Жінки їхніх чоловіків - Андрухович Софія - Страница 25

Ще сьогодні вранці я спокійно, як завжди, зачинив двері порожньої квартири власними ключами. Копія ключів — у шухлядці кухонного столу. Зараз я піднімуся і подивлюся, чи вони на місці.

Я ввімкнув підсвітку на витяжці і висунув шухляду. В ній лежали викрутка, цвяхи, молоток, інструкції до пилососа і холодильника, ще якісь дрібнички, а також копія ключа від нижнього замка і копія ключа від замка верхнього. Все на своєму місці.

Я затиснув ключі в долоні й вийшов у передпокій. Тоді пройшовся кімнатами. Все, на перший погляд, як завжди. Килимок перед вхідними дверима, який кожен із моїх гостей від незвички зачіпав ногою, від чого той згортався навпіл, лежав акуратно розстеленим — я давно навчився ступати на нього так, щоб не довелося по сто разів нахилятися і поправляти. У моїй квартирі не змінилося нічого. От тільки у ванній з'явився пошматований труп Люби.

Виглядає на те, що її вбив хтось, хто знає цю квартиру настільки добре, що не може порушити в ній жодної дрібнички. Така людина є — одна-однісінька на цілий світ. Це я. І це логічно й очевидно. Навіть доказів жодних не треба. Можна навіть відбитки пальців не знімати, настільки все просто. Єдине але — я не вбивав Люби. Точно знаю, що Люби я не вбивав.

Що з того. Це також відомо лише одній людині на світі. Й знову мені. Будь-хто інший (ну хіба що крім мами, але я не хотів би, щоб вона довідалася про цю історію — вона бридиться крові), навіть якщо це мій близький друг, ні на мить не засумнівається в тому, що мертва Люба — справа моїх рук.

Я уявив собі обличчя Віті, витягнуте, з впалими, сірими від щетини щоками, з темними колами під очима, з яким ми товаришували ще від другого класу і з яким не було потреби вимовляти слова, оскільки він знав мене, може, й краще, ніж я себе сам. І я виразно побачив, як Вітя, побачивши Любин труп, опускає очі і блідне ще більше, сіріє і зморщується — так завжди бувало, коли він мусив сказати мені щось неприємне. Авжеж, навіть Вітя ні на мить не завагався б і подзвонив би в міліцію, якби я зараз покликав його до себе й відчинив перед ним двері ванної. Він не запитав би, навіщо я це зробив. Але йому б і до голови не прийшло, що це зробив не я.

Потім мені приверзлися міліціянти, вони метушилися квартирою, щось винюхували, вишукували, штовхали мене і кричали. Я бачив їхні перекошені ненавистю і зневагою до мене лиця. Я Чув голос слідчого, він горланив на мене і не вірив. Куди ти вдарив її спочатку? — ревів він, нависаючи наді мною. Я уявляв собі суд, немічного адвоката і дурнуватого старого суддю, чув, як мені оголошують вирою смерть через повішення, або: гільйотина, чи колесування, четвертування й електричний стілець. І я готовий був пройти через усе це, але за однієї умови. Якби я справді вбив Любу. Але я її не вбивав. Я казав правду Віті, міліціянтам, слідчому, прокурору, адвокатові і судді, але мені ніхто не вірив. І я не міг довести свою правоту. Для мене не існує нічого гіршого за таку ситуацію. Я не терплю безпорадності. А в цій історії з Любимим трупом я був цілковито безпорадним.

Вся ця історія прозора, як скло, подумав я, сівши на диван з пляшкою віскі в руці. У моїй квартирі труп. Якщо його хтось побачить — я доживу своє життя в тюрмі. Але я не винен у тому, що Люба — труп. Тому буде несправедливо, якщо я сяду до тюрми. Отже — Любиного трупа в моїй квартирі бути не повинно.

Мені стало легше. Частково від віскі, але в основному від добре перевіреного способу — розкласти все на полички, виділити найосновніше, найважливіше, забути про дрібниці, які заплутують, побачити причинно-наслідкові зв'язки і виконати все крок за кроком, пункт за пунктом. Ситуація завжди прояснювалася. Прояснилась вона і тепер. Мене не повинно хвилювати, хто вбив Любу, навіщо і як, яким чином і чому її тіло опинилося тут. Мені всього лише треба зробити так, ніби Любиного трупа тут ніколи не було. Ніби я просто не бачився з Любою півроку і час від часу згадую про неї.

