Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 79

— Будь ласка, сiдайте. Це не менше, як двi години! Шпiндлер здивовано збирає в дрiбнi зморшки чоло й кумедно схиляє голову набiк. Зараз читать i не менше, як двi години?!

— Розумiється, зараз! А як же ви думаєте?!

Тут добра Клара спiшить на помiч стривоженому пуделевi: треба ж принаймнi хоч поснiдати. Макс нетерпляче махає рукою — ах, к бiсу той снiданок! Якi тепер снiданки? Нiяких бiльше снiданкiв не буде. Кава? Шматки свинячого трупа?!

Шпiндлер одсуває окуляри на чоло. «Свинячого трупа»? Гм, вiн розумiє родиннi почування товариша Макса.

Це — рiч хороша (до певної мiри, розумiється), так само, як i здатнiсть дорогого Макса запалюватись од вогникiв навiть вiчних блищачкiв. Але…

— Шпiндлере! Нi слова далi! Нi слова! Вам самим потiм буде соромно. Вперед прочитайте, а потiм, коли зможете, сма лiть ваш скептицизм! Спочатку прочитайте! Сiдайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав нiч, не снiдав, — як бачите, живий. Правда? Сiдайте.

Вiн уже розгортає рукопис на столику, безцеремонне вiдсунувши й поваливши декiлька крилатих коникiв iз повiдбиваними носами й вухами. Але Клара й Шпiндлер рiшуче виступають — одна в оборону коникiв, другий — снiданку.

Ну, добре, Макс iде на компромiс: нехай вони собi їдять шматки свинячої мертвеччини, а вiн їм за цей час читатиме рукопис.

Шпiндлер i Клара заклопотано переглядаються. Справа стоїть досить погано: явно хорий.

В їдальнi на столi лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись об посуд i скло блискотливими пучечками. Макс сiдає саме в цю смугу, мружачи шовковi вiї вiд теплого лоскоту сонця. Ну, вiн починає читати! Увага!

Шпiндлер i Клара виявляють таки увагу, але бiльше до обличчя самого Макса, нiж до рукопису.

Одначе, дедалi, то Шпiндлер починає косо дивитись у куток, застигаючи поглядам, жує то занадто швидко, то дуже помалу. Потiм серйозно насуває окуляри на перенiсся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого поспiшно, радiсно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсiм не такi вже безглуздi слова та думки.

Кларине ж лице поiроху проясняється несмiливим полегшенням, здивованням. Вона поглядає на Йозефа, i через те, що вiн уже не вiдповiдає на її погляди, в неї здивовання й увага стають певнiшi.

А сонце iлюструє хапливi слова Макса цiлком сумлiнно: жене хвилю за хвилею, сипле вогнем, стрiляє золотими стрiлами, лоскоче, проймає передчуттям якоїсь незнаної радостi.

— Хм! Хм!

Йозеф Шпiндлер зовсiм таки дiловито й строго вмощує окуляри на низенькому перенiссi — так вiн умощує тiльки тодi, як береться за дуже поважну роботу.

Макс закiнчує недописану сторiнку рукопису. Кiнця немає, а.її; це — ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га?

Скептик скуплено жує голеннми негрськнми губами, пiдводиться й ходить по їдальнi. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дiйсно нема помилки в цiй концепцiї, то це…

Кудлатий пудель зупиняється її з страхом дивиться на оса-яiiе жовто-пухнастнм волоссям лице Клари.

— …то це… нова ера людськостi! Нова ера — iнакше вiн не може визначити цей момент. Коли це все так, вiн пiдкреслює, коли це все виправдаь-iься експериментальним шляхом, то iсторiя. по лей вiд цьою менту розколюьться на двi половини, одна — все те, що було, з усiма фазами й епохами, друга — майбупiя.

Макс бiльше не може витримати: вiн хапає поважну, суворо-вчену, кудлату, смiшну, безмежно любу фiгурку в дикi обiйми и починає її м'яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пручається, вiдмахується лапками, жовто-пухнаста кiточка безпорадно тягне за руки Макса, смiється й благає.

Макс пускає кошеня й грiзно, радiсно витягає кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Вiн сам тiльки цього й хоче!

— Шпiндлере! Хочете? Зараз?

Шпiндлер одфоркується. Провадити якусь справу з божевiльним нiколи не було його принципом, але для цiєї справи вiн готовий навiть своїми переконаннями поступитись.

Так, вiн хоче зараз i моментально, але з одною крихiтною умовою: мати оте знамените чудодiйне скло. Є воно в Макса?

Макс посмiхається. Макс не хоче витрачати багато слiв i мовчки виймає з кишенi скло, загорнуте в чистий бiлий папiр.

Хм, так. Скло — як скло. Поганенько вишлiфуване; опукле, розумiється. Але жовто-червонявий тон його досить цiкавий. Умгу, так. Значи!iь, треба тiльки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, i коминець для приймання сонячної енергiї? Нескладна рiч. Це за кiлька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, i метикувати довго не треба. Млинок до кави є? Чудесно. До млинка тiльки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. I вся справа. Ану, сюди млинок до кави!

Киїїиiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене клеїть iз картону коминець. Зовсiм нема нiякої потреби виймати всю стiнку з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу «оробку — це все ж таки рiзниця, чорт забирай.

На Клару нiякої самостiйної функцiї не покладено, її роль — помагати мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття чоловiчої вищостi.

I нарештi все готове. На столi лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумiється, самого винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту вважатися не може)?

Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша стає великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом вiдступають одне одному честь i втiху бути першим.

Розумiється, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто найбiльше вiрить у нього.

Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто смiє скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того, хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це є обов'язок мужеського лицарства.

Нi, дама не хоче прийняти такої дестi. Крiм того, вона так хвилюється, що нiчого не зможе зробити, зiпсує весь експеримент — i вийде тiльки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбiльшою об'єктивнiстю може поставитись до справи.

Нарештi, той, хто найменше хвилюється, покiрно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через те, з усiєї сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно, повiльно, iз строгою мiною розсiдлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат зачне працювати.

Сонце щедро, повними жменями жбурляє золотi стрiли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I спиняється. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чується:

— Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом.

Макс витягає шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так i є!

— Годi! Вилазьте. Готово!

Кудлата голова швидко визволяється з чорної тiсної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.

Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрi очi, носик, лиця, уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд таємної зелено-червонястої маси, вiд якої справдi так нiжно, так солодко попахує.