Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич - Страница 33

— Панцерники з золотом під’їжджають до Національного з інтервалами вагонів метро у години пік. Схоже, що цей хлопець з дивним прізвищем, Гартманів вихованець, знайшов філософський камінь і освоїв промисловий випуск золота з металевого брухту.

На що Майкл нічого не відповів, а тільки знизав плечима.

Банки — противники Мідаса — агонізували. Вони трималися з останніх сил, щоб не посипатися відразу. Про те, щоб тримати оборону по всьому фронту, не могло бути й мови. Банки підкидали ріденькі резерви до тих місць, де Мідас виривав наймасніші шматки. Але парасолька ще ніколи нікого не захистила від бомбардування. Фінал був не за горами. Проте від остаточного розгрому банки були врятовані ударом гонга. Біржа зачинялась, припиняла свою роботу до завтра. Здавалося, Мідас цього не помітив. Він мав намір нанести останній, нищівний удар, але світлові табло, на яких тільки що спалахували сотні цифр, згасали одні за одними. Потім у кулуарах фінансисти й маклери розповідали, що якийсь невідомий підкупив служителів біржі, й гонг вдарив на дві хвилини раніше часу.

Все це була істина. Службовців справді підкупив невідомий, тільки ніхто з фінансистів не знав, що цим невідомим був Гартман. Гартмана налякав масштаб операцій Мідаса, й нерви його не витримали. Перед спільною небезпекою фірми могли об’єднатися, і Мідаса спробували б знищити фізично. А оскільки це б не вдалося, ниточка повела б до Живокіста. Ризикування було чимале, а саме тепер Гартманові не хотілося ризикувати.

Удар, що його наніс Мідас біржі, був страшний, але не смертельний. Майже не похитнулися військові, хімічні, нафтові акції. Газетні королі почували себе поки що впевнено й спокійно, та й банки, що їх так шалено атакував Мідас, усе ще трималися на плаву.

Мідас виходив з біржі переможцем. Навколо нього утворилося коло порожнечі. Він ішов, як мародер із пограбованої квартири в якомусь окупованому місті. Тільки в кишенях його були не обручки, не срібні портсигари, й не ланцюжки та годинники бряжчали у жилетній кишені. Із жилетної кишені звисали залізниці, й поміж них найдовша трансконтинентальна, що простяглася від океану до океану. В кишенях піджака й штанів лежали насипом домни й терикони, копри й мартени, фабрики й заводи, чиїсь долі й чиєсь майбутнє, чиєсь химерне щастя.

У повному мовчанні присутніх Мідас залишав біржу. Він виходив уже до вестибюля, коли ляснув пістолетний постріл, і йому до ніг упав молодий чоловік. Кров залила мармурові плити вестибюля. Це була звичайна, буденна для біржі трагедія, але Мідаса вона вразила. Дивно, але вона вразила саме Мідаса, й тільки Мідаса. В людей ця смерть не викликала ніяких емоцій, подумаєш, наклав на себе руку якийсь невдаха, власник акцій, котрих тепер не існувало. Людина без грошей, без вартісних паперів — нуль, фікція, марево. Електронний розум Мідаса вмить підрахував, скільки таких пострілів тепер пролунає по всій країні, і йому стало страшно, як людині. Але, мабуть, тільки одному Мідасові, цьому електронному фантомові людини, стало страшно, бо живих людей ця смерть невдахи акціонера не злякала, не здивувала й не зворушила. Біржа бачила й не таке.

Проте комусь треба було виявити гуманність, бо раптом самогубець став якщо не національним героєм, то у всякому разі національним мучеником. Газети забили у дзвони:

“Золото Москви на нашій біржі!”

“Наш стовідсотковий земляк став жертвою економічного терору червоних!!!”

“Підставні особи скупляють для комуністів наші акції!”

“Ми більше не господарі у своїй країні!”

“Московське, азійське і африканське золото широкою рікою пробило дамбу біржі і заливає нашу економіку!”

“Куди дивиться уряд?!!”

“А вони ще вимагають виборчих прав для чорних! Нашим антинегритянським інститутам слід гратися ляльками, а не наводити порядок у країні!”

