Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 69

Артем хитро посміхнувся й підморгнув Дмитрові Борисовичу:

— А я й не думав про Роніса. У мене є інший листоноша, надійніший. Він пробереться крізь усі перепони, і ніхто йому не перешкодить, ручуся! І він же принесе мені відповідь, от побачите. Дивуюся тільки, як я раніше не згадав про нього. Це ж так просто!

— Не розумію вас, юначе.

— А от, дивіться. Діано, сюди, до мене! Сюди, моя люба, моя чудесна собако!

Дмитро Борисович і Варкан зацікавлено дивилися, як Артем обмацав нашийник Діани і засунув складені аркушики паперу у вузеньку щілину між ремінцями.

— Їй-бо, — здивувався археолог, — це чудово!

Артем легенько підштовхнув собаку:

— Біжи, Діано, біжи! До Ліди! Розумієш, до Ліди! Шукай Ліду!

Собака радісно завертіла обрубком хвоста. Вона коротко й весело гавкнула, ніби давала знати, що зрозуміла наказ. Але Артем усе ще наказував:

— До Ліди, Діано! Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко! Ой, молодчинко!

Діана ще раз гавкнула, вже з помітним задоволенням, немов кажучи, що їй все ясно. І через кілька секунд зникла за деревами, хутко простуючи в степ, в напрямі до стійбища. Артем повернувся до товаришів. Обличчя його сяяло.

— Це ж дуже просто, — повторив він. — Ми й раніше так листувалися з Лідою. Ще біля Гострого бугра. Вона була на одній ділянці, пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, а я на іншій. Ну, робимо своє діло. А коли схотілося розважитись, я й вигадав. Був не певен, але спробував. Поклав якось Діані в нашийник записку й послав її до Ліди. Ану, думаю, чи побіжить Діана до Ліди? І чи догадається Ліда пошукати щось у нашийнику?.. Уявіть собі, все вийшло як слід! Через деякий час до мене прибігає назад Діана. Бачу — в нашийнику папірець. Отак почалося листування. Діана звикла до цього. Я, правда, трохи сумніваюся, може, забула. Але нібито ні. А скіфи нашу собаку, нашу поскіночку, не займатимуть, адже вони бояться її. Отож зв язок, гадаю, забезпечено. Правда, Дмитре Борисовичу?

Археолог тільки руками розвів: справді, дуже просто і певно!

А Артем тим часом уже перейшов до інших справ.

— Тепер слід подумати про наш багаж. Варкане, мені потрібні наші сумки. Е, я й забув, що ти мене не розумієш! От шкода! І коли ми вже з тобою зможемо розмовляти без перекладача?.. Але нічого не вдієш. Дмитре Борисовичу, перекладіть, будь ласка. Треба доставити сюди за всяку ціну наші похідні сумки, що лишилися в стійбищі. Нам вони ще стануть у великій пригоді.

Вислухавши археолога, Варкан кивнув головою.

— Ото й гаразд. Ми ще покажемо Дорбатаю і його віщунам!

Настрій в Артема явно покращав!..

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Що ж сталося з Іваном Семеновичем і Лідою, як лишилися в руках віщунів?

Розлютований втечею Дмитра Борисовича й Артема, Дорбатай наказав перевести полонених чужинців у свою кибитку. Оточені озброєними віщунами, освітлені мерехтливим полум’ям факелів, ішли Іван Семенович і Ліда, тривожно прислухаючись, чи не повертається погоня, що вирушила одразу ж таки за втікачами. Загрозливе мовчання навколо полонених тільки зрідка порушувалося вигуками віщунів. Дорбатай також мовчав, але його люте обличчя, на якому зловісно грали відблиски червоного полум’я факелів, не обіцяло нічого доброго,

Дорбатай заговорив тільки в своїй кибитці. Але при цьому навіть не дивився в бік полонених, що сиділи в кутку і насторожено стежили за кожним рухом старого віщуна, намагаючись угадати свою долю. А чекати можна було чого завгодно…

Дорбатай звернувся до Гартака, який не відставав од нього ні на крок. У поведінці старого не лишалося й тіні урочистої пошани до нового “славетного і мудрого вождя”, яку він так старанно удавав на майданчику, серед скіфів. Адже в наметі не було ніяких свідків, крім зв’язаних чужинців. Ну, а перед ними старому віщунові не було рації грати роль!

