Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич - Страница 39

— Ці Мідаси, що зараз стережуть вас, уже уніфіковані. Це серійний випуск. Живокіст підміняв їх непомітно для нас, і я тільки випадково про це довідався.

— Виходить, ми вже не господарі їх? Я, що вважаюся рідним їхнім батьком, і ви, їхній учитель?

— Мсьє Франсуа, ми з вами були звичайними кустарями-одинаками. Зараз усе змінилося. У штаті Олахо на Живокіста працює цілий комбінат (утаємничений і автоматизований). На цей комбінат має доступ лише Гартман та кілька інженерів, абсолютно вірних Живокістові, бо він платить їм шалені гроші, до того ж не паперові, а золоті. Знадвору цей комбінат охороняється ферчистами. Все це робота Гартмана за дорученням Живокіста. Якось я підслухав їхню розмову… — Мідас знітився. — Звичайно, підслуховувати чужу розмову не…

— Мідасе, ти ж розумна людина! На якого біса тобі здалося переносити моральні принципи чесних і порядних людей на зграю бандитів? Що ж ти почув?

Нуазе давно не бачив уже в особі Мідаса електронної ляльки, а розмовляв з ним як з людиною.

— Гартман скупив усі підприємства, де колись по частинах виготовлялися деталі для Мідасів. Зараз усі ці заводи злито в один комбінат. Так вигідніше. Вони планують збудувати на березі океану ще один комбінат. Здогадуєтесь який?

— Здогадатися неважко. Золотоплавильний. Тепер, мабуть, уже не окремі Мідаси, а цілі бригади їх нишпорять і під водою, і під землею і тягнуть Живокістові тонни золота. Та-ак, тут, на віллі, вже не ті масштаби.

— Я теж помітив, що Мідаси з обслуги вже не ті. Вони й тупіші щодо будь-яких емоцій, і разом з тим чутливіші. Своїми обличчями вони нагадують тих, хто охороняє нас знадвору…

— Ферчистів? — запитав Франсуа.

— Так, ферчистів.

— То не роботи, вони живі.

— Я знаю, але…

— Ти хочеш сказати, що то не люди? Що ж, ти маєш абсолютну рацію. Вони не люди навіть в біологічному понятті цієї категорії. Бо якщо вони гомо, то в усякому разі не сапієнс. А в тому, що в нових Мідасів обличчя позбавлені будь-яких слідів інтелекту, теж є певна закономірність. Живокіст домагається, щоб між бандитами цього покидька Ферча й роботами не було ніякої різниці, щоб ніхто не відрізнив, де починається робот і де закінчується ферчист.

На хвилину Нуазе замислився, а потім сказав:

— Слухай, Мідасе, як на твою думку, хто на тому новому заводі монтує Мідасів?

— Думаю, що самі Мідаси. Правда, досконаліші. Пам’ятаєте тих, з першої серії, яких монтував із деталей я особисто, а програмували ви.

— Тоді скажи мені таку річ. Чому ти не там? Адже ти розумніший за всіх них, разом узятих? Чому ти не там? Чому, зрештою, Живокіст, практична людина, ніде більше тебе не використовує?

— Цього я не знаю, — знизав плечима Мідас.

— А я знаю. Живокіст боїться Мідаса, тому що розум Мідаса гуманний, людський і вже органічно нездатний на підлість. Тепер не досить позбавити Мідаса тієї чи тієї інформації, він знову її набуде. А ти уяви собі, що ти почнеш програмувати ту продукцію, що зараз випускають на новому Живокістовому комбінаті. Живокістові зараз потрібні безсловесні тварюки, які б тягали для нього золото, і бандити та вбивці. Для чого йому інтелектуальні та гуманні роботи?

— Він захоче мене демонтувати, — сказав Мідас, — але живим я в руки не дамся.

Це “живим” не здивувало Нуазе. Він сприйняв його як єдине доцільне й правильне в цьому розумінні слово.

— Мідасе, ти мусиш стати вбивцею, — рішуче сказав Нуазе.

— Я давно до цього готовий і не розумію, чому досі…

— Боюся, що ти мене не зрозумів. Убивство Живокіста тепер нічого не дасть. Залишається Гартман і, найголовніше, Ферч. Терор ніколи нікому не ставав у пригоді. Я зараз не маю змоги поліпшувати твою політичну освіту. Час не той, часу взагалі обмаль, до того ж у мене все пливе перед очима…

— Вам треба спочити, — ще раз делікатно втрутився Мідас.

