Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 25

— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — До цього треба придивитися…

Проте, сказати правду, він одразу забув про побачене. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф — у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — смуглолиций і безбородий. Тримався він спокійно і невимушено. Старий вождь звернувся до молодого скіфа з золотим значком на шоломі. Дивно, але його суворий голос одразу, якось потеплішав, він говорив дружньо, навіть лагідно. Вислухавши вождя, молодий скіф уклонився і мовив кілька слів своєму безбородому супутникові, після чого обидва підійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими, як старший, але зовсім не як стороння людина, не як чужий начальник. Він наче заспокоював їх.

І саме тут трапилася дуже несподівана і важлива подія.

— Товариші, я… я, здається мені, дещо розумію з його слів, цього смуглого чоловіка… — схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього, — Так, так, безумовно, розумію! Не все, певна річ, але… це така сама мішана стародавня грецька мова, якою було списано знайдений пергамент!..

— Розумієте? Що ж він каже?

— Так, так, не заважайте! Він каже, що полоненим дарують за їхню втечу…

— Яку втечу? Хіба вони тікали?

— Та не заважайте! Їм прощають за втечу, і вони зможуть знову працювати, як і раніше… ох, шкода, не все розумію! Він утішає їх… зараз, зараз!.. Це ж надзвичайно, ми тепер можемо з ними порозумітися! Далі він сказав, що…

Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь обернувся уже безпосередньо до мандрівників. Він, правда, не сказав нічого, але зробив такий красномовний запрошувальний жест, що його не можна було не зрозуміти. Потому вождь смикнув повід. Його кінь рушив уперед.

— Він запрошує нас іти за ним, — здогадався Артем. — Підемо, Іване Семеновичу?

— І триматимемося, Артеме, розумієте? — виразно підкреслив геолог.

— Слово честі, Іване Семеновичу!

Оточені вершниками, мандрівники йшли за старим вождем. Коло озброєних людей дратувало, зв’язувало. І хоч воїни не виявляли ніяких ознак ворожості, все одно це створювало враження неволі.

— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем. — І весь час поглядає на тебе, Лідо. Бачиш?

— Отой он? Спасибі, Артемчику, не порадував. Який же він гидкий!

— А ти йому, навпаки, мабуть, дуже сподобалася. Бач, очей не зводить!

— Та кинь ти! І не кажи більше нічого про це, бо мені, як подивлюся на нього, стає страшно. Такий гидкий, слизький якийсь!..

Проте через півхвилини Ліда не витримала (“Отакі всі вони, ті дівчата!” — гірко подумав Артем) і глянула скоса в бік кривобокого молодого скіфа: невже все ще дивиться?.. О, так! Він невідривно дивився на неї, він ще й усміхався дівчині! Навіть сама його усмішка була якась крива, наче він усміхався тільки однією стороною обличчя!

— Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?

— Ні. І не хочу знати, — похмуро відповів юнак.

— Зачекай, Артемчику. Я серйозно.

— І я не менш серйозно.

— Та зажди! Мені здається, що він… ну, що він ніби родич старого вождя.

— Звідки ти це взяла? Завжди щось вигадаєш!

— Ну глянь сам, Артемчику! Адже він дуже схожий на нього, тільки той симпатичний… а цей бридкий.

— Хм… придивлюсь, придивлюсь згодом. Зараз незручно.

З обох боків Артема і товаришів їхали мовчазні вершники. Їхні обличчя були суворі. Вони тримали довгі списи з металевими зображеннями якихось фантастичних левів, пантер, орлів — з розплатаними крилами. Скіфи урочисто схиляли їх над головою вождя. У більшості на списах були зображення пантер. Химерні пантери були то спокійні, то такі, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні, люті, з короткими пиками.

“Пантери і орли у них неначе стяги”, — подумав Артем. Він уже хотів перевести погляд на щось інше, але у свідомості ворухнулося щось невиразне, дратуюче. Так буває іноді з людиною: підсвідомо вона щось помітила, відзначила, проте що саме, — ще не знає точно. Але це заважає, дратує, наче наполегливо вимагає роздивитися його остаточно, усвідомити до кінця. Чи одне якесь з тих зображень, чи всі вони разом, — але щось тут дратувало Артема, навіть, як це не дивно, нагадувало чиїсь знайомі риси. Але що саме — він не міг збагнути…

— Дивись, Артемчику, Діана знову налякала їх! — голосно розсміялася Ліда.

— Де?

— Он, попереду нас!

Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки.

Раптом Артем ударив себе по лобі.

— Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю, нарешті, зрозумів!

— Що ви знаєте?

— Що ти зрозумів, Артемчику?

— Знаю, що означає слово “поскіна”! І зрозумів, чому всі вони так бояться нашої Діани!

— Чому?

— Тому, що вона як дві краплі води схожа на їхніх пантер! І слово це означає — пантера!

— Та яка пантера! І звідки ви це знаєте?

— Подивіться на оті металеві зображення на списах!

— Ой, і правда! Артемчику, ти молодець!

Артем мав рацію. Можна було подумати, що невідомі майстри, творці металевих зображень на списах, мали на увазі саме собаку-боксера, відливаючи своїх пантер. Така ж сама коротка морда, такі самі ікла! Ось чому скіфи боялися Діани! Вона, очевидно, була для них живим втіленням священної пантери! І тому жоден з них навіть не насмілювався підійти до собаки, не те, щоб торкнутися її або, боронь боже, чимсь прогнівити!..

— Правильно, юначе, — радісно сказав Дмитро Борисович. — Ви таки дійсно спостережливі! І весь час доводите це — і вдома, і в печері, і тут… Пантера… пантера… от цікаво! Пос-кіна… якщо вважати, що це грецькі слова, то в перекладі воно буде означати — собака і, може, ще щось, що визначає пантеру. Гм… І все-таки — незрозуміло: адже собаки у скіфів були. Чому ж такий переляк перед нашою Діаною? Правда, вона схожа на пантеру… і все-таки… дивно!..

Археолог, захопившися своїми думками, довго ще бурмотів щось собі під ніс, але Артем уже не слухав його. Він сяяв од задоволення. Розгадано загадку, розум звільнився від дратуючої неясності, тепер усе стало на місце. Проте чи все?..

Тим часом вони підійшли до великої кибитки, значно більшої за усі інші. Стояла вона осторонь, на шестиколісному возі. На її верхівці на жердині височіло чимале металеве зображення орла з широкими крилами. Відкинуті в сторони повстини, що утворювали вхід, було пофарбовано в червоний колір.

— Мабуть, резиденція старого вождя, — мовив археоло зацікавлено. — Так і є!

Вождь за допомогою молодого воїна спішився. Але перед тим як увійти в кибитку, вій ще раз широким вітальним жестом запросив чужинців іти слідом. І тільки по тому зник у кибитці. Слідом за ним увійшли його супутники. Залишився тільки кривобокий молодий скіф. Він і собі уклонився чужинцям, чемно схиливши голову, і поважно щось сказав. Роблячи це, він скоса глянув на Ліду. По його обличчю пробігла ледве помітна усмішка, така швидка, що її не помітив ніхто, крім Артема.

— Не подобається він мені, — сказав тихо юнак.

— Мені теж, — відповіла Ліда.

— І все-таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цій великій кибитці, — відгукнувся Дмитро Борисович. — Тільки подумати, товариші, ми познайомимося зараз з побутом стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися!

— Та, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу? — розсміявся Іван Семенович. — Як інакше пояснити цю чортівню, що відбувається з нами?..

— Не знаю, — сухо відказав археолог. — Можу тільки сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб встигнути тут побачити якомога більше!

Іван Семенович лукаво подивився на Ліду й Артема і безнадійно махнув рукою: хіба ж з Дмитром Борисовичем можна сперечатись, якщо йдеться про стародавніх скіфів?..

Вони по одному увійшли до кибитки.

Велике, округле й високе конусоподібне приміщення — ось якою була всередині кибитка скіфського вождя. Світло проникало в неї крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими кольоровими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох великих скринях, оббитих бронзовими бляхами і широкими шпугами.