Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман - Страница 2

2

Нема. І привид, мабуть, більше не прийде.

Од усього зостався куций пружечок споминів, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нікому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним і коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило із колії. А шанси?… Побачимо.

Зима. Як колись, село димить кізяками. Вітально похитують гіллям ялиці, небо — мов нерозоране поле, поле — як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться і усміхнеться людям. Ба ні! Не скоро. Тільки-но листопад. До речі, я охрестив би цей місяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправді до весни далеко…

А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нині вже гріх, якщо минеться без чарки.

У наших Колобродах звичайні люди, і живуть вони звичайним життям. А як взяти загальніше, то що світ, те й вони. Я тричі обійшов Гривастюкову канцелярію і тричі опинявся перед дверима крамниці. Там ішла дискусія на близькі мені теми. Хмільний гамір заманив мене.

У тютюновому чаду на широких ослонах сиділи розважливі ґазди і цідили вино.

— Німець хитрий, як лис: буцім здався, а насправді…

— А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристаміліметрових гармат?

— Якби Жофр[4] докумекав, що намислив Шліффен,[5] то дав би фріцам припарки.

— А якби Мольтке[6] не зазнався, то примусив би французьких генералів переодягатися в спідниці. Треба ж було йому гнатися за недобитками.

— Перед війною Німеччина мала золотий запас у сто двадцять мільйонів марок.

— А шанцевий інструмент забороняли видавати…

— Посуньтеся, — штовхнув я. Молотковського.

— Майте на увазі,- казав у цю мить коваль, — що Вільгельм[7] — то був. сучий син.

— Але на телеграмі Ліхновського, — втрутився я, — цими самими словами обізвано Георга V.[8] У владик кожне слово на підхваті.

— О, моє шануваннячко, пане Повсюдо. — Молотковський зробив для мене місце на ослоні. — Ми ось… За ваше здоров'я, пане Повсюдо! — Він перехилив кварту і, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Війна, знаєте, це таке діло… для кого старатися?

— Але ж війна закінчилась?

— Ніколи не закінчиться. — Молотковський люто вирячився на Головацького.

Маєте рацію, — зітхнув я. — За все добре!

— Повсюдо! — вигукнув з кута Ілля Гордій, невгомонний анекдотист, старий парубок (до цього він мене не бачив). — Хлопці! Приймаю Повсюду в заступники на дівочому фронті. Слово честі, він проп'є з нами всю валюту, яку заробив австрійським штиком, і ніколи не ожениться. Увага, панове? Коли господь прийме наші душі, прошу від громади пам'ятника: ми з Повсюдою на бочці вина. Освятіть пам'ятник поруч з цісарем.

Мені раптом пересохло в роті од його пророцтва, і я почав пити одну за одною. Подумки я протестував: «Ілля — божевільний. Не слухай. Прокопе. Ти сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони — одне, а в душі теж хотіли б почати заново, та не мають відваги і котяться за інерцією. На себе будуть колись нарікати. А ти йди своєю дорогою…»

Пиятика дійшла такого розмаху, що стала ніби роботою. Пили сквапно, мовчки, ненаситно, як самозречені.

— Аборигени,[9] - пробурмотів я.

— Що ти сказав? — затермосив мене Ілля, звісившись наді мною. — Що ти верзеш?

— А-бо-ри-ге-ни… — Я сп'янів. — Череда, орда, латифундія, рента, розтоптане сумління.

— На, — Ілля подав мені чиюсь наповнену кварту.

Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидів, обтяжений вином. Я ще бачив, як звалився під стіл Молотковський, відтак Головацький, і зрадів: я ляжу останній і нічого їм не виляпаю.

Біля вуха хропів Ілля. Не хропів, а декламував:

То я на Чорному морі, то на суходолі,Під припічком долі,На припічку духи душу,На камені рибу трушу,Під лавлю човном плавлю,А коло порога пристань знімаю.Де то взялася на Чорному морі та на суходолі бистрая хвиляТа куцому собаціПри самій с-ціХвіст одкусила…

— Мовчи! — закричав я, але тут же зрозумів, що це я, плету казна-що. Зціпив зуби, затулив долонею рот, але звідтіль булькало-воркотіло:-Як-то на світі поживати, яке собі занятіє мати?…

Остання крихітка свідомості забила на сполох; зараз. я почну сповідатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня явився батько. «Встань», — звелів він. «Встаю…» Я підняв голову, але на ноги мені звалилась цісарева статуя.

