Танго - Білик Іван Іванович - Страница 59

А Сергій усю ніч крутив платівку й пив віскі. Однак спирт не долав його.

Годині о третій по півночі в двері постукав якийсь сусіда й попрохав трохи стишити музику, але Ряжанка замкнувсь і пустив програвач на повну силу, не звертаючи уваги на грюкання. За годину чи дві, однак, двері розчинились. Увійшов сам готельєр. Сергій тупо дивився, як він забирає свою скриньку. Шкода тільки, що віскі вже не дасть. А напевно ж не дасть…

Ряжанка з жалем блимнув на рештки прозорої рідини.

До самого світанку сидів на ліжку, схиливши голову майже до колін, і, мов маятник, похитувався з боку на бік. Найжахливіше було те, що спирт і сьогодні не брав. За кожним ковтком думка працювала дедалі ясніше. Життя віднині втрачало будь-який сенс. Коли б у людини завжди була про чорний день хоча б якась красива мета для смерті… Мабуть-таки, Танго щасливіша. Вона хоч умре, та знатиме за що. Так воліє плем'я. Так вимагає бог — Великий Дух Сонця. Заради цього Танго відмовилась навіть від особистого щастя. А коли людина перемагає саму себе, вона, певно, щаслива… Чи знову — хтозна? Принаймні гидко було 6, якби узавтра, попрокидавшись, люди знайшли отут, серед зібганої постелі, спотворений, відразливий труп, од якого на двадцять метрів смердить горілкою… Ні, вже краще десь у диких бескидах, де, крім койотів та хробаків, до тебе нікому діла не буде.

Уранці Сергій знав, що нічого не заподіє собі, але знав і інше: з життям у нього теж рахунки зведено. В цьому немає сумнівів. Тепер усе — питання часу. Оця чорна ебонітова платівка остаточно переконала його. Крильця перетерлися. «Чуєш — кру-у, кру-у, кру-у…»

Увесь наступний день і цілу ніч пролежав Сергій одягнений. А коли червоне проміння на сході знову погасло, залляте зливою дощу, підвівся й, похитуючись від голоду на ході, трохи причепурився й зійшов у бар. На похмілля в душі і в роті було неприємно й нудно, й жертвою його дратівливості став бармен, який з неуважності дав йому не того вина.

Про їжу Сергій навіть не згадав, хоча під ложечкою ссало. Зрідка підносячи до губів келишок із кислим вином, просидів у барі мало не до вечора. А коли додибав до свого номера, відчув, як виголодався. Та злазити вдруге додолу було ліньки. Ет! Циган кобилу ж привчив не їсти. Вже була б і вчена, коли б не здохла.

Несподіваний жарт трохи розважив Ряжанку. Він сів біля відчиненого вікна й сперся ліктями на лутку. Дощ відносило вітром геть, але над пальмами, що сягали кучматими верхівками аж сюди, від розбризканих краплин стояв туманець, який осідав на лутці, зволожував підлогу в кімнаті.

У двері постукало. Ряжанка не відповів, однак обережно клацнула щеколда, й з вікна потягло холодним повітрям. Сергій обернув голову. Біля порога, мокрий як хлющ, стояв Буено й стримано всміхався.

— Люди нашого племені, сеньйоре начальник, кажуть, що найдорожчий гість той, який приходить у дощ. — Він засміявся й додав: — Я, звичайно, не тішу себе такою надією, однак дуже змерз. Чи не дасте чогось погрітися?

Сергій спочатку згадав, що, на відміну від тальтальців, на Вкраїні кажуть: непроханий гість — гірший за татарина. Але йому раптом перехотілося сичати на всіх. Може, й мають рацію оті індіяни. Людина в таку обліжну зливу справді мусить бути рада будь-якому гостеві.

— Заходь, мучачо.

Він налив йому келишок з недопитої позаминулої ночі пляшки. Буено був натоптаний новинами. На перехрестях і в центрі криті машини із солдатами й поліціянтами. Ходять чутки, що комендант столиці з дня на день може оголосити місто в стані облоги. Працівники трамвайних та автобусних депо теж застрайкували. До них буцімто від завтра приєднуються й службовці державних установ. Але це ще не певно, треба перевірити. Ось нехай лишень ущухне злива. Сергій не втримався. Аж надто збуджений був цей Буено. Коли розповідав, очі йому, темні й скосовані, блищали.

— А чого ти радієш?

Хлопець здивувався. Як то?

— А так. Страйки ніколи не приносять миру. Люди починають голодувати…

— Наш уряд намагається встряти в альянс із Західною Німеччиною й Сполученими Штатами. А мені це не подобається.