У Люби була звичка обдирати губи аж до крові. Вона могла цілими годинами сидіти на одному місці, втупившись в якусь невидиму точку, і відривати крихітні клаптики пересохлої шкірки. Приходила до тями аж коли починало надто пекти або коли з ранок сочилася кров і нігті вкривались маленькими червоними плямками. Люба злизувала кров з пальців і губ. Посміхалася й казала: дурацька звичка. А часом говорила, це для неї щось на зразок медитації. Мовляв, заспокоює нерви. Одні плетуть шалики, інші вишивають хрестиком, хтось грає в комп'ютерні ігри, хтось готує їжу а вона — обдирає собі губи. Аж до крові.

Я взявся за справу. На балконі знайшов сокиру — ще від тата залишилася, так і не зібрався викинути її або віддати комусь. Роздягнувся аж до трусів і, вдихнувши повні легені повітря, зайшов до ванної. Можливо, через те, що я стільки разів за кілька останніх годин прокрутив собі у голові цю картинку, мертве тіло і кров на підлозі майже не вразили мене цього разу. Я поклав сокиру па кришку унітаза і, стоячи над бідолашною Любою, почав розмірковувати над послідовністю дії. За кілька хвилин у моєму мозку викристалізувався чіткий план.

Я відчинив дверцята прибитої до стіни шафки. Я ніколи не заглядаю туди — там роками зберігається різний непотріб, залишений ще батьками. Найвища поличка вщерть набита десятками (якщо не сотнями) кольорових торбинок, кульків і сумок (нарешті з'явилася пагода позбутися цього мотлоху, з усмішкою прошепотів я і полегшено констатував, що навіть у такій неоднозначній ситуації можу жартувати сам з собою). Вибравши кілька найцупкіших поліетиленових кульків, я акуратно поскладав їх і розмістив в умивальнику.

Тепер слід було братися за Любу.

Не хочу пригадувати, якою вона була на дотик. Висмикнувши зі стегна ніж, я хотів пересунути її тіло в інше місце, щоб умоститися поруч зручніше, але воно виявилося настільки важким і твердим (якимось задерев'янілим), що я вирішив покинути цю затію.

Одяг довелося зістригати ножицями — так було швидше і легше знімати його. Через кожних кілька хвилин я підставляв руки під струмінь гарячої води, про який подбав заздалегідь, і старанно вимивав руки рідким полівітамінним милом «Актив». На щастя, мене більше не нудило. Старанно, наскільки мені вистачало сили, я витискав кров з одягу у ванну. А потім складав у один із пакетів. Я добре пам'ятаю, що останніми вкинув туди рожеві трусики зі слоненятами. Я знав ці трусики ще відтоді, коли ми з Любою були разом. Зворушливі трусики. Вони завжди подобалися мені.

Настав час для найважчої, найбруднішої роботи. Щоб не думати про Любу — точніше, не сприймати цей покалічений, відразливий труп на підлозі як свою давню подругу, я намагався концентрувати увагу на пунктах свого плану. Це тільки завдання, котре я мушу виконати, думав я. Трохи витримки — і я матиму цілковитий спокій. Уявляти собі цей спокій було приємно. Я з болючою, гіркою насолодою згадував сьогоднішній день, повернення з роботи, передчуття вечірнього відпочинку перед телевізором. Нічого, казав собі я, сьогодні розслабитися мені не вдалося, але тим солодше буде відчувати безтурботність і вмиротворення завтра, коли не залишиться жодного сліду, коли все стане так, як було раніше.

Я рішуче схопив сокиру і взявся до справи. Спершу нічого не виходило, сокира вислизала з рук, падала на підлогу, я споліскував її під краном і починав усе знову. Згодом стало легше. Я вже знав, під яким кутом і з якою силою треба вдаряти, як тримати сокиру за руків'я, щоб удари були точними і дійовими. Відрубані шматки я складав до окремих пакетів, кожен перев'язуючи шнурком.

Робота йшла як по маслу аж до миті, коли в двері подзвонили. Я схопився, похапцем вимив руки, кинувся до дверей — і аж тоді згадав, що майже зовсім голий. Повернувся до ванної і, накидаючи халат, помітив у дзеркалі, що мої груди, шия, лице і ноги вимащені майже чорною кров'ю. Швидко змив її. У двері ще раз ненав'язливо дзеленькнули.

Це був Максим Якович, сусід знизу.

Слухай, сказав він, підтягаючи смугасті піжамні штани, ти вибач, що я прийшов, але Марина не може спати. У неї знову сезонні мігрені. А ти стукаєш, шо твій каменелом.