Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 25

ПО СЛІДУ

Добре накоченою дорогою машина бігла швидко. Це влітку тут вибоїни й гаті, а взимку чудово, засипав сніжок усі ковдобини, уторували його вантажівки — і жени хоч сто кілометрів на годину. Фомін улаштувався на передньому сидінні й похропував. Поряд із Сашком перехилився на згорнуту доху Боровик і також заснув. А Сашкові не спалося. Він із захопленням спостерігав за Пашею Богачуком. Не шофер, а віртуоз. Просто пілот вищого класу. Ото б навчитися йому, Сашкові, так керувати машиною!..

Поступово задрімав і Дорохов, а машина мчала так само швидко, то піднімаючись на сопки, то пірнаючи в ліс. Тайга підступала до самого тракту, вікова, незаймана, і простягалася вдалеч на сотні й сотні кілометрів. Надвечір, коли вже смеркло, зупинилися у великому трактовому селі, в чайній напилися досхочу міцного чорного плиткового чаю й рушили далі. Сашко кілька разів намагався викликати Фоміна на обговорення щукінських свідчень, але той лише відмахнувся:

— Зачекай. Навіщо дарма теревенити! Ось зустрінемо Попова, тоді й обговоримо все, а поки що думай. Дай-но мені краще свого пугача подивитися.

Сашко віддав маузер разом з дерев'яною кобурою, яку весь час тримав на колінах, і попередив:

— Він заряджений, дядьку Мишо!

Фомін повертів дерев'яну кобуру, прочитав на руків'ї дарчий напис і повернув пістолет:

— Чудова зброя. Точного і сильного бою, майже як у гвинтівки.

Боровик потримав у руках Сашків пістолет, в Богачук, єхидно хихикнувши, заявив, що його борхарт-люгер не гірший. Всі знали пристрасть цього хлопця до зброї, і Сашко зрозумів, що шофер злукавив через заздрощі.

Пізно вночі приїхали в селище, в якому їх мав зустріти Попов.

— Їдь повільніше, — попросив Фомін Богачуку. — На околиці розвернешся — і назад, та кілька разів посигналь. Якщо Іван Іванович одержав нашу депешу, сам знайдеться.

Коли вони розвернулися втретє, на шосе з'явився високий чоловік, закутаний у довгий Кожух.

— Ну ось і знайшовся наш начальник, — оголосив Фомін. — Зупини, Пашо, вирішимо, як нам далі бути.

Він вискочив з машини, потис руку Попову, перекинувся кількома словами. Потім обидва попрямували до крайньої з лівого боку хати, відчинили високу масивну браму й махнули шоферові: заїжджай, мовляв.

Вийшовши з машини, Сашко роззирнувся, і йому здалося, що він знову на копальнях, у дворі в офіціантки. І розташування хати і всіх хлівів та комор, і велика повітка, що закривала третину двору, були такі самі, хіба що огорожа була нижча й без загострених плах.

Господар, поважний літній чоловік, витяг з під повітки сани, переставив якісь ящики, допоміг шоферові поставити машину на звільнене місце. Попов відрекомендував його як надійну людину, пояснивши, що він член партії і працює тут шляховим майстром.

Після вечері нашвидку господар пішов спати, розмістивши приїжджих у великій просторій кімнаті.

— Спочатку розповім, про що мені пощастило дізнатися на копальнях, — почав Попов, — а потім ви свої новини викладете, і вирішимо, як жити далі.

Він закурив, дістав з польової сумки блокнот, погортав його.

— Перебрав, з ким стикається Ангеліна.

— Яка Ангеліна? — здивувався Сашко.

— Не перебивай. Так от, у буфетниці Ангеліни Леопольдівни Зернової, як значиться по документах наша Ганна, нема жодного знайомого, в якому можна запідозрити цього самого Хазяїна, здатного організувати пограбування. Живе вона замкнуто, дружить лише з учителькою, як нам уже доповідав наш шановний Сашко Дорохов. Учителька з колишніх, приїхала на копальні, викладає російську мову та літературу, їй уже за п'ятдесят. Ангеліна ходить тільки до неї, іноді буває в Олімпіади Викової. Нечасто, і то лише тоді, коли її чоловіка нема вдома. Він її терпіти не може. Шкода, що я не зумів з ним поговорити, він у тайзі на полюванні. Цей Биков чоловік серйозний, член партії, колчаківців бив, партизанив, а потім у чонівському загоні банди громив.

Сашко слухав, і йому одразу стало якось легше. Він був радий за відвертого, доброго Кешку, за його сестру, за весь їхній гостинний дім. Згадавши Олімпіаду, насупився, радість, що спалахнула була в душі, зблякла, погасла.

— А сама Олімпіада мало того, що мої кишені обнишпорила, ще й Нікітському передачу привезла.

— Не перебивай, Сашко, — зупинив його Фомін. І, звертаючись до Попова, попросив пригадати, що ще Віра про Бикова казала.

— Казала, що Олімпіада додому дуже квапилася і боялася, щоб чоловік не дізнався про її поїздку до Іркутська.

— Думаю, що це підтверджує відомості про Бикова. А як з тим другим мисливцем