Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 2

На закінчення мені хочеться побажати великих успіхів у праці й науці чудесній радянській молоді, — майбутнім робітникам-новаторам, майстрам високих врожаїв, дослідникам, винахідникам. Щасливої вам дороги, мандрівники у третє тисячоліття!

З листа академіка В. Обручова.

(Журнал “Знание — сила”, 1954 р., № 3).

Книга перша

СИГНАЛИ З ВСЕСВІТУ

Частина перша

ПРОБУДЖЕННЯ

Розділ І

СИН ПІВНОЧІ

Кабіна міжпланетного корабля, освітлювана тільки м’яким спокійним сяйвом Землі, тоне в сутінках.

Чоловік сидить у кріслі біля круглого вікна і не може відірвати очей від незвичайної картини. Його мрійний погляд блукає по величезній кулі, що пливе кудись в одвічній темряві.

Людина зі своїми радощами і турботами, людство, захоплене величною боротьбою з природою, міста і ліси, моря і суходоли — все це за кілька годин космічного польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Зараз вона висить нерухомо серед незліченних зірок, а її поверхня видається мертвою, ніби на ній погасло все життя.

Плечі чоловіка раптом пересмикнулись; він наче скинув з себе важку півдрімоту, одвернувся від вікна і прошепотів у присмерк кабіни:

—  Аленко, ви спите?

— Ні, Северсон. Уже з годину як прокинулась, але не хотіла вас турбувати… Ви, мабуть, поринули в спогади, і тепер вам сумно, правда? — Дівчина з великими чорними очима трохи нахилилась уперед. На її обличчя з вікна впало сріблясте сяйво.

— Те, що я зараз відчуваю, Аленко, не можна назвати сумом. Розумієте… — Северсон з великим зусиллям підшукував потрібні слова. — Розумієте, тут людина… як ангел з величезними крилами. Пливе у безмежному просторі і з зоряної високості оглядає континенти. Це таке дивне відчуття… Погляньте-но на цей величезний глобус! Скільки ми, люди, на ньому вже пережили! Скільки міг би розповісти навіть я один… Там буяє й вирує життя; мені здається, ніби аж сюди сягає гудіння могутньої енергії, яка покірно служить людині. А що таке, зрештою, сама людина? Маленька мурашка, коли поглянути здалеку; вона разом зі своїми найбільшими справами — ніщо!.. А втім… — Северсон збентежено посміхнувся. — Я так розбалакався, що аж сам дивуюсь. Ще стану філософом чи поетом.

— А чом би й ні? В Космосі у людини справді немовби виростають крила. Але дуже прошу, не будьте песимістом і не порівнюйте людей з мурашками. Безсилий лише той, хто втратив віру в себе, а малий той, хто прагне тільки дрібної мети. А наша мета така велична! Ми вміємо мріяти і спроможні перетворити мрії на дійсність… — Алена схилилась до вікна. — Подивіться уважно на Землю… Якого кольору узбережжя Африки?.. Зеленого! Хіба це не прекрасний доказ могутності людини?! Ще десять років тому ми побачили б там світло-жовту пляму, яка називалась пустелею Сахарою… Або Арктика… Тоді, коли ви з Амундсеном завойовували Північний полюс, крига запинала все Заполяр’я від Азії до Америки. А тепер — лишився тільки білий острівець навколо полюса… — дівчина раптом затнулась. — Пробачте, я так багато говорю.

Северсон гірко посміхнувся:

— Ви боїтесь, що розмова про Арктику нагадає мені минуле? Ні, не турбуйтесь. Я не дитина, щоб зі мною так панькатись… — Він зручніше вмостився в кріслі, погладив рукою підборіддя, ніби перевіряючи, чи добре поголений. — Ми з вами знайомі вже досить давно, але що ви про мене знаєте? Нічого. “Для вас моє минуле огорнуте імлою”, — як сказав би поет.

— Це не зовсім так, — загадково посміхнулась Алена. — Дещо про вас я все-таки знаю. Хочете мене проекзаменувати?

