Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 72

— Отже, дозволяєте, ваша свiтлосте?

I раптом сильно, голосно, металiчне б'є у вухо:

— Дозволяю!

Клацає апарат, i настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це — не вони? Значить, може, цi рятують, перебивають чийсь iнший план? Бо чого ж iз так лютою нехiттю крикнула вона цей доз вiл, так довго вагавшись?

Доктор Рудольф хитає головою дозволено. Але сам стоїть на мiсцi й задумливо пальцями тре нiс, дивлячись пiд ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат iз ц и м склом?

Вiн швидко пiдводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, спiвчуття, нiжностi, хiба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонцi щось сховане, темне, кошмарне? I чи не кошар бус отой нiчний вiзит?

— Ну, їдемо! Тiльки я думаю, що цей апарат…

Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерiшуче зачiсує волосся. Значить, треба змiнити скло? А як вони?

Вiн спiднизу зиркає на графа Адольфа граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарi кивають головами.

Нiчого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат Цiлком натурально. Але краще все-таки скла не змiняти. Коли дiйсно чекає комiсiя, можна ж вернутись i взяти справжнє скло — помилився, забув, що не те скло, працював усю нiч — i в головi замакiтрилось

— Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумiєте, хвилююсь перед таким кроком.

— О, це так натуральне! О, будь ласка! Комiсiя пiдожде. Ради бога, Рудi, ви можете, коли хочете.

— Нi, що ж, їхати — так їхати. Але я мушу ще одягтися… Так незручно? Як ви гадаєте?

— О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням

— Хм! Ви гадаєте?

— Запевняю вас, дороiий Руд. Не варто. Так значить, здається, вони.

— Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!

Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарi з таким жахом кидаються вiднiмати гордiстю й побожною поштивiстю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж нiяковiє.

Нi, здається не вони!

Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучi обiйми, цiлує в чоло, у примруженi повiки, розхристанi груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матерi? Хто посмiє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он йоганн стриже траву, майбутнiй сонячний хлiб свiй i всiх людей. Он графiвна Труда стоїть на терасi й солодко позiхає й потягається на сонце. Гудуть угорi аероплани, перехрещуючись нитками в усi боки. При чому ж тут смерть i всi страхiття?

Проходячи пiд вiкнами принцеси, доiктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вiкно запнуте червоною завiсою, затулене вiд сонця, вiд вогневого ока життя.

Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою вiдсахується назад червона голова. Вiн не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щiлини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похму-ренимн очима.

Авто труситься вiд нетерплячки швидше повезти велике вiдкриття на суд представникiв науки. Граф Адольф, як наречену, пiдсаджує дорогого Рудi в екiпаж i всю дорогу нiжно заглядає йому в очi — бiдний Рудi всю нiч працював i стомився. I коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову нiжно зсаджує, притримуючи попiд лiкоть.

Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрiчає їх двоє добродiїв, професор такий i такий та професор такий i такий (прiзвищ Рудольф не може розiбрати). Такi поважнi, сивi, чисто поголенi, з такими гiдними довiр'я лисинами. Один зовсiм, як пастер, в окулярах i з милою, теплою посмiшкою на гарних устах. Всi зараз же рушають до зали засiдання комiсiї. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навiть трошки чудно поспiшає згодитися з усiм, що каже доктор Рудольф. I вiн, i граф Адольф iз обох бокiв пiдтримують його попiд руки, наче боячись, щоб вiн не впав i не розбився.

Великий, похмуро-строгий коридор iз м'яким килимом, який ховає найменший шум крокiв. I ряд дверей, поважних, мiцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибiгає наперед, вiдчиняє однi дверi й вiдступає набiк — вiн не смiє йти попереду великого вченого. I граф Адольф теж не смiє, теж пропускаь наперед, з нiжною поштивiстю пiдпихаючи у спину. Доктор! Рудольф — що його зробиш iз цими церемонiями? — мусить iти першим. Вiн увiходить у дверi, за ними — ще однi, напiводчиненi (подвiйнi дверi, щоб нiякий гомiн не заважав науковiй працi!). Доктор Рудольф одчиняє й другi й переступає за порiг їхнiй. Дивна кiмната, цiлком порожня, якесь лiжко в кутку, невеличкий столик, стiлець i бiльше нiчого. Вiкно вище, нiж звичайно бувають вiкна, й загратоване тонкими прутами.

Доктор Рудольф здивовано озирається назад, але очi його замiсть людських облич упираються в жовту блискучу стiнку диерей — уся процесiя, професори, граф Адольф, секретарi з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пхає рукою в дверi, але вони не вiдчиняються, а пiд рукою м'яко вгинається пiдстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всi тiнi, лiжко й навiть столик).

— Графе Адольфе!

Але крик почувається задушеним, маленьким, як у снi, i падає десь тут-таки пiд ноги без нiякого слiду й вiдгомону. Доктор Рудольф люто з усiєї сили натискає плечем на дверi — наче в кам'яну стiну.

«В божевiльнi!!»

Доктор Рудольф почуває, як кiнчики пальцiв починають дрiбно-дрiбно труситись. Вiн нiби зовсiм спокiйний, а пальцi трусяться самi собою. Вiн навiть посмiхається: яка дурниця — здорову людину в божевiльню замкнути! А сам чує, як пальцi щораз бiльше трусяться, як за ними починає страшенно, тоск-но душити груди. Вiкно розчинене, за ним навiть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести цi жовто-сiрi, блискучi, нiмi стiни.

Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б'є плечем у дверi. Але вони анi ворухнуться. I так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собi самому голосом кричить:

— Пустi-iть! Пустi-iть!

Крик б'ється об м'якi стiни й падає тут же пiд ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звiдкись пiдгля дають за ним!

Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрiбно дрiбно трусяться й стають млоснi. Вiн трудно переходить до стiльця й сiдає. Стiлець теж оббитий м'якою пiдстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушне — пригвинчений до пiдлоги. I столик непорушний…

Доктора Рудольфа вмить пiдхоплює слiпим, лютим душним вибухом i кидає по кiмнатi з кутка в куток. Сам знаючiї, що треба якось iнакше поводитись, що це тiльки на шкоду йому, вiн скажено набiгає на дверi, б'є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але вiдповiдь йому одна: мертва тиша стiн; тiльки знадвору долiтає мирне, безжурне цвiрiнькання горобцiв.

I знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стiльця. Вiн чує, як по пiдборiддi стiкає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очi, як пiт лоскiтне й їдко скочується на очi з чола, але йому несила пiдвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, вiн сидить, перехилившись наперед i тьмяним поглядом водячи по блискучiй, теж обкладенiй тою самою проклятою товстою цератою пiдлозi, на якiй видно порохнявi слiди його нiг.

Так от про якi страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це — помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобi, прекрасна принцесо, — тепер змито й урятовано твою i твоєї коронки честь!

Панi Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, дiється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кiмнатi, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця полiтика, не доведе вона до добра бiдного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, iз незвичною, соромливою, прикритою жартом нiжнiстю обнiмав, наче матiр. I так десь, видно, хотiлось йому справжньої, рiдної матерньої ласки. I знову тоскно бився в своїй хатинi, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.