Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич - Страница 19

На тихій вулиці Мечислав помітив дорожчий коток.

— А коли б вам подарували отакий коток, тільки з чистого золота, що б ви?..

“Божевільний!” — стрельнуло в голові у шофера.

Це був уже немолодий шофер, обтяжений чималою сім’єю, йому було не до жартів, він знав, що божевільним перечити не можна.

— Замість гаража, сер, я змушений був би загнати його в банківський сейф.

— І обміняти на паперові гроші?

— Так, сер. Може, ще купив би деяких акцій. Так безпечніше, сер.

Мечислав відчув якусь відразу до шофера й навіть приглушено вилаявся. Всі вони однаковісінькі. Ніякого натяку на фантазію, ніякого потягу до величного. Вони вже не розуміють, що таке золото, бо вони, мабуть, не чули ніколи, як воно дзвенить. І не почують. Такі не гідні тримати в руках благородний метал. Вони визнають тільки шелест паперових асигнацій. Що ж, вони заслуговують на те, щоб їх бгати, як використаний папір. Раби — вони і є раби, і життя в них мусить бути рабське. Про це Мечислав Живокіст потурбується.

Машина плавно зупинилася:

— Готель “Рожева Мері”, сер! — делікатно нагадав шофер.

Він аж совався, так йому не терпілося розлучитися з божевільним пасажиром. Мечислав розрахувався і виліз з машини.

— Бажаю гарно повеселитися, сер! — гукнув шофер, натискаючи на стартер.

У нього гора з плечей зсунулась, і навіть трохи шкода стало цього сухорлявого пасажира. “Тут у нього, безперечно, погорять підшипники, доп’ється, сердега, до білої гарячки. А він ще в машині плів якусь нісенітницю. Що оте прокляте віскі робить з людьми!”

Ще знадвору Мечислав помітив у холі Гартмана. Гартман сидів, поклавши ногу на ногу, в зручному фотелі й читав газету. Газета затуляла обличчя Гартмана й ніби заважала йому бачити все, що робиться на вулиці. Але тільки-но Мечислав переступив поріг готелю, як Гартман устав, невловимим рухом склав газету й рушив назустріч Мечиславу.

Навстоячки цей джентльмен нагадував згаслу сигарету, поставлену “на попа”. Голова й обличчя — сірий стовпчик попелу, решта — світло-коричневий костюм.

— Люблю пунктуальних людей, — сказав Гартман, забираючи у Мечислава з рук невеличку валізу і передаючи її хлопчині-виконавцю.

— Ліфт — необов’язковий. Це на другому поверсі. Для моціону я намагаюся кожного разу скористатися будь-якою нагодою і пройтися пішки.

— Що ж, — сказав Мечислав, — будемо вважати, що нагода ця знайшлася. Мені теж потрібен моціон, бо останнім часом я дуже мало ходжу пішки.

І вони поволеньки піднімалися сходами.

Часу в нас зовсім мало, бо двоє дужих чоловіків, щоб піднятися на другий поверх і пройти трохи по коридору, затратять не більше кількох хвилин. Але за цей час можна розповісти дещо про Альфреда Гартмана.

Ніхто не знав, скільки йому років, як ніхто не знав, скільки в нього грошей. І років, і грошей мусило бути немало, та коли з роками Альфред Гартман майже не мінявся, то мінявся його поточний рахунок у банку. Мінявся в позитивний для Гартмана бік.

Гартман міг продати що завгодно і кому завгодно від дюжини патефонних голок до острова в Середземному морі включно. Гартман знав усіх, і його знали всі, та коли йому було потрібно, його не знав ніхто й у першу чергу поліція. В один і той же день одні знайомі Гартмана сідали на електричний стілець, інші — в сенаторські крісла. В один і той же час одні друзі дому Гартмана носили наручники, інші — міністерські портфелі. Але це ніяк не впливало на Гартмана. Він не дуже соромився перших і не вельми афішував своє знайомство з другими. Все тече, все міняється, і той, хто сьогодні притягався до суду за торгівлю наркотиками, за наявності гарних адвокатів завтра ставав міністром, а вчорашній міністр ставав перед судом за хабарі й корупцію. Правда, в більшості випадків справи обмежувалися легким переляком. У вільному світі можливі й не такі метаморфози. Й хоч скільки цих метаморфоз відбувалося навколо Альфреда Гартмана, сам він не мінявся. Він був незмінний, як дух наживи, як символ бізнесу.

Капітал і приватна власність неуявні для таких людей, як Альфред Гартман, і у вільному світі Гартманів оберігає сама доля.