Тепер Дорбатай владно наказував Гартакові, а той лише слухняно схиляв голову. Тільки один раз Гартак спробував щось боязко заперечити. Втім, щойно він почав говорити, несміливо й тихо, як Дорбатай презирливо махнув рукою і відвернувся, явно не бажаючи слухати. І Гартак замовк, знову покірно схиливши голову, навіть не договоривши початого.

Весь час до кибитки заходили віщуни. Дорбатай вислухував їх, наказував щось — і вони негайно зникали. Змісту тих розмов полонені, звичайно, не розуміли. Так само невідомим для них лишалося й те, про що розмовляв Дорбатай з кількома поважними і пихатими старими скіфами, які теж зайшли незабаром до кибитки. Ця розмова несподівано урвалася.

Зовні долинули гучні, збуджені голоси. І зараз же до кибитки вбігли віщуни. В одного з них було закривавлене плече. Він говорив захекавшись, уривчастим непевним голосом, допомагаючи собі жестами. Обличчя Дорбатая, і без того сповнене люті, хмурнішало дедалі дужче, коли старий віщун слухав цю людину.

Іван Семенович трохи нахилився до Ліди й тихо сказав:

— Розумієте, Лідо? То повернулася погоня. Наших не спіймали. Все гаразд! Вони на волі!

— Ой Іване Семеновичу!.. — радісно вигукнула Ліда, але зразу ж таки змовкла, помітивши застережливий погляд геолога.

Тим часом заговорив Гартак. Це було навіть дивно, бо він не насмілювався вимовити й слова в присутності Дорбатая, а тільки чекав, коли старий віщун про щось спитає його. Цього разу він тримався певніше, — і Дорбатай уважно слухав його.

Гартак показував рукою на Ліду, на Івана Семеновича, показував ще кудись назовні. Дорбатай дивився на нього, спершись головою на руку. І лишалося тільки дивуватися, бо Дорбатай, вислухавши Гартака, наче одразу з ним погодився. Він подав знак рукою. Один з віщунів вибіг назовні й повернувся з тим самим чорнявим чоловіком, що приходив раніше до полонених з пропозиціями Дорбатая. Чорнявий низько вклонився старому віщуну, вислухав кілька його владних фраз, повернувся до зв’язаних полонених і влесливо, виразно звернувся до них.

Ліда безпорадно глянула на Івана Семеновича:

— Мабуть, вони вважають, що ми так само можемо порозумітися з ними, як Дмитро Борисович?

— Так, Дорбатай гадає, що ми знаємо грецьку мову, якою говорить цей чорнявий.

— Але ми її не знаємо… і Дмитра Борисовича немає. Що ж робити? Хоч зрозуміти що-небудь…

Іван Семенович невесело посміхнувся:

— Це було б, звісно, непогано… Втім, догадатися все-таки можна, Лідо. Мабуть, це знову якісь пропозиції. Які саме — я не знаю. Але ми у такому становищі, що не можемо ні від чого відмовлятися. Треба будь-що виграти час. Розумієте? Отож треба погоджуватися, що б там не було.

— Погоджуватися на все? — боязко запитала Ліда.

— Так!

— Рішуче на все?.. — голос дівчини уривався. Вона добре пам’ятала, що Гартак бажав узяти її собі за дружину. Невже ж Іван Семенович забув?

Проте геолог твердо відповів:

— На все, Лідо… ну, звичайно, до певного часу.

— Але звідки ми знаємо, коли настане той час? Ми ж не розуміємо жодного слова, Іване Семеновичу!

— Будемо придивлятись. Я ж кажу, — у нас зараз немає іншого виходу. Найважливіше — виграти час. От подивіться, чи буде помітно, що я нічого не розумію?

І він якнайуважніше почав слухати чорнявого перекладача, удаючи, ніби намагається не пропустити жодного слова. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи ще подумав, наче зважуючи і вирішуючи щось важливе, — і нарешті ствердно кивнув головою.

Це справило на скіфів величезне враження. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано погладив свої довгі сиві вуса: очевидно, старий віщун не сподівався, що полонені так швидко погодяться на його вимоги. Гартак, чимсь дуже задоволений, знову жваво заговорив з Дорбатаєм, але той не відповідав. Він мовчки вказав на Ліду й зневажливо знизав плечима. Іван Семенович схилився до дівчини і прошепотів: