Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 44

— Ось тут він проплазував на чотирьох, — відсапуючись, промовив Моро, що був саме біля мене.

— Нема порятунку, — вигукнув мені просто в очі вовко-ведмідь, розпалений погонею.

Далі ми опинилися між скелями й помітили спереду нашу жертву, що вільно бігла на чотирьох і, оглядаючись через плече, люто гарчала на нас. При цьому вовко-люди зайшлися радісним виттям. На втікачеві була й досі біла одежа, обличчя його здалеку мало вигляд людський, але хода була котяча, а сторожко припалі до землі плечі виявляли в ньому зацькованого звіра. Раптом він перестрибнув через колючий кущ, вкритий жовтавим цвітом, і зник. Млінг був на півдорозі до нього.

Більшість із нас уже не могли мчати, як раніше, і притишили біг. Коли ми перетинали голу місцевість, я спостеріг, що переслідувачі тепер бігли не один за одним, а розгорнулися цепом. Гієно-свиня й досі бігла поряд, не спускаючи мене з ока. Вона часто морщила рило й посміхалася.

Добігши до скель, леопардо-людина побачила, що далі — той самий мис, де вона підкрадалася до мене першого вечора, і відразу шаснула назад у зарості. Але Монтгомері помітив цей маневр і змусив її вибратися звідти.

Так, задихаючись, спотикаючись об каміння, плутаючись поміж тростин і папороті, подряпаний колючками, я допомагав ловити леопардо-людину, що порушила Закон, а поруч зі мною, злостиво посміхаючись, бігла гієно-свиня. Я хитався, голова в мене йшла обертом, серце гарячково стукотіло, знесилене вкрай, та я не зважувався відстати від погоні, боячись залишитися наодинці зі своєю жахливою супутницею, і мчав далі, незважаючи ні на цілковите виснаження, ні на страшенну спекоту тропічного надвечір’я.

Зрештою шаленство погоні стало улягатися. Ми загнали сердешну тварину на самий край острова. Моро з батогом у руці вишикував нас півколом, і ми, перегукуючись між собою, стали повільно наближатися до своєї жертви. Невидима й мовчазна, вона принишкла в тих заростях, де я рятувався від неї.

— Обережність! — вигукував Моро. — Обережність! Кільце навкруг заростей почало змикатися.

— Стережіться нападу, — почувся з гущавини голос Монтгомері.

Я був на схилі надкущами. Монтгомері й Моро заходили берегом. Ми повільно просувалися між сплетеним гіллям та листям. Наша жертва, видно, причаїлася.

— Повертається в Дім Страждання, в Дім Страждання, в Дім Страждання! — пролунав ярдів за двадцять праворуч голос мавпо-людини.

Почувши ці слова, я простив леопардо-людині той жах, який вона нагнала на мене.

Захрустів хмиз, теж десь праворуч, — то, ламаючи гілля, пробивав собі дорогу важкий кінь-носоріг. Тоді нараз у гущавині, в півтемряві буйних заростей, я побачив те зацьковане створіння; я аж завмер. Зіщулившись, воно припало до землі й через плече поглядало на мене своїми блискучими зеленуватими очима. І тут сталося зі мною щось дивне, щось зовсім незрозуміле; дивлячись на це чисто по-звірячому принишкле створіння з яскравим блиском в очах, з напівлюдським обличчям, спотвореним від страху, я знову помітив у ньому людську подобу. Ще хвилина — і решта переслідувачів побачать свою жертву, кинуться на неї і схоплять, щоб знову піддати неймовірним тортурам за огорожею. Я рвучко вихопив револьвер і вистрілив у охоплені жахом очі.

У ту ж мить гієно-свиня також побачила леопардо-людину і, шарпнувшись, із пронизливим виском, жадібно вп’ялася зубами їй у шию. Вся зелена хаща довкола мене заколихалася й затріщала від навали тваринного люду. Одна за одною вихоплювалися постаті переслідувачів.

— Не вбивайте його, Прендіку! — гукав Моро. — Не вбивайте!

Я побачив, як він продирався вперед, пригинаючись попід листям папороті.

