прожогливою, шугливою зграєю всi кидаються в один бiк Чого?! А звiдти, з боку вибухiв i сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба залiза Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлiтається вогневими бризками в обидва боки I вмить усi, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тiльки велетенськi страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи свiтляними вусами. Значить, тi погасили вогню. I тепер там, у тьмi, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, пiдповзають однi пiд одних.

Труда не може сидiти спокiйно. Вона з усiєї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всiм тiлом туди, в небо.

Вмить пiд страховищами внизу (очевидно, в палацi) розлягається чудний гомiн, потiм щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким свiтлом, що всi чотири обличчя за кожним разом вистрибують iз тьми. I виразно видно поширенi, неприродно блискучi очi.

Серед страховищ їздiймається непокiйний рух, миготiння рiзнокольорових вогнiв, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетiлий на яму кiнь, одстрибують убiк, летять угору й гаснуть. Що таке?!

— Дивiться, дивiться синiй промiнь, синiй промiнь! Знизу, з палацу, в небо вузьким вiялом увiткнулося пасмо синього свiтла Воно помалу, поволi рухається то в той бiк, то в другий I це легеньке повiвання синього вiяла змiтає з неба, як пушинки, велетенськi страховища. Але в той самий мент у чорнявi неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкi iскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу пiд ними громом розкочуються вибухи.

— Вони вiдстрiлюються! Палац узято! Палац узято!

Синiй вiник жвавiше лiтає по небу, кружляє, перелiтає вiд Iскри до iскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерiзує стрiмголов летюче, темне, з блиском i крилами тiло, падаючи вниз, збитий левiафан.

У повiтрi чути якийсь гостросолоний дух. У носi крутить, щипає за очi, виступає слина.

Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елiзу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.

— Панове! Газ! Швидше звiдси!

Елiза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м'яко повертає носом i, ставши як слiд на дорогу, прожогом жене до мiста.

А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дрiботливий гуркiт. Вiяло гасає по небу. З бокiв з'являються счьожки, зникають, iскряться.

На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бiгають, перебiгають iз мiсця на мiсце. Летiти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашинi подушечки. А замiсть обсипаних насипаються iншi.

Небо вже починає сiрiти. Контури будинкiв виступають угорi виразнiше, вогнi вулиць стають блiдiшi.

Там же стає все тихше й тихше й нарештi зовсiм затихає. I немає вже свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець.

Але який?! Перемога чи..

Вмить iз того боку вiд палацу вилiтає широке пасмо свiтла. Воно помалу спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на мент свiтлом i гаснуть.

— Летять палити Берлiн!! А а-а1!

Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiтається з вулицi на тротуари, впихається виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхнiй крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарiв серед шуму прорваної загати.

А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блимає вiдблиск його вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий — у косих тiнях.

Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте, читайте!

«Сонцеїсти! Вiтаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Нiмеччинi знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армiї повстання. Перемога Сонячної машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi!

Каесем Експедицiйної Армiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi»

Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просувається далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни, рухаються, сiрiють.

А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в жарiюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову iз щiлин комашня.

— Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а!

Юрба кишить, кипить, галасує захватом.

Труда задихається вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути.

Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi її судорожно, з гострим болем уп'ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тiло його чудно опадає, слабне, звисає на кiстках. Крик, плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи стає далекий. Як iз-пiд води вiн чує безугавнi крики, чує, як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його, вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi очi, почуває на овойому лицi ослаблену посмiшку, чує свiй далекий слабенький голос. Авто рухається, якiсь обличчя то вистрибують перед ним iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.