Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 46

Там було порожньо.

З кожною хвилиною усе більш стривожений, він рушив своїми ж слідами назад. Незабаром він зустрів двох свино-людей, що я бачив у день свого приїзду, як вони танцювали; роти в них були в крові, а самі вони — надзвичайно збуджені. Вони якраз пробиралися крізь папороть, та вгледіли Монтгомері й зупинилися з лютим виразом на обличчях. З деяким острахом він хльоснув на них батогом, але свино-люди відразу кинулися на нього. На таке не зважувалась іще жодна тварино-людина! Одній він прострелив голову, а на другу накинувся Млінг, і, зчепившися, вони удвох качалися по землі. Нарешті Млінг підім’яв свино-людину під себе і вп’явся зубами їй в горлянку; у цю мить Монтгомері її й застрелив. Млінга він насилу примусив іти за собою.

Після цього вони поспішили назад до загорожі. Дорогою Млінг несподівано шаснув у кущі й витяг звідтіля низеньку на зріст оцелото-людину,[11] так само заплямовану кров’ю; вона накульгувала на поранену ногу. Тварина трошки відбігла, а потім повернулась і злякано кинулась на них. Монтгомері — хоча мені здається, що в цьому не було кончої потреби, — застрелив її.

— Що ж усе це означає? — запитав я.

Він похитав головою і знову взяв пляшку з коньяком.

XVIII. Моро знайдено

Помітивши, що Монтгомері вже третій раз наливає собі коньяк, я вирішив утрутитись. Він і так уже був напідпитку. Я сказав йому, що з Моро, певне, щось негаразд, а то б він уже повернувся, отже, ми мусимо з’ясувати, що саме з ним сталося. Монтгомері почав заперечувати, але зрештою погодився з моєю думкою. Ми трохи поїли і втрьох подалися на розшуки.

Може, це пояснюється моїм тодішнім напруженням, але я й досі виразно пам’ятаю, як ми блукали в спекотній тиші тропічного надвечір’я. Попереду, горблячись, йшов Млінг, його дивовижна чорна голова жваво крутилася, коли він зиркав то в один бік, то в другий. Він не мав зброї, - свою сокиру він загубив під час сутички із свино-людьми. Тоді за зброю правили йому власні зуби. Позад нього, засунувши руки в кишені, похнюплено плентався Монтгомері. Він сп’янів і злостився на мене, що я відірвав його від чарки. Моя ліва рука була на шлейці, - щастя, що саме ліва! — у правій тримав я револьвер,

Ми йшли вузькою стежкою поміж дикої рослинності острова, простуючи на північний захід. Аж ось Млінг прикипів до землі й прислухався. Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.

— Він помер, — промовив чийсь тремтливий голос.

— Він не помер, він не помер, — бурмотів інший.

— Ми бачили, ми бачили, — заторохкотіло кілька голосів.

— Егей! — зненацька вигукнув Монтгомері. — Гей, ви!

— Нема на вас диявола! — гукнув я, стискуючи револьвер. Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля

почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич — облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо-людину, — я вже впізнав її по голосу, — і двох закутаних у біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними очима.

Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:

— Хто с-сказав, що він помер?.. Мавпо-людина винувато зиркнула на сіру потвору.

— Він помер, — озвалася та. — Вони бачили.

Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино-люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.

— Де він? — спитав Монтгомері.

— Там, — кивнуло головою сіре створіння.

— Чи існує й зараз Закон? — запитала мавпо-людина. — Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?

— Чи існує зараз Закон? — повторила істота в білому. — Є тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?

— Він помер, — знову озвалася сіра потвора. Всі стояли, пильнуючи за нами.

— Прендіку, — звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене. — Мабуть, він помер.

Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:

— Діти Закону, Він не вмер.

Млінг звів на мене свій проникливий погляд.

— Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло, — провадив я. — Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він… там, — я показав на небо, — і звідтіль стежить за вами. Ви не зможете Його бачити. Але Він може бачити вас. Бійтеся Закону!