Він зараз же угамував гієно-свиню, вдаривши її ціпком, а тоді разом із Монтгомері відігнав і збуджених запахом крові тварино-людей, а надто Млінга, подалі від тіла, яке ще здригалося на землі. Та сіра потвора, прошмигнувши в мене під рукою, стала втягувати носом повітря. Решта збуджених тварин юрмилися навкруги, силкуючись побачити все зблизька.

— Хай вам біс, Прендіку, — озвався Моро. — Він був мені потрібний.

— Шкодую, що так сталося, — відповів я, хоча зовсім і не шкодував. — Все це трапилося водномить.

Я почував себе зовсім виснаженим од надмірного збудження і втоми. Обернувшись, я пробрався крізь натовп тварино-людей і пішов собі схилом догори на саме верхів’я острова. Я почув, як за наказом Моро троє закутаних у біле бико-людей потягли жертву вниз до води.

Тепер я міг залишитися на самоті. Натовп з чисто людською цікавістю посунув за трупом, сопучи та бурмочучи щось, коли бико-люди тягли тіло на берег. Згори мені було видно на тлі підвечірнього неба чорні силуети, що волокли до моря це мертве тіло. Нараз у голові в мене майнула думка, що всі події на цьому острові позбавлені здорового глузду.

На березі, між камінням, біля Монтгомері й Моро стояли мавпо-людина, гієно-свиня та ще дехто з тваринного люду. Усі вони були вкрай збуджені й галасливо висловлювали свою вірність Законові. Однак я був цілком упевнений, що гієно-свиня також причетна до загибелі кролика. Я зрозумів, що, незважаючи на всю незвичайність і карикатурність цих істот, я бачив тут людське життя в мініатюрі, у якому переплелися інстинкт, розум та доля. Волею випадку загинула не звичайна людина, а людина-леопард. Тільки й різниці.

Бідолашні тварини! Тепер я починав бачити зло, що несла з собою жорстокість Моро. Досі я не замислювався над тими муками і страхом, яких зазнавали ці нещасні жертви після виходу з його рук. Я здригався, уявляючи собі страждання в загорожі, але зараз це здавалося мені менш важливим. Колись це були тварини з інстинктами, пристосованими до навколишнього середовища, і вони були щасливі, наскільки це можливо для живих істот. А тепер їх скуто путами людських умовностей, живуть вони під тягарем постійного страху, підвладні законові, якого не здатні збагнути, їхнє існування, наче на глум, прибране в людські форми, почалося із страждань і усе було сповнене внутрішньої боротьби й дикого страху перед Моро — і заради чого?.. Я був обурений з такого безглуздя.

Коли б Моро мав якусь зрозумілу мені мету, я міг би хоч трохи симпатизувати йому, — не такий уже я противник жорстокості. Я спробував би частково зрозуміти дослідника, навіть якби вчинки його породила ненависть. Але ж він був такий незворушний, такий байдужий. Просто Моро полонили цікавість і дикі безцільні досліди; скомпонувавши нове створіння, він пускав його в життя на якийсь там рік, щоб воно боролося, помилялося, страждало і, врешті-решт, гинуло в муках. Ці істоти були нещасні уже самі по собі: колишня їхня тваринна ненависть спонукала їх переслідувати одне одного, а Закон на деякий час тільки утримував їх від запеклої боротьби й неминучого кінця, властивого їхній звірячій природі.

У ці дні мій страх перед особою Моро заступив страх перед тваринним людом. Я був у якомусь хворобливому стані, важкому, тривалому, що залишив глибокий слід у моїй свідомості. Правду кажучи, я втратив усяку віру в здоровий глузд світу, коли побачив болісні страждання на цьому острові. Сліпа доля, наче величезний немилосердний механізм, викроювала живі істоти, надаючи їм певних форм. І мене, і Моро із його жагою до досліджень, і Монтгомері з його пристрастю до пияцтва, і тваринний люд із його інстинктами та вбогим розумом — усіх нас крутили й шматували, безжалісно й неминуче, безкінечно складні колеса долі. Але цей стан охопив мене не одразу. Мені навіть здається, що, розповідаючи про це тепер, я трохи випереджаю події.