Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 57

І тоді сколотські старшини пішли з грецькими купцями. І греки посадили сколотів у непомітне місце, і сколотські старшини побачили на власні очі, як прийшов до греків їхній вождь Скіл у грецькому одязі, і молився з греками, і пив хмільні напої з ними, і був п’яний на честь Вакха, хай буде прокляте його погане ім’я!..

Тоді сколотські старшини обурилися вкрай. Вони негайно повернулися додому і розповіли про все побачене народові. Говорили вони — і обурювалися ще більше:

“Вождь Скіл зрадив сколотських богів і сколотські звичаї. Він хоче, щоб і ми поклонялися поганим грецьким богам. Він дозволяє грекам, тим невірним чужинцям, володіти нами. Чужинці-греки приїздять до нас, знущаються з наших звичаїв і священних законів, а Скіл боронить їх і садовить поруч себе на найпочеснішому місці! Чужинці-чудодії обдурюють нас, а Скіл тільки посміхається і знову боронить їх! Проженемо Скіла, бо він зрадник!..”

І весь сколотський народ погодився з старшинами. Бо не можна бути вождем сколотів людині, яка схиляється на сторону чужинців! Боги покарають такого вождя і разом з ним увесь народ! Вождь-бо мусить захищати священні сколотські звичаї, а не зраджувати їх!.. І коли він не робить цього, коли підпадає під руку чужинців, — горе всьому народові, горе всім сколотам! Вогняні стріли готові впасти на них з хмар, і вбити камінням, і покарати страшною смертю. Так кажуть боги!

Дорбатай змовк — несподівано і загрозливо. На майданчику панувала тиша. Здавалося, кожен з слухачів затамував подих. Адже навряд чи хтось не розумів, про що саме говорить так відверто старий віщун!

— Щось це звучить аж занадто прозоро, як неприхована погроза Сколотові, — мовив Дмитро Борисович, пильно поглядаючи на Дорбатая. — Адже його розповідь — це вже не натяк, це прямо стосується нас і Сколота…

Іван Семенович мовчав, хоча й знав, як чекають його думки товариші. Що тут було говорити, коли й без пояснень стало зрозуміло, що старий віщун знову намагається залякати якщо не Сколота, то довірливих, лякливих, коли йдеться про богів, скіфів!..

Геолог помітив, як Дорбатай, не стримавшись, люто зиркнув у бік чужинців, що сиділи поруч з Сколотом. Та й без того поведінка і наміри Дорбатая вже з’ясувалися. Спочатку він заходився наче здалеку, але поступово все більше розперізувався. Лишалося тільки дочекатися, чим скінчить він свою розповідь, чого вимагатиме від старого вождя.

І ще одне непокоїло Івана Семеновича. Він помітив, що під час оповідання Дорбатая до купки старшин і знатних скіфів підходили якісь люди; бачив, як діди з тієї купки віддавали тим людям тихі, нечутні накази — і люди після того зникали так само непомітно, як і з’являлися. Оце було вже зовсім загрозливим, бо нагадувало небезпечну змову…

Дорбатай заговорив знову, переконавшися, що цілком оволодів увагою своїх слухачів:

— Сколотський народ погодився з віщунами й старшинами, бо бачив, що така воля богів! Народ обрав своїм новим вождем славетного Октамасада. А Скілу після того відтяли голову! На честь суворих і грізних сколотських богів Скілу відтяли голову, а тіло зрадника принесли в жертву богам! І жоден сколотський воїн, жоден сколотський мисливець не заперечив проти такої кари відступникові, хоча й був він до того вождем. Бо весь народ знав і розумів, що сповнилася чаша терпіння богів і що тримають уже боги в руках своїх вогненні стріли, щоб жбурнути їх у відступника, і тих, хто його оточує і потурає його ганебним вчинкам!..

Лише на хвилинку спинився ще Дорбатай. Він підніс угору, на всю довжину сухих рук, свій посох з золотою фігуркою сови на ньому і закінчив гучним, урочистим і загрозливим голосом своє оповідання:

— Так зробили в давнину сколоти із зрадником Скілом, що зневажав богів! І боги задоволені були такою жертвою. І настали від того дня для сколотського народу щасливі часи. Боги сказали мені, скромному віщунові Дорбатаю: “Нагадай про це нащадкам сколотів! Хай пам’ятають вони про долю відступника Скіла!” І я, Дорбатай, кажу вам від імені богів: пам’ятайте про це! Адже так само мусять сколоти робити завжди, мусять завжди карати зрадників і відступників, що підкоряються чужинцям, їх звичаям і їх чужим богам. І не врятує тих відступників ніщо, хоча б і були вони найславетнішим людьми. Слухайте мене, воїни та мисливці, слухайте скромного віщуна Дорбатая! Я переказав вам те, що повідали мені боги… Пам’ятайте і знайте, що ніколи наші боги не дарують нікому зради і знущання з священних стародавніх звичаїв і законів!..

