Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 5

У величезній лабораторії тихо, тільки коли-не-коли чути кроки академіка Тарабкіна. Він підходить до широких прозорих резервуарів, поглядає на апарати, вмонтовані в їх бічні стінки. І знову повертається до столу.

Обережно перегортаючи картонові аркуші товстого журналу спостережень, академік перебігає очима стовпці таблиць.

Цифри, цифри, значки та цифри — і нічого більш. Коли б хтось із нас, звичайних смертних, зазирнув у цю рукописну книгу, він розчаровано згорнув би її вже на другій сторінці. Однак академіка Тарабкіна сухі цифри хвилюють більш, ніж пригодницький роман. Для нього кожен значок є важко здобутим науковим фактом, дрібною ланкою ланцюга незліченних дослідів. Так, наприклад, в одній-єдиній колонці міститься телеграфно короткий запис долі піддослідної тварини:

“Номер досліду ІАТ — 148. Тиск перед дослідом — 135, після ексзангуїнації — 60, після повернення 50 % взятої крові — 135, після повної трансфузії — 145, через одну годину після трансфузії — 140”.

Коротко кажучи, в собаки настала клінічна смерть внаслідок втрати всієї крові, а потім тварина була знову оживлена.

Тарабкін перегортає аркуші далі. Нумерація дослідів перевищує тисячу. На цих сторінках кожен стовпчик свідчить про невдачу, про остаточну, біологічну смерть тварини. Заморожений організм не вдавалось повернути до життя.

Дослід № АЗО — 1312 — біологічна смерть.

Дослід № АЗО — 1463 — біологічна смерть.

Дослід № АЗО — 1529 — пес загинув тільки через чотири години після оживлення.

Біля запису досліду № АЗО — 1695 академік затримується трохи довше. Кудлатого татранського пса, якого назвали Льодовичком, тричі заморожували при сімдесяти-градусному морозі і тричі повертали до життя. Як то він почуває себе зараз?

Тарабкін підвівся, щоб попрямувати до віварія, але на пульті заблимав червоний вогник, і з гучномовця ві-деофону пролунав голос чергової центральної станції зв’язку:

— Запрошуємо до апарата академіка Тарабкіна!.. Вас викликає Арктика.

На екрані відеофону одразу ж з’явилось засмагле обличчя Бергера:

— Не потурбував, Олександре Івановичу?

— Ні. Зараз ще ні, — посміхнувся у відповідь Тарабкін. — Мені приписано обов’язковий півгодинний відпочинок, так що зараз я байдикую.

— Як наш неандерталець?.. Чи є надія повернути його до життя?

— Сподіваюсь, що так. Нам дуже допоміг професор Мусил своїм новим методом регенерації організму. Всі пошкоджені тканини трупа оновлено, клітини прокидаються до життя. В сірій речовині кори головного мозку неандертальця вже не помітно ані найменших ознак кисневого голодування. Фізіологічний розчин вільно пульсує вінцевою артерією І проникає в найдрібніші судини. Мої колеги зараз саме готуються до останньої, вирішальної операції.

— Вітаю вас, Олександре Івановичу! Дуже радий і тисну вашу руку. А ще я хочу вас повідомити, — тому й викликаю вночі, — що на невеличкому острівці, за триста сорок два кілометри від Шпіцбергену, знайдено в льодовику ще одного замерзлого. Як можна судити з одягу, він жив на початку двадцятого сторіччя і був льотчиком.

Тарабкін здригнувся і замахав руками:

— Лишіть його там, де знайшли. І, звичайно, припиніть роботи на тій ділянці. Не знаю, наскільки успішною буде сьогоднішня операція. Не забувайте, що це — перша спроба оживлення замерзлої людини.

До лабораторії зайшла дівчина в білому халаті:

— Олександре Івановичу, все готово.

Академік попрощався з Бергером і, вдягнувши халат, попрямував до сусіднього приміщення.