— То, думаєш, ваш президент послуха тебе?

— Сеньйоре начальник! — вигукнув Буено. — Ви забуваєте, що нас таки чимало. У горах хазяйнують партизани. Туди тепер остерігаються їздити оті, що сидять у президентському палаці.

Ряжанка кисло глянув на індіянина.

— Остерігаються, бо йде злива.

Буено розпалився, але, зиркнувши на двері, стишив голос до шепоту:

— Студенти поставили ультиматум: якщо президент не відмовиться од своїх планів, вони під час вакацій подадуться в гори й робитимуть це щороку, аж доки не переможуть.

— Друга Куба?

Буено потемнів з виду.

— Ви мене не лякайте Кубою, сеньйоре начальних. Тим більше, що я не комуніст. Ви це знаєте…

Сергій тихо посміхався. Щось вони з отим Абаджієвим увесь час підкреслюють, що не комуністи. Це, зрештою, стає підозрілим.

— Нічого дивного, — нарешті заспокоївся індіянин. — Ми з доктором люди прості, а комуністи — то фанати. Через те й не належимо до їхньої партії. Я особисто навряд чи зміг би витримати такий спосіб життя. Постійне, вважайте, безробіття, переслідування на кожному кроці… А потім — їхня дисципліна. Це не кожен може знести.

— Однак ти, мучачо, таки на їхньому боці.

— Сеньйоре начальник!.. — знову зірвавсь на крикливці Буено, та вчасно блимнув на двері, за якими м'яко шаруділи чиїсь кроки. — Сеньйоре начальник, у партизанських загонах не самі лише комуністи. — Він, трохи подумавши, додав: — Маю надію на вашу скромність, сеньйоре начальник…

Сергій здивовано блимнув на нього. Отакої тобі! Заслужив довіри в індіянина…

— І ти знайомий з тими… ну, що в лісі?

Буено поблажливо зареготав:

— Сеньйоре начальник! Людський мозок дуже недосконало сконструйований. Якщо його надміру перевантажувати, болітиме скринька.

Він постукав себе пальцем по скроні й знову засміявсь, а Сергій вороже змовк. Індіянин почав користуватись недозволеними прийомами. Існують же якісь там закони ввічливості.

Ряжанка демонстративно встав і заходився копирсатись у шафі.

— Ви кудись, либонь, зібралися, сеньйоре начальник?

— Я з позавчорашнього ранку нічого не їв, — буркнув Сергій.

— Мене сеньйор доктор попросив затримати вас удома…

Що? Тільки цього бракувало. «Затримати!» Ряжанка остаточно розлютився.

— Щось цікаве, сеньйоре начальник, — усміхнувся Буено, помітивши розлад у нервовій системі господаря.

Той хотів добре вилаяти нахабного індіянина, але в цю мить рипнули двері, й до кімнати, скидаючи на ходу плащі, увійшло двоє: лікар Абаджієв та археолог Ернесто. Креол ніс у руках мокру валізку.

Обидва схвильовані. Сергій подумав, що ці двоє, певно, натрапили на комендантський патруль, але Абаджієв сказав несподівано те, про що Ряжанка зараз і гадки не мав.

— Ми, любий, оце порадилися й дійшли згоди поставити й вас до відома. — Він збуджено кахикнув. — Печера, в якій ми були… уранова. Ми не знаємо, чи знайшли ви якісь поклади, але… краще б не знаходили… Для всіх краще… Для всього людства.

— Хто вам казав? — похопився Ряжанка.

— Аналізи, любий.

— Які аналізи?

— Аналізи… наших стоптаних черевиків.

— Що ви, докторе, верзете! — нервував Сергій. — Радіаційне випромінювання виходило з кулі.

— Припустимо. Але де ж тоді взявся уран у нас на підборах? Ми ж ногами на кулю не ступали?

Сергій мовчав, звівши докупи брови.

— Отже, печера таки радіаційна.

У кімнаті бриніла напружена тиша. Згодом озвався Ернесто:

— Про це доктор довідався випадково. Просто йому спало на думку перевірити на радіацію всього себе. Ну й… На підборі в щілині лишилось кілька порошинок уранової смоли.

— А куля! Ми ж усі бачили: лічильник Гейгера поблизу кулі збуджувався!

Абаджієв зітхнув:

— Куля теж заражена. Не більше. А взагалі, нам пощастило, що ми тоді, перший раз, не дійшли до грота. Вчасно втекли. Спасибі цьому хлопцеві, — болгарин кивнув на Буенавентуру. — Добре, що в нього лічильник…