Крізь шумовиння і скажену піну “жовтої” преси пробилося кілька тверезих голосів. Орган фінансистів і бізнесменів, газета із сталою і поважною репутацією “Сіль землі” намагається до пуття розібратися в тому, що сталося на біржі, проаналізувати події і фінансові операції свіжовипеченого нувориша. Крім того, газета натякала урядові, що варто було б розпочати слідство, бо золото, що припливло сьогодні на біржу, могло бути частково й тим золотом, яке нещодавно пропало в штаті Керада із сховища національного золотого запасу.

Сталося те, чого найбільше боявся Гартман. “Сіль землі” виходила невеликим тиражем, бо друкувала лише біржові новини, статті на економічні теми, які могли зацікавити лише вузьке коло читачів. Але від цього вузького кола дуже багато що залежало. Й президент, кожного ранку знайомлячись з пресою, починав саме з “Солі землі”.

Тепер, на думку Гартмана, Живокіста могли чекати які завгодно неприємності. Він навіть почав подумувати, чи не віднести йому магнітофонні стрічки й знімки, якими він лякав Живокіста, до одного місця. Думав Гартман рівно сім хвилин і поклав собі, що зробити це буде не пізно й завтра вранці. Він купив “Незалежну газету” і, читаючи її, трохи заспокоївся. “Незалежна газета” логічно, хоч і трохи запально, як і личить незалежній газеті, запитувала у вільних громадян вільного світу, що, зрештою, сталося? Невже вільний світ більше не вільний, невже в нашій вільній країні почали боятися золота так, як його бояться комуністи? Невже людина, яка має трохи зайвого золота, не має права піти й купити те, що їй сподобалося? До чого тут комуністи, московське, азійське, африканське чи ще там чиєсь золото? До чого тут таємні агенти, рука Москви й такі інші чергові блюда, які вже приїлися нашому читачеві? Звичайно, червоні, чорні й жовті як за кольором шкіри, так і за своїми політичними переконаннями люди малосимпатичні, їх треба переслідувати й невтомно знищувати. Але для чого ображати негідними підозрами людей, яких можна певною мірою вважати окрасою нації?

“Півгодини тому наш кореспондент узяв інтерв’ю у містера Живокіста на його віллі, якій позаздрив би перший-ліпший модерний сноб. (Далі, щоб відволікати увагу читачів від основного, тривав докладний опис вілли). Виникає питання: як може жити на такій віллі аскет і фанатик комуніст? Питання відпадає само собою. А в тому, що містер Живокіст не африканець і не азіат, у нашого кореспондента немає ніякого сумніву. Хтсг такий містер Живокіст? Ой, пробачте, любі наші читачі, ми так і не засвідчили вам цього поважного джентльмена. Справа в тім, що саме містерові Живокісту належать пакети акцій багатьох фірм, які так постриг сьогодні містер Живокіст. У містера Живокіста завелося трохи золота, і хто може заборонити йому купувати за це золото те, що він хоче? Гидко читати на сторінках поважних газет такі антидемократичні і, коли хочете, антиконституційні штуки. Що значить — призначити слідство, що значить — заборонити, що значить — примусити уряд втрутитись? Ким замовлялися подібні статті, хто платив за них? Порушувати основні норми нашого життя, втручатися в особисті справи бізнесменів, обмежувати бізнесмена в його діях — що це, як не прояви комуністичної моралі? Так, урядові варто втрутитися, призначити слідство й перевірити, чи не затекли струмки московського золота до редакцій деяких газет?”

У цьому місці Гартман хрюкнув від задоволення; Ні, він таки не помилився, порадивши Живокістові свого часу купити цю “Незалежну газету”. Хлопці там недаремно їдять свій хліб. Мабуть, вони варті й додачі.

Потім містерові Гартману довелося ще хрюкнути кілька разів, бо він натрапив на таке:

“Звичайно, підривні елементи почнуть допитуватися, звідки у містера Живокіста стільки золота? Що можна відповісти на таке запитання? Воно не етичне, від нього відгонить марксизмом. Це спроба взяти під контроль усіх наших бізнесменів. Чому ж газети не поцікавилися, звідкіля взялося золото в містера Корда, в містера Лебона чи в містера Мокфелера? Марксисти на такі питання відповідають простим і примітивним способом: експлуатація. Золото належить не тільки містерові Живокісту, золото належить усій нашій нації, усій країні, наймогутнішій, найбагатшій і найдемократичнішій країні в світі. Що ж, горе переможеним на біржі. Дужчий завжди перемагає слабшого, а сила завжди була девізом нашої нації”.