— Хороша, люба ученице, в такому разі розкажіть щось про Северсона. Але дуже прошу — з часів його першого життя, коли він ще мав своє справжнє ім’я.

— Прошу, товаришу вчитель. Северсон народився тисяча вісімсот дев’яносто другого року в Норвегії. Там дуже красиво: крізь серпанок туманів проступають вершини Хагенфілду, де, за переказами древніх вікінгів, жили боги вітрів і бур.

Коли Северсон став юнаком, батьки послали його вчитись до Англії. В ті часи далеко по світу рознеслася слава великого мандрівника Руаля Амундсена. Молодий Лайф — так звали Северсона — з величезним інтересом стежив за його експедиціями. Людина безмежної відваги, з рішучим цільним характером і благородним серцем, Амундсен був для нього взірцем в усьому.

Коли Северсон повернувся з Англії, йому пощастило вперше побачити Амундсена. Великий Орел Півночі саме прибув на батьківщину як безсмертний переможець Південного полюса… Чи я не помиляюсь, Северсон?

— Дивлюсь я на вас, Аленко, і не вірю власним вухам. Звідки ви все це знаєте?

— Постривайте, товаришу вчитель, я ще не закінчила, — засміялась Алена. — Невдовзі після цього Северсон познайомився з Амундсеном особисто. Якби я була письменницею, то описала б вам і обличчя Амундсена. Воно було обпалене полярними вітрами, гостро й чітко окреслене. Амундсен умів надихнути соратників на великі подвиги, а в нещасті — кожного підбадьорити…

— То за хвилину ви, мабуть, розповідатимете й про мої колишні думки?.. Чи ви спіритка, чи, може, жили також в ті часи і прокинулись разом зі мною через сто років?

— Ні те, ні друге, Северсон, Хіба це так важко — зайти до університетської бібліотеки і переглянути літературу про Амундсена? її там чимало, і майже в кожній книзі говориться і про вас, про вашу участь у його славнозвісних подвигах. Там прочитала я й про те, як ви полетіли рятувати Нобіле. А от про кінець цього польоту не написано ніде ані слова. Поки що це відомо тільки вам, Северсон…

Алена зняла з голови захисний шолом астронавта, поклала його собі на коліна:

— Знаю, що це — проти інструкції, але він мені набрид! — сказала вона, ніби виправдуючись. — На цьому відрізку траєкторії можна не боятись різкої зміни курсу нашої ракети, я літаю тут не вперше… Не гнівайтесь, що я нагадала вам сумне минуле. Краще поговоримо про щось інше.

— Ні, ні, Аленко, я вже давно хотів вам розповісти все… Справді, я зустрівся з Амундсеном і з часом став його соратником. Але про це — іншим разом. Я почну з того періоду, коли після першої світової війни до нас пристав Ельворт, син американського мільйонера. Його привела до нашого товариства жадоба пригод, якими він хотів заглушити нудьгу свого пустопорожнього життя. А тому що нам потрібні були гроші, — держава давала небагато, — ми й приняли його в своє товариство.

Ельворт запропонував Амундсену вирушити до Північного полюса на дирижаблі. Я заперечував, бо не дуже вірив у переваги цього наповненого воднем мішка; нагадував про те, що серед торосів Півночі нема посадочних площадок; посилався на те, що для урагану дирижабль буде не більш як мильна бульбашка; наводив історію нещасного полярного дослідника Андре, який у тисяча вісімсот дев’яносто сьомому році пропав безвісти з своєю повітряною кулею. Але мені заперечували, що корабель з моторами — справа інша; що він може рухатись в заданому напрямку, та й обсяг нашого дирижабля в сто разів більший, аніж мала куля Андре.

Ельворт замовив дирижабль італійцю Нобіле — непоганому конструкторові, але надміру пихатій і честолюбній людині.

Вся Італія, а разом з нею й Нобіле були тоді пройняті гарячкою фашизму. Захоплені фашистськими ідеями, італійці наполягали, щоб побудований ними дирижабль ніс на собі їхній знак. Однак після тривалих, неприємних переговорів з Нобіле повітряний корабель було названо “Норвегія”.