Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 84

— Скоріше за все, гадаю, ніч для них служить днем, і всі вони десь у мандрах, — міркував сонний Мак-Гарді. — Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось…

— А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестріляють нас на річці, мов зайців.

— Почекаємо до ранку та й підемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намірів.

Краус погодився. Він підповз до човна, вибрав з нього найцінніший вантаж і розіклав у чагарнику навколо себе, щоб мати під руками. Мак-Гарді тим часом заснув.

Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнітила його; йому ввижалось і вчувалось те, чого й не було насправді.

Ось йому почало здаватись, що великі кулі на високих пірамідах в селищі засяяли… Спочатку він і це сприйняв як обман зору, як наслідок перевтоми, але незабаром пересвідчився в реальності явища. Справді: кулі спалахували ясно-блакитним світлом, згасали, потім знову загорялись червоним, жовтим…

“Квартяни, мабуть, сигналізують…” — подумав Краус і ще дужче притиснувся до землі. Мак-Гарді він не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулі сяяли щораз інтенсивніше; вони тепер спалахували хаотично, різними барвами.

Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркіт. Та ось незвичайні звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, — та ще й так, що аж задвигтіло все довкола.

Краус злякано озирнувся і закам’янів: на обрії, чітко окреслюючи вершини гірського пасма, до неба зводились палахкотливі язики вогню.

Загриміли нові удари — ще сильніші. Помітно заколивалась земля. Мак-Гарді прокинувся і, забувши про обережність, спросоння загорлав:

— Що сталося?.. Нас обстрілюють?.. Нас виявили? Краус притиснув його до землі:

— У наших горах стався вибух вулкана… Наша “Ластівка”, мабуть, загинула…

Мак-Гарді ліг навзнак і втупив байдужий погляд у небо. Повільно витягнув з кишені “горілчаний” банан, надкусив його.

Краус безпорадно знизав плечима.

Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв і здивовано кліпав очима. Мак-Гарді поплескав його по плечу:

— Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе…

— Ну, що ж, ходімо… — сказав пригнічено Краус, підводячись.

— Раз мати породила, раз і помирати! — спробував посміхнутись Мак-Гарді. Грубер, нічого не розуміючи, покрутив головою і почвалав за своїми приятелями.

Незабаром вони дійшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр піднімався над рівниною. Нерішуче зупинились і в захваті дивились на незвичайні будови.

В ясне блакитне небо здіймалися чотири стрункі, гладенькі піраміди метрів на п’ятдесят заввишки, з великими, райдужно сяючими кулями на вершинах. На лівому розі вимощеного чотирикутника стояла трохи більша Піраміда без таємничих куль, а праворуч — найдивовижніша будова з усіх: велетенська півкуля, на якій було прилаштовано три конструкції з широкими спіралями, — ті, що, як виявив Краус при першій розвідці, непомітно й безперервно змінювали свій напрям.

— Я нагадую собі тут Наполеона перед єгипетськими пірамідами! — бадьоро вигукнув Мак-Гарді, щоб заглушити свій страх. — Мені здається, що й ці будови є тільки пам’ятниками славетного минулого Кварти. Ніде ані душі; ніде ні вікон, ні дверей. Як тут можуть жити люди?

— Ти наївний! — засміявся Грубер. — Ці люди на вигляд зовсім інші, аніж ми. Може, вони зовсім не дихають або й справді невидимі… — додав він тихше.

Краус заперечливо махнув рукою:

— Безглуздя! Кулі вночі не сяяли самі собою. Квартяни, мабуть, подавали комусь знак, що ми наближаємось. Можливо, за нами вже давно стежать з допомогою якогось локатора. Не будемо марнувати часу та ходімо краще далі. Може, хтось вийде нам назустріч, або виявимо який-небудь хід до приміщень.

Грубер перший скочив на поміст і пішов нетвердим кроком. Обидва приятелі рушили за ним. Ніде ніщо не ворушилось, тільки вітер свистів у дивних конструкціях.

Біля найвищої піраміди зупинились. Мак-Гарді обережно доторкнувся до її стінн:

— Скидається на бетон, але це не бетон…

— Шкода, що тут немає необхідних приладів, — позіхнув Краус, який з усієї сили боровся з втомою після тривожної безсонної ночі.