— Ми наспочиваємось до того, що будемо спочивати в могилі. Слухай мене уважно. Від сьогодні ми з тобою працюватимемо над проблемою блокування цих електронних дверей та вікон, пізніше доберемось і до Мідасів, вони будуть знешкоджені або стануть слухняними, як цуценята. Як це зробити, ми повинні подумати, на те ми й вчилися дечому й дещо вміємо. Залишаються ферчисти знадвору. З ними впораєшся ти, й тоді — воля! Ти повинен стати Мідасом-охоронцем, бо у Живокіста з дня на день можуть дійти руки й до тебе. Ти мусиш поміняти шкіру, якщо так можна висловитись. Твоїми електронними, гуманними, інтелектуальними бебехами ми повинні начинити коробку цього йолопа-охоронця, його зіпсований електронний мотлох ми покладемо до твоєї пластролової шкіри. Вимкнути живлення у Мідаса-охоронця зможеш тільки ти, мене він до себе не підпустить. Зрозумів? Стало тихо-тихо. Нарешті Мідас сказав:

— Я— я не зможу цього зробити…

Нуазе лукаво усміхнувся і вдарив себе по коліну.

— Філософія? Ну, добре. Хай тоді гине людина й робот, який теж, по суті, став людиною. Хай залишається на втіху Живокістові і його банді електронний кретин. Я стомився… Я хочу спати… Залиши мене самого…

Мідас тихо вийшов.

А через кілька днів Гартман, сидячи в міському кабінеті Мечислава і доповідаючи про різні справи, сказав:

— До речі, Мідас, той, найперший, згорів.

— Як згорів? Хіба на віллі була пожежа? — звів брови

Мечислав.

— Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він втратив інформацію і…

— Лізете з різними дурницями, — відмахнувся Живокіст. — Я думав — справді щось важливе. Одним Мідасом більше, одним менше — яка різниця? Цікаво знати, чи доповідали б ви ковбасному королеві про те, що кіт украв у нього одну сосиску? Нате ось краще, читайте і завтра доповісте, що зроблено.

З тими словами Живокіст простяг Гартманові газету. З газетної шпальти на Гартмана дивився портрет знайомої людини. Десь Гартман уже бачив цього іспанця чи пуерторіканця, але де — він зараз не міг пригадати. Він напружив усю свою чіпку пам’ять і, напевне, так і пригадав би, бо Гартман умів пригадувати й не таке, але Живокіст нетерпляче пересмикнув плечем.

— Читайте, читайте!

Газета “Голос нації” дещо об’єктивна, поміркована, ліберальна і багато де в чому прогресивна, одна з небагатьох, яка боролася з Живокістовими бандитами пера, вмістила статтю “Осандра проти Живокіста!” Ага! Тепер Гартман згадав. Це був той офіціант, що тоді в “Рожевій Мері” накинувся на Живокіста, вимагаючи якоїсь компенсації. Гартман швиденько пробіг очима статтю, і йому стало зрозуміло все. Таких подробиць з біографії свого шефа не знав навіть він. Журналіст, який узяв у Осандри інтерв’ю, наполягав на розслідуванні, на судовому процесі. Він відверто мостив Живокіста на лаву підсудних. У статті також ішлося, що містер Осандра доручив вести судову справу відомому в усій країні адвокатові Стіву Баркінсу. Газета була глибоко переконана, що Живокіст не тільки відшкодує містеру Осандрі всі заподіяні збитки. Газета ставила питання руба й вимагала суду над Живокістом як над карним злочинцем. На суді мало з’ясуватися, звідки Живокіст нахапав стільки багатства…

— Як бачите, Дарлінг має спільника, — скривив рота Живокіст.

— Переконаний, сер, що хлопці Дарлінга розшукали цього покидька. Або він сам догадався прийти до них. Як би там не було, я глибоко переконаний, сер, що Стіву Баркінсу платитиме Дарлінг. Баркінс дешево не бере, та ще й за такий процес!

— Усе це мене мало турбує, — роблено позіхнув Живокіст, — але мені хочеться, щоб завтра ми з вами вели мову про щось інше.

Живокіст устав, пружини викинули із крісла Гартмана. Коли Гартман був уже біля дверей, Мечислав зупинив його:

— Не здумайте ліквідувати цього Осандру. Мені не потрібно зайвих розмов.

І тут Гартман остаточно переконався, що Живокіст боїться, боїться, як шкідливе котеня. Справді, якщо втрутиться уряд, авантюра Живокіста може скінчитися погано. Тоді кому скрутиться, а Гартманові змелеться. Дивно, що президент чогось вичікує, дивно, чому не втручається федеральний суд. Тартанові стало страшно. Тепер він рятував власну шкіру, а це він умів робити.