Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 86

Мадараш вимкнув передавач і незабаром повернувся до своїх товаришів у селище на Накритому столі.

А на світанку астрогравіметр спіймав відповідь з Землі:

— “Відважні завойовники Всесвіту! Любі друзі! Ми з вами! Тримайтесь: на нових міжзоряних кораблях “Фотон” і “Електрон” завершуються останні роботи. Завтра, о п’ятій тридцять за середньоєвропейським часом, вони стартують. Чекайте на нас за чотири роки…”

Мадараш, який приймав повідомлення, не повірив власним очам: за чотири роки? Чи не помилились вони?.. Чи, можливо, їм вдалось збільшити швидкість кораблів аж до швидкості світла?

Він вибіг до коридора. Назустріч йому поспішав Чан-су. Академік радісно махав руками, очі його сяяли.

— Перший бій виграно! Наш Фратєв житиме!

Голос його затремтів…

Розділ XVIII

КАМ’ЯНЕ МІСТО

Великою радістю для колонії на Накритому столі було повернення Алени Свозилової та Северсона з довгої, повної надзвичайних пригод подорожі.

Другого дня, як тільки мандрівники відпочили, Северсон продемонстрував великий документальний фільм, який вони з Аленою привезли з собою.

Всі зібрались у залі, який ще пахнув свіжою фарбою. Світло погасло. На екрані з’явився краєвид місцевості, що пробігала глибоко під літаком.

— Зразу ж за Протокою завойовників Всесвіту перед нами з туману виринули щойно виниклі вулкани. Вони значно підняли західний берег континенту Геозії… — супроводив окремі кадри-картини голос Северсона, бо фільм ще не був озвучений. — Скоро по тому ми виявили загадкові будови з дивними конструкціями, що свідчать про високу культуру їхніх будівників. На жаль, це єдине селище, яке ми досі бачили на Кварті. Його огляд, безперечно, покаже нам шлях до розвинених мешканців планети. Найбільше вражає те, що двоє з них, яких ми помітили в подвір’ї селища, дуже схожі на нас, людей.

…Покружлявши над селищем квартян, повертаємо ліворуч, до великого пасма гір, що заступає нам вид на море. Піднімаємось угору, щоб перелетіти небезпечну хмару попелу, виверженого цілим рядом діючих вулканів.

…Пристаємо в затоці, утвореній півостровом Коняча голова. На скелі біля берега встановлюємо першу автоматичну метеостанцію.

…Летимо над групою островів далі на південь. Океаіг під нами увесь час міниться: його поверхня, скільки око сягає, розмальована рухливими смугами. Це морські течії несуть звідкись вулканічний попіл.

…Великим півколом повертаємось до екватора. По дорозі встановлюємо ще ряд автоматичних метеостанцій. В затоці підковоподібного острова нас вітають морські звірі.

…І нарешті знову континент. Після короткочасного польоту ми опинились перед великою туманною запоною, яка звисала од хмар аж до землі… Влітаємо в імлу. Наші апарати сигналізують, що молочний туман навколо нас — це гаряча пара. Майже вертикально виходимо з неприємної лазні. Піднімаємось високо над морем і спостерігаємо місцевість на екранах радарів. Уточнюємо карти і за правом перших дослідників даємо цьому морю назву — море Данте.

Очі всіх учених вп’ялись у екран. На ньому швидко змінюються картини; пропливає небачений світ Кварти.

— Ще одне море, — продовжує Северсон. — Алена Сво-зилова називає його морем Дракона, бо на берегах повнісінько найрізноманітніших ящерів.

…Наближаємось до найпрекрасніших місць на планеті, які очевидно, були колискою всього живого на Кварті… Як бачите, це море Життя з усіх боків захищають високі гірські пасма.

…Зменшуємо швидкість польоту. Проминаємо величезну кількість острівців, що потопають у зелені.

…Зупиняємось біля одного з островів. Вода вирує від незліченної кількості всіляких риб та дивовижних земноводних… Над берегом кружляє ціла хмара наполоханих літаючих квартян… Істоти найрізноманітніших форм, розміру й пофарбування стрімголов тікають у джунглі… З прибережних боліт з голосними криками піднімаються величезні птахи.