— То поклич Навратіла з Молодіновою! — насмішкувато сказав Мак-Гарді. — Вони тобі всі оці загадки розв я-жуть враз. Оглянемо краще будову з усіх боків.

— Ти був правий! — вигукнув Грубер, що весь час ішов перший. — Ця штука, безперечно, рухається, — показав він на велику півкулю, що виступала низько над землею з похилої стіни.

Вони вчепились у неї всі втрьох, але марно: вона не поворухнулась бодай на міліметр. Спробували обернути навколо осі — наслідок був такий же.

— Розстріляємо її! — запропонував Грубер.

— Погукаємо, — може, все-таки хтось обізветься… — сказав Мак-Гарді.

Але ніхто не озвався на їхні крики.

Нарешті Краус виявив на стіні невеликий рельєф, який складався з трьох півкуль на вершинах правильного трикутника. При більш уважному огляді він встановив, що півкулі зроблено з іншого матеріалу, аніж основна дошка рельєфу.

— Ура, замок скарбниці знайдено! — Тепер тільки шифр — і ми відчинимо неприступну касу!

Припущення Крауса підтвердилось. Після багатьох спроб їм пощастило зрештою визначити ключ потаємного механізму. Тільки-но вони притиснули всі три маленькі півкулі одну до одної, як велика куля в стіні піраміди почала обертатись, аж доки повернулась боком, у якому червонів широкий круглий отвір.

Втікачі затамували подих і злякано чекали, що буде далі. Кожна хвилина здавалася їм вічністю.

— Ну, от і все. Зайдемо! — опам’ятався нарешті Грубер.

Мак-Гарді нервово підняв підборіддя і пересмикнув плечима:

— Справді, чого нам зволікати? Але ти не підеш перший, ти п’яний! — він відштовхнув Грубера і поліз на череві в піраміду.

Краус і Грубер, зазираючи в отвір, напружено прислухались. Шарудіння незабаром припинилося, всередині загадкової будови запанувала моторошна тиша.

Нерви Грубера не витримали довгого чекання.

— Піду за ним! Якщо йому щось зробили, хай начуваються! — сказав він погрозливо.

— Нікуди ти не підеш! — заперечив Краус. — Лишишся тут на сторожі. Я полізу сам… І не роби тут ніяких дурниць!.. Чи є в тебе ще банани?

Грубер заперечливо похитав головою.

Краус ще раз суворо глянув на нього і обережно просунувся в отвір. Він одразу ж потрапив до широкого проходу, в якому міг просуватись вперед на колінах.

Коридор кінчався просторим тьмяно освітленим приміщенням. Краус обережно зазирнув туди і затремтів, як у лихоманці: просто перед ним стояв велетенський ящір з довгою, скрученою набік шиєю. Всередині його тіла блищав скелет, чітко видний крізь прозорі м’язи.

Вирячені очі Крауса мимохіть втупилися в ноги потвори. Вони були прикріплені до високої підставки…

— Тьху, злякався опудала в паноптикумі! — Краус зітхнув з полегкістю і зайшов до приміщення.

Все воно було сповнене не менш фантастичними створіннями. Це справляло таке гнітюче враження, що непроханого гостя знову покинула хоробрість.

— Мак-Гарді!.. — гукнув він неголосно. Мовчання.

— Мак-Гарді, де ти?

Знову мовчанка.

Краус поклав палець на спуск рушниці і невпевненим кроком обійшов опудало ящера.

Посеред приміщення над підлогою висіла величезна куля з рельєфно позначеними континентами на гладенькій основі, що означала море. В сутінках за великим глобусом виднілись прозорі моделі тих крилатих квартян, з якими експедиція зустрілась у Долині вогнів.

— Це ще дрібниця! — почулося раптом за спиною у Крауса. — Не лякайся, це я… — Мак-Гарді взяв приятеля за руку. — Зазирни до сусіднього приміщення. Коли побачиш те, що побачив я, зовсім отетерієш…

Вони пройшли круглим отвором, і Мак-Гарді мовчки показав угору. Високо над їхніми головами виднілась велика півсфера, яка, ніби в планетарії, сяяла тисячами дрібних зірок. Однак в її центрі було те, чого очі людини ніколи не бачили: у повітрі вільно обертались одно навколо другого два сонця, а круг них ще повільніше рухалось маленьке, що сяяло червоно.