Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 76

Високiй гостi треба побачитися з одним хорим, сьогоднi привезеним до лiкарнi, доктором Штором. Вона розумiє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.

Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Рiч у тому, що, крiм усього, з цим хорим трудно бачитись: вiн у такому станi, що… що навряд чи може говорити.

— А що з ним, пане докторе?

З ним такий гострий припадок хороби, що були змушенi одягти на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Так, так, це сумно, але це звичайна рiч у таких хорих. Правда, такого способу вживається рiдко, але в даному разi конечнiсть виникла з того, що хорий — людина надзвичайної, неймовiрної фiзичної сили. А крiм того, вiн хотiв утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до пiдлоги стiлець, пiдставив пiд вiкно й почав руками виламувати грати. Нехай її свiтлiсть уявлять собi з цього, що то за сила в цiєї людини! I вже вивернув одну гратину з стiни, а другу погнув, як воскову свiчку. Але, коли сторожа схотiла його зсадити з вiкна й покласти на лiжко, на нього напала така лють, що п'ятеро чоловiк на превелику силу змогли з ним справитись. Вiн жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, i тодi його вiдв'яжуть.

Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подiє на нього втихомирливо.

Чорненька кузочка не смiє вiдмовити й веде її свiтлiсть нагору. Перед дверима кiмнати хорого гостя просить лишити її на самотi з пацiєнтом, дякує пановi докторовi й велично, повiльно входить у розчиненi перед нею дверi.

В кiмнатi притушене свiтло, що сiється з стелi. Просто проти дверей — вiкно з погнутими гратами, праворуч — лiжко, на якому непорушне й незграбно лежить великий бiлий замоток.

Принцеса Елiза рiвно, помалу пiдходить до лiжка. З подушки на неї здивовано, неймовiрно дивляться одвертi невиннi очi. Через усе чоло до виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад.

— Добривечiр, пане докторе!

Так, це дiйсно вона, принцеса. От спокiйно сiдає на стiлець, злеiка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-пiд прозорого чорного капелюша збiгають за вуха червонi крила волосся.

Доктор Рудольф хоче пiдвестись, але полотнянi широкi спо вивачi з м'якою непорушною твердiстю тримають його тiло Вiн тiльки повертає голову набiк i несподiвано посмiхається

— Приїхали перевiрити, чи мiцно тримають^» Як бачите, мiцнiше, здається, не можна.

Князiвна Елiза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:

— Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.

I прокашлюється.

— Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу помiч. Бiльш не потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тiльки чудно весь час водить ними по його лицi, ще раз спиняючись на кривавiй смузi. I знову голос її звучить хрипко, тихо, рiвно.

— Я вiрю, що ви вмiєте тримати своє слово…

Доктор Рудольф знову посмiхається.

— …Дайте менi слово, що ви вiдмовляєтесь од своєї Машини, i ви зараз же будете вiльнi.

Доктор Рудольф раптом робить усiм тiлом рух, бажаючи схопитись, але тiльки пiдкидає головою догори й знову падає нею в подушку.

— Та як у вас вистачає духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смiєте пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чуєте!

Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдриває вiд нього очей.

— Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

— О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже!

— Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання?

— Це я собi його завдаю!! Я!!

— Ви, пане докторе Одне ваше слово — i ви будете вiльнi Ви будете жити, працювати, ви..

— Ваша свiтлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене замучать i вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як слiд Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?!

Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очi й сидить так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то пiдводиться, то спадає.

— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очi так само заплющенi.

— Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя моє можете брати самi.

Принцеса Елiза трудно розплющує очi й помалу пiдводиться.

— В такому разi… прощайте, лане докторе.

— Прощайте, принцесо.

Чоло червоно смiється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево дивляться вгору.

Князiвна Елiза раптом озирається на дверi, потiм швидко ступає до лiжка, нахиляється!просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки скудовчену голову й припадає довгим, п'ючим поцiлунком до уст. Одiрвавшись, мовчки повертається й прудко виходить iз кiмнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши голову, дивиться їй услiд.

— Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi Нi на хвилину! Чуєш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде!

В лабораторiї зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiвається слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чується таким жагучим, переконаним.

— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…

— Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в найтяжчi страждання й смерть ради своїх iнте ресiв, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина є дiйсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти їла?!

– Їла, Масi. Присягаюся богом, їла й нiколи в свiтi нiчого кращого не їла. Це iстинна правда. Масi!

— В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина — вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумiється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Нi, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо!

I Макс раптом бурно, мовчки обнiмає матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлує мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом «мами». Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, шиї, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного.

— Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!

Макс одривається, хапає важку валiзку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi — мокрi, гарячi слiди поцiлункiв.

Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може їм зустрiтись. Принцеса з графiвною поїхали кудись до мiста, графи сидять у своїх кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у своїй хатинцi.