— Ось ваші апартаменти скромні, як і личить справжньому бізнесменові. В люксах нехай зупиняються співачки, в яких на поточному рахунку лише власні стегна й блискуча спідничка, — сказав Гартман, і вони зайшли до номера.

Номер справді був скромний і зручний. Все свідчило про те, що номер цей очікував на поважну людину-письмовий стіл з телефоном впадав у вічі перший, решта предметів залишалася в тіні.

— Поки ви даватимете лад своєму туалетові, містер Живокіст, я, мабуть, спущусь до бару з пізнавальною метою. Цікаво, які тут збивають коктейлі.

— Як хочете, містере Гартман, ви мені не заважаєте. Я лише вмиюся і — до ваших послуг чи ви до моїх. Як вам завгодно. Вечерю я замовлю в номер, у ресторані під цей проклятий джаз не порозмовляєш як слід. Або краще ви замовте по телефону. Ви це ліпше зробите. Я не гурман.

Мечислав пішов до ванни, а Гартман узявся за телефонну трубку. Йому подобалася акуратність і невимушеність Живокіста, в його особі він бачив молодого шакала, в якого прорізалися тигрячі зуби. В Гартмана був неабиякий нюх на людей, і він безпомилково відчував, що має справу з майбутнім мільйонером, коли не з мільярдером. У всіх цих хлопців є щось спільне. А втім, не треба довго думати, треба замовляти вечерю, однаково за неї буде платити цей симпатичний шакальчик, що балотується на тигра.

І Альфред Гартман виявив звичну й всебічну ерудицію в спразі замовлення вечері. Він любив попоїсти, випити й не цурався товариства симпатичних дівчат. Правда, дівчат сьогодні не буде, але це на краще, бо вони не дадуть поговорити.

Через кілька хвилин чорнявий офіціант з блідим аскетичним обличчям, мабуть іспанець за національністю, вкотив до номера Мечислава Живокіста візка, розставив тарілки, пляшки й усе начиння і так само тихо викотив візка, бо Гартман відпустив його помахом руки.

Тільки-но зачинилися двері за офіціантом, як із ванної вийшов Мечислав і, вибачившись, сів до столу.

Вони почали вечеряти й розмовляти. Власне, Мечислав більше розмовляв, а Гартман більше вечеряв. Мечислав не хизувався, коли стверджував, що він абсолютно байдужий до гастрономічних розваг. Він завжди їв дуже мало, і йому було абсолютно байдуже що їсти. Пив спиртного ще менше, чого не можна було сказати про Гартмана. Той умів робити три роботи одноразово: їсти, пити й слухати.

— Замовлення моє і просте і складне, — казав Мечислав, копирсаючись виделкою в тарілці, — я хочу мати шматок пляжу, на тому пляжі віллу й фортецю. Я не хочу мати окремо віллу й окремо фортецю. Вілла мусить бути у фортеці, а фортеця у віллі. Ви мене зрозуміли.

Важкі жаб’ячі повіки наповзли на Гартманові омі, й це мало означати, що’йому все зрозуміло.

— Далі. Я не хочу мати сусідів, але місце, де буде стояти моя вілла, не повинно бути глухим. Десь поблизу має пролягати шосе, куди ми прокладемо приватну дорогу з вілли. Кошторис я накидаю, але ті, хто за вашим замовленням будуватимуть цю дорогу, можуть не труситися над кожним центом. Обкрадати себе я не дозволю, але за кожний квадратний дюйм асфальту буде заплачено як слід.

Мечислав замовляв Гартману свою майбутню резиденцію з таким смаком, як сам Гартман кілька хвилин тому замовляв вечерю. Збоку могло здатися дивним, що Гартман ні разу не дістав з кишені свого золотого Паркера й не зробив у блокноті жодної помітки. Але Мечислав знав цю манеру Гартмана тримати в голові все, що йому було необхідно. Хіба не через Гартмана одержували численні фірми гроші, коли виготовляли в різних куточках країни деталі для Мідаса, а пізніше несерійну телеапаратуру? І хіба тоді Гартман щось наплутав чи щось зробив не так? Записника завжди можна загубити, сьогодні він твій, а завтра той самий записник міг стати бог знає чиєю власністю. Ще в молоді роки Гартман переконався, що такого роду записники вельми схожі на чекові книжки з підписом власника — той, хто їх знаходить, може тільки проставити суму і спокійнісінько йти собі до банку. Ставати власником таких записників Гартману траплялося, але ніхто не міг похвалитися, що став власником записника, який раніше належав Гартману. Записників у Гартмана немає, навіть номери телефонів він запам’ятовує стільки, скільки треба, щоб потім так само блискавично забути їх, коли вони перестають бути потрібними.