Оповідання віщуна закінчилося. Воно справило на слухачів велике враження — про це свідчив гучний гамір, що враз знявся на майданчику. Археолог схилився до Івана Семеновича.

— Ви мали цілковиту рацію, дорогий мій, — сказав він збуджено. — Старий шахрай перекрутив історію на свою користь…

— Як саме? — підвів на нього очі геолог.

— Це щодо Скіла та його загибелі. Історія остаточно з’ясувала це питання. Багато джерел доводять, що Скіл був убитий скіфами-сколотами зовсім не за зраду звичаїв. Відомо, що Скіл був дуже жорстоким гнобителем, ніби прикажчиком або агентом греків-колонізаторів. Бачите, греки використовували Скіла в своїх колонізаторських інтересах. Саме за це Скіл і заплатив життям…

— Значить, усе це все ж таки мало місце насправді, а не є тільки вигадкою Дорбатая? — здивовано спитала Ліда.

— В основі його розповіді лежать справжні історичні події, описані стародавніми істориками, — відповів Дмитро Борисович, — Але Дорбатай перекрутив факти так, щоб збудити, підбурити скіфів проти нас і проти Сколота. Хитро придумав!..

— І досяг своєї мети, — похмуро додав Іван Семенович. — Чи ж ви не бачите, як тут змінився настрій? Гляньте, вже старшини й багатії не тримаються навіть окремою купкою, як було досі, а змішалися з мисливцями… Є, та вони явно підбурюють їх!..

Справді, купка знатних скіфів мов розтанула серед воїнів і мисливців. А може, хтось з них діяв і серед простих скіфів, бо ж звідусіль було вже чути загрозливі вигуки, звідусіль ворожі очі поглядали на чотирьох чужинців. Не могло бути ніякого сумніву, що Дорбатай розігрував і розігрує далі разом з старшинами і багатіями заздалегідь обмірковану і розраховану гру… те, що відбувалося зараз, було підготовлене раніше, так само, як і хитро побудоване оповідання віщуна, скероване проти чужинців.

Дорбатай тим часом повернувся знову до Сколота і вклонився йому, наче в його оповіданні не було жодного натяку на ворожнечу до старого вождя. Сколот за звичаєм мусив нагородити оповідача почесною чашею оксюгали. І Дорбатай чекав виконання звичаю.

Неохоче, силуючи себе Сколот узяв золоту чашу з оксюгалою і простягнув руки з нею до віщуна. Що б там не сталось, як би не загрожував йому Дорбатай в своїй зловісній розповіді, — священний старий звичай мусив бути виконаний.

Але на здивування вождя Дорбатай не взяв чаші. Він заперечливо похитав головою, ще раз поважно вклонився Сколотові і мовив:

— Славетний і мудрий брат мій Сколот пам’ятає, що небажаний чорний крук пролетів між нами. Я не хотів цього, і мудрий Сколот теж не хотів. Але чорний крук пролетів. Він зачепив своїми крилами наші душі й затьмарив їх. Ми дивимося один на одного не так, як дивилися раніше. Я не можу далі терпіти цього! І я хочу сказати: забудьмо, о мудрий брате мій Сколоте, про минуле! Я прийшов сюди, щоб раз і назавжди забути про того крука. Забудьмо про нього разом! Налий і собі чашу оксюгаи, о брате мій Сколоте, ми вип’ємо разом і втопимо в наших чашах згадки про чорного крука. І хай він ніколи більше не пролітав між нами!..

Цей щирий, глибоко дружній тон так відрізнявся від попереднього, яким проголошував Дорбатай свою розповідь від імені богів, що навіть збивав з пантелику. Та невже старий віщун справді прийшов сюди для того, щоб помиритися з Сколотом? Адже вся його попередня поведінка свідчила про зовсім інші наміри… Треба, в усякому разі, було визнати, що Дорбатай — чудовий актор. Стільки щирості було зараз в його голосі, стільки глибокого суму, так проникливо говорив він, що йому нібито й не можна було не вірити!..