Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 16

Помовчали.

— Не думай, що я боюсь, я тільки цікавлюсь, — сказав Северсон, ніби виправдуючись. — Як летіти, то й летіти. Але постривай: ти вмієш керувати вертольотом?.. І де він у тебе?

— Ні, я не буду керувати! — засміявся хлопець. — Ми викличемо аеротаксі. Їх розпізнати легко, бо вони мають дно, розмальоване в клітинку, як он у того. Якщо воно вільне, то забере нас.

Митько витягнув з кишені носову хусточку і помахав нею. Пілот з скляної кабіни подав знак, що бачить. Вертоліт наблизився, повис низько над головами перехожих, з його дна опустилась на тросах легенька відкрита кабінка.

Митько швидко одсунув захисні поручні:

— Заходьте! На вулиці приземлятись не можна, тому аеротаксі мають отакі підйомники.

Через кілька секунд обидва мандрівники вже були у вертольоті. Митько натиснув кнопку поруч мікрофона на столі і сказав адресу. Машина почала швидко підніматись повз вікна інституту Тарабкіна, потім попрямувала на північний схід.

Северсон мимохіть згадав свій останній політ з Амундсеном. У “Латамі” стояв такий гуркіт, що ледве було чути голос сусіда. А тут мотори працювали зовсім безшумно.

Почуття невпевненості і недовіри до незвичайної машини зникли. Северсон відчував глибоку насолоду з оцього плавного, швидкого льоту, тим більш, що під ними відкривалася велична панорама чудесного міста.

— Чи ти помічаєш, Митю, що ми летимо не прямо, а манівцями? — запитав Северсон після довгої мовчанки. — Мені, як старому льотчику, це помітно. До вас так і треба летіти чи це просто, щоб ми оглянули Москву?

— Ми наближаємось до аеродрому, а тут уже нашим вертольотом керує диспетчер, щоб ми не зіткнулись з яким-небудь літаком. Вони стартують і приземляються щохвилини. Адже ми, товаришу Северсон, живемо на околиці міста, недалеко від міжнародного аеродрому.

— Ми приземлимось на ньому?

— Навіщо нам там приземлятись? — здивувався хлопець. — Довелося б ще чимало йти пішки, а так пілот висадить нас просто на дах нашого будинку.

— Шкода… Аеродром мене дуже цікавить. Я б хотів па нього подивитись.

— Це можна зробити і не приземляючись. Звідси ви побачите краще, аніж з землі, — запевнив його хлопець.

Северсон схилився до вікна, шукаючи очима аеродром. Раптом він швидко підвів голову. В ясному надвечірньому небі заблищав срібний літак з крилами, які скидались на ластівчині. Він промчав стрілою і зник з поля зору, лишивши по собі тонку білу смугу.

— І в ньому сидять люди? — запитав Северсон здивовано. А коли Митько ствердно кивнув головою, то додав: — Як же можна витримати таку швидкість?

— Та хіба це була швидкість?! — скептично посміхнувся хлопець. — Ракетоплан тільки розганявся. От коли б ви побачили, як він помчить у стратосфері! За півгодини буде, мабуть, у Пекіні!

Северсон докірливо похитав головою:

— А тобі відомо, що Пекін знаходиться в Китаї? Чи, може, є ще й інший Пекін?

— Ні, я маю на увазі той, що в Китаї. А що ви бачите в цьому дивного? За цей час ракетоплан може долетіти й до Америки чи до Австралії. Минулого року під час канікул я отаким літаком подорожував до Праги, а нині тато пообіцяв узяти мене з собою в Лондон.

— А за скільки годин тоді ми опинилися б у Норвегії? — недовірливо запитав Северсон.

— Цього я точно не знаю, але звісно ж, менш як за півгодини. І саме на цьому аеродромі ми сідали б у ракетоплан, — показав Митько вниз.

Северсон швидко притиснув лоб до скла.

Аеродром мав зовсім інший вигляд, ніж йому уявлялось. В його центрі стояла висока будова з чудними металевими конструкціями на даху, а від неї променями розбігались бетоновані смуги й довгий похилий міст, який трохи скидався на лижний трамплін.

— Куди веде ота чудна естакада? — здивувався Северсон.

— О, вона веде далеко! — захоплено пояснив Митько. — З неї тричі на тиждень стартують ракетні кораблі на Місяць.

— Куди?! — рвучко обернувся до хлопця Северсон.