— Пусти, — заблагав я.

Він мов оглух. Тоді я запитав цісаря:

— Ваша світлосте, коли скасоване рабство?

Цісар блаженно засміявся:

— З часу заснування моєї імперії.

— А що таке політика?

Цісар зірвався з долівки і крізь відхилене вікно майнув на постамент. «Почекай же, — думав я собі,- ти од мене не втечеш! Я тобі нічого не можу вдіяти за ту містику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу висотаю». Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снігова чалма, два носи і дві пари брів. Він, здавалося, був наляканий моїм наближенням, та намагався не подати знаку і посміхався.

— Кажи! — гукнув до нього.

— Це надзвичайно велемудра забава, — пробурмотів він.

— А війна?

Цісар насупився.

— Брехня! — закричав я щосили. Небіжчик Клаузевіц проповідував інше: що війна і політика…, що війна і політика — дві повії, обидві голі, але одна носить намисто на шиї, а друга без нього. Весело? Нікчема ти! Після цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?

Цісар оскаженів. З його обличчя звалився один ніс. Мене лихоманило, але я не замовк.

— Слухай ти! А чи не скажеш мені, що цінніше — скарб чи влада? — Я ще не міг відмовитися від спокуси що-небудь вивідати для себе.

— З деякого часу — влада, бо це золотий процент, — просичав цісар.

— Процент!.. Процент?! — Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два кроки від мене перед статуєю скульбачився Ілля.

— Гордію!

— Що-о-о?

— Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Ілля цокотів зубами, попід очима в нього засиніли підкови.

— Кріпися, — мимрив я. — Богу душу оддаси. Я… Я гартований.

Ми з бідою добрели до його домівки і впали на ліжко.

Прокинувся я годин через три. Від болю розліталася голова. Було прикро і шкода себе: я ж так добре почав!

Під важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрімоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати…

Сьогодні я вийшов з дому пізніше. Ревека вже, повертається з крамниці. Іде весела, розмітаючи кришталеві бризки снігу. Шехтман — неймовірний єврей: підходить настрій з кимось посміятися — сміється, треба поплакати — то плаче за компанію. Видко, поборгував Ревеці чи щось приємне шепнув. А вона малим тішиться. Лише раз ще перед війною, — було це серед літа, і я стрів її пізно вночі,- щось змусило її спалахнути, як зірницю в глибині небес. Стрів я її з мішком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Світив місяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежці, та в мішку, наче на зло, пискнула курка.

— Звідки, Ревеко? — спитав я. — Бродиш понад Дністром, як русалка.

— Бо я — русалка — тихо мовила вона.

— Оце новина!

Ревека поправила мішок:

- І для багатьох.

І мов між іншим розповіла, як з міста нагодилась їй підвода до Грушівки, а давно запрошувала тітка, то Ревека провідала родичів, їй понавішували гостинців.

— А ти з читальні?

— Еге.

— Ой, стомилась, — поклавши мішок, сіла на траві на сугірку і, спершись на руку, випростала ноги. — Як свічечка маячиш? Та побалакай з дівчиною. Дивися: так тихо вночі, аж маркітно. Як у байраку…

вернуться

4

Головнокоиандуючий французьких армій у 1914–1916 рр.

вернуться

5

Німецький військовий стратег.

вернуться

6

Фельдмаршал, представник старшого покоління німецької вояччини,

вернуться

7

Німецький імператор Під час листопадової революції в Німеччині втік до Нідерландів, у 1933 році висловив свою солідарність фашистам.

вернуться

8

Англійський король

вернуться

9

Тут вжито в значенні-люди з закостенілими традиціями. Австралійські аборигени, наприклад, вірять у тотемічні символи. Безглузді традиції — непорушний закон для аборигенів. Він прив'язує їх до легендарного минулого, прирікаючи на первісну дикість. Австралійські аборигени загнані в резервації, негласно присуджені на винищення.