Посеред великого, залитого блакитним світлом залу стояла закрита з усіх боків скляна призма, в якій, здавалось, спав густо зарослий волоссям первісний чоловік. Наукові працівники, учні академіка Тарабкіна, зосереджено стежили за мерехтливими променями у вічках численних апаратів та вимірних приладів, прикріплених на призмі.

— Апаратура перевірена? — запитав академік.

— Так.

— Чи в порядку трубки, що подаватимуть кров?

— Так.

Гострий погляд академіка затримався на циліндричному скляному резервуарі з кров’ю, в якій монотонно булькав кисень.

— Огляньте ще раз… Бастієн, початковий тиск в резервуарі — тридцять міліметрів, швидкість трансфузії — п’ятнадцять на хвилину. Поступово прискорювати… Ната-шо, в трубках, що проводять кров до мозку, тиск не більший за сто вісімдесят. Пильнуйте!.. Ну — починаємо!

Члени колективу мовчки кивнули головами на знак згоди.

— Бастієн, увімкніть насоси!.. Тиск повітря?

— П’ятнадцять міліметрів.

— Тиск крові?

— Тридцять п’ять… сорок… сорок п’ять…

— Права камера?

— Нормальне навантаження.

— Наташо, знизьте тиск на тридцять п’ять… — сказав майже пошепки Тарабкін, глянувши на манометр. — Введіть кальцій!

Очі всіх були прикуті до екранів контрольних апаратів. І тільки академік пильно дивився на тіло первісної людини, що все ще лежало нерухомо.

Ось ледве помітно ворухнулась грудна клітка.

— Штучне дихання!.. Механічне серце ще не зупиняйте… Наташо, як мозок?

Дівчина припала очима до окулярів рентгенмікроскопа:

— Все гаразд. Ознак гіпоксії немає.

Грудна клітка неандертальця піднялась, впала і знову піднялась.

— Йонес, збільшіть тиск до двохсот двадцяти… А ви — до ста вісімдесяти, — звернувся академік до Наташі.

Дихання пралюдини прискорилось.

— П’ятнадцять подихів на хвилину! — доповів Бастієн.

— Венозний тиск? — запитав академік.

— Сто десять… Гадаю, що ми перемогли.

— Почекайте… — Тарабкін уважно дивився на обличчя неандертальця. — Як мозок?

Наташа схилилась до мікроскопа. Судорожно стиснула важельок управління. Здригнулась.

— Що? — запитав з острахом Тарабкін.

Вона підвела бліде обличчя і затулила його долонями.

— Погляньте самі, Олександре Івановичу… Можливо, я погано бачу…

— В чому справа? — Тарабкін підбіг до мікроскопа. — Тиск в посилачі крові в мозок?

— Сто вісімдесят.

— Венозний тиск?

— Нормальний.

— Чому ж тоді мозок залитий кров’ю?! — Академік ще раз зазирнув у окуляр, метнувся до контрольних апаратів. — Чому мозок залито кров’ю?!

В напруженій тиші тільки гуділи насоси, що нагнітали кров та повітря в тіло пралюдини. Академік схилив голову:

— Марно… Мозок зруйновано вщент… Бастієн, зупиніть штучне серце…

— Не зупиняйте, не зупиняйте! — раптом вигукнула Наташа. — Ми вже добились таких успіхів, що й кров з мозку видалимо!

— Не сподівайтесь на неможливе. Мозок — надто складний орган, його не можна створити штучно. Настав справді кінець, ми повинні з цим примиритись… І все ж я ніяк не можу збагнути, як все це могло трапитись?! — академік поклав руку на плече Наташі. — Не плач, Наташо, ти ні в чому не винна… Слізьми тут не зарадиш. Сьогодні ми ще повинні поступитись перед біологічною смертю. Але ми не здамось. Знову перевіримо все, щоб знайти похибки, яких припустились… Адже зуміли ми оживити тварин, які були на сторіччя законсервовані в кризі?.. Оживимо й людину. Повинні оживити, бо в Арктиці чекає ще один нещасний. Тепер тільки від нас залежить, як довго він чекатиме…