Я рішуче дивився на них. їх пройняв трепет.

— Він великий, Він милостивий, — промовила мавполюдина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.

— А те створіння? — запитав я.

— Створіння, що було в крові, що бігло з криком і стогоном, воно також померло, — сказала сіра потвора, не спускаючи з мене очей.

— Ото й гаразд, — буркнув Монтгомері.

— Той, Другий, котрий із батогом… — почала вона.

— Ну? — гостро глянув я.

— …сказав, що Він помер.

Але Монтгомері був досить тверезий, щоб збагнути, з яких оце причин я заперечую смерть Моро.

— Він не помер, — повільно промовив Монтгомері. — Не помер — і все. Не помер, як і я.

- Є такі, - докинув я, — що порушили Закон. Вони мусять померти. Дехто вже вмер… А тепер покажіть нам, де лежить Його колишнє тіло. Те тіло Він уже покинув, бо воно більше Йому не потрібне.

— Ось туди йти, Людино, що бігла в море, — відповіла сіра потвора.

Із шістьма створіннями, що показували нам дорогу, ми пішли на північний захід, продираючись через густу папороть і виткі рослини, обминаючи стовбури дерев. Аж далі почувся якийсь вереск, захрустіло гілля, і повз нас із криком шмигнула маленька рожева істота. Переслідуючи її, одразу ж за нею вискочило з хащів дике, заюшене кров’ю, патлате страховисько, що, не стримавшись, потрапило між нас. Сірий Оповісник Закону шарпнувся вбік, а Млінг з гарчанням накинувся на те страховисько, але воно відшпурнуло його; Монтгомері вистрілив, та не влучив; пригнувши голову, він підняв для захисту руку і повернувся тікати. Тоді вистрілив я, проте страховисько не впало. Я вистрілив удруге просто йому межи очі — гидке його обличчя покрив спалах. Геть усе воно було розтрощене. І все ж потвора встигла проскочити повз мене; вона ще вхопила Монтгомері й впала разом із ним на землю, протягши його за собою у передсмертній агонії.

Я опинився один із Млінгом біля мертвої потвори і розпростертого долілиць Монтгомері. Нарешті він повільно підвів голову й, нічого ще не тямлячи, подивився на закривавлену тварино-людину поряд з ним. Це його майже витверезило, і він звівся на ноги. Сірий Оповісник повертався до нас із-за дерев.

— Дивись, — мовив я до нього, показуючи на мертвого нападника. — Чи ж не існує Закон? Он до чого призводить порушення Закону.

Створіння поглянуло на труп і пробурмотіло низьким голосом слова з ритуалу:

— Він посилає нищівний Вогонь.

Решта тварино-людей, витріщивши очі, юрмилася довкола.

Врешті-решт ми дісталися майже до західного кінця острова. Там ми побачили обідране, понівечене тіло пуми, — лопатка її була роздрібнена кулею, — а за якихось двадцять ярдів далі — й те, чого шукали. Моро лежав долілиць на втоптаній галявинці серед потолоченої тростини. Одну його руку було майже відірвано, сиве волосся — в крові, а голова розбита пуминим ланцюгом. Витолочена тростина забризкана кров’ю. Його револьвер так ми і не знайшли. Монтгомері перевернув тіло на спину.

Час від часу спочиваючи, ми понесли його до загорожі з допомогою шести тварино-людей, — бо Моро був таки важкенький. Посутеніло. Двічі ми чули, як поблизу нашого маленького загону вигукували й вили якісь невидимі істоти, а один раз з’явилося маленьке створіння, схоже на лінивця, — воно вп’ялося в нас поглядом і мерщій шаснуло геть. Проте на нас більше ніхто не нападав. Біля воріт загорожі тварино-людська компанія залишила нас. Млінг також пішов із ними. Ми замкнулися, забравши у двір скалічений труп Моро і поклавши його на купу хмизу.

11

Оцелот — хижак з родини котячих.