…Літак покидає нарешті море Життя і летить над континентом… Серед горбкуватої, вкритої лісом місцевості, що нагадує Середню Європу, ми помічаємо велике озеро. Приземляємось, щоб встановити на цьому озері Жюля Берна, як ми його назвали, ще один автоматичний провісник погоди.

…Літак з хвилину стрибає по бірюзовій поверхні води.

…А ось тепер він вже спокійно погойдується на якорі. До берега пливе гумовий човен з мотором. Мандрівники в човні труть собі очі, щоб переконатися, що вони не сплять… — Северсон замовкає.

Перед ученими на екрані з’являється справді надзвичайна картина: в вузькій затоці на гладіні води стоїть кілька сніжно-білих кораблів з розкішно вирізьбленими бортами та золотисто-рожевими вітрилами. Кораблі наближаються… Ні, це не кораблі, а квіти гігантських рослин…

— Це — квіти чарівних морських лілій… — продовжує Северсон. — Як встановила Алена, вітер переносить їх з місця на місце разом з корінням… Зверніть увагу: на крайній квітці сидить крилатий квартянин… Бідолаха так перелякався, що навіть забув про свої крила, які можуть в першу-ліпшу мить підняти його в рятівну височінь.

Коли ми наблизились до велетенських квіток, то побачили гирло ріки, якою текла в море червона, як кров, вода. Ми захотіли визначити причину цього дивного явища, а тому вирушили проти течії в глиб континенту, аж поки Досягли місця, де річка витікала з надрів скелі…

Северсон знову замовк. Картина, яка з’явилась на екрані, не вимагала пояснень, а навіть виключала їх.

Крізь темний отвір тунелю назустріч глядачам випливала величезна печера неймовірної краси. В світлі прожекторів нестерпно виблискували крижані сталактити, які, немов мармурова колонада, підтримували високе склепіння. Понад стінками росли кришталеві джунглі, а над ними велично височів могутній орган, який, здавалось, тільки чекав на чарівного музику, щоб заграти райських пісень. На замерзлих краях озера світилися білосніжні чудернацькі крижані візерунки. Хід до другої печери закривала завіса з довгих крижаних бурульок — безперечна ознака того, що сюди давним-давно не заходив ніхто.

— Ми вирішили проникнути глибше… — продовжував Северсон. — Я обережно зламав одну з бурульок і збив нею кілька сусідніх. Печерою прокотився брязкіт, немов розбилося скло, і частина завіси впала в крижану воду.

Друга печера мала трохи інший вигляд. Біля стіни виступали з води жовті приступки, зроблені з вапняку. Струмок, що протікав понад правою стінкою, губився в дальшій печері… Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролізли плазом через вузький прохід між двома вапнякуватими стовпами. Тут потік кінчався — власне, губився під кам’яною стіною.

Печера була набагато менша, простіша, а головне — тепліша за попередні.

Ми освітили всі закутки, щоб знайти отвір, яким можна було б проникнути далі, але всі наші зусилля були марні.

— Поглянь! — вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.

На гладенькій стіні була зображена велика картина, яка розповідала про втечу різноманітних істот від діючого вулкана. Серед птахів, що ширяли в повітрі, були намальовані й літаючі квартяни.

“Хто ж був автором цієї картини?” — подумали ми. Хід до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дія води створює їх протягом тисячоліть.

— Можливо, колись, у давноминулі часи, тут жили такі ж розвинені істоти, якими були древні вавілоняни та єгиптяни… — висловила здогад Алена. — Але куди вони поділись?.. Може, загинули?

Ми знову задивились на картину. Вона була цікаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбільшої реальності зображення, наліпив на малюнки звірів шерсть і пір’я здобуте, очевидно, з справжніх тварин. Слід сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.

Наші міркування порушило підозріле шарудіння.

Ми швидко погасили кишенькові ліхтарики, притиснулись до стінок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар багатократно посилений луною.