— Та на Місяць же… На отой, що світить увечері. Северсон з хвилину дивився на хлопця, а потім насупився:

— Не вважай мене абсолютним дурнем, Митю! Хоч я й проспав усе на світі, однак знаю, що можливе, а що ні. Мені відомо, наприклад, цілком точно, що між Землею й Місяцем заліг величезний безповітряний простір. От тепер і скажи, якщо ти все знаєш, як рухатиметься літак, коли повітря немає?.. Чи, може, ти вистрелиш літаком з гармати, як снарядом? Так це можливо тільки у Жюля Берна, бо насправді різкий удар вмить знищить екіпаж. А крім того, літакові треба було б надати швидкості дванадцять кілометрів на секунду, щоб він взагалі міг вийти з сфери притягання Землі. Але такої швидкості не можна досягти ніяким пострілом, це вже доведено…

— Ви все ще мені не вірите, товаришу Северсон! — докірливо сказав хлопець. — А скільки разів я уже довів, що ніколи не брешу. Та й навіщо я мав би вигадувати?.. Ця естакада справді є стартовою дорогою ракетопланів на Місяць. А для міжпланетних кораблів повітря не потрібне, їх рухають ракети, це ми в школі вже вивчали… Та запитайте хоч би в товаришки Алени Свозилової — отієї, що дзвонила сьогодні на електростанцію до тата. Вона щойно прилетіла з Місяця і увечері прийде до нас.

Северсон замислився.

— Ти дуже милий супутник, Митю, і я не хотів би тебе будь-чим образити. Але ти раз у раз готуєш мені такі сюрпризи, що я після них ледве отямлююсь… Отже, ти кажеш, що людина вже потрапила на Місяць… Якщо ти й цього разу правий, я тобі урочисто обіцяю не дивуватись більш ні з чого.

Митько почав говорити про перспективи польотів у зоряний Всесвіт, але Северсон слухав неуважно. Його уява марно намагалась намалювати образ жінки, яка пролетіла безповітряним простором і побувала на Місяці… Що вона там бачила? Про що розповідатиме?

Аеродром вже давно зник з поля зору. Вертоліт легко знижувався над широким майданчиком, який з’єднував обидва крила висотного будинку, де жила родина Зайцевих.

Розділ XІ

ДІВЧИНА З МІСЯЦЯ

Як і слід було сподіватись, Митько повів гостя насамперед до своєї робочої кімнати, заставленої моделями різноманітних кораблів та літаків.

— Оце й є та “Іскра”, що літає на Місяць, — пояснював він жваво. — Не розумію, в чому річ, але моя модель досі погано працює. Це вже друга. Перша, керована по радіо, кудись залетіла. Немає вже й “Струменя”, якого ви отоді знайшли…

Хто знає, скільки б ще часу Митько посвячував Северсона в таємниці свого маленького, царства, коли б з дверей не почувся голос старшого Зайцева:

— Доки ти мучитимеш гостя, вічний копирсайло? На столі холоне вечеря, а Аленка після подорожі Космосом, мабуть, таки добре зголодніла.

— Товаришка Свозилова вже прийшла? — радісно вигукнув хлопець і помчав з кімнати.

— От невихований! — посміхнувся вслід йому Зайцев. — Ну, то ходімте, прошу.

Северсон попрямував за хазяїном з невиразним почуттям хвилювання й цікавості. Жінку з Місяця він уявляв собі, сам не знаючи чому, блідою та серйозною, високою й стрункою. А тим часом на веранді сиділа звичайна засмагла дівчина і про щось весело розмовляла з господинею. Побачивши у дверях Северсона, вона швидко підвелась і зробила кілька кроків йому назустріч.

— Я — Алена Свозилова… Петро Іванович не хотів мені говорити, хто в нього буде гостем. Мовляв, це сюрприз. І справді, сюрприз удався. Вчора ми з академіком Цагеном згадували про вас, але я й не припускала, що зустрінусь з вами так скоро.

Северсон зовсім зніяковів. Виручив його Зайцев:

— Чого ти дивуєшся, Аленко? Чи зможеш ти знайти у когось шановніших гостей, аніж у мене?.. А ви, друже, теж не дивуйтесь: яка жінка не цікавиться знаменитими мужчинами?! Бачите, правду кажу, бо вона одразу ж надулась на мене!.. Ну, а тепер — прошу до столу.

Северсон вдавав, що цілком зайнятий вечерею, і тільки час од часу крадькома поглядав на “дівчину з Місяця”. Здавалось, вона не помічає цих поглядів, захоплена розмовою з Зайцевим. Розмова ішла про щось відоме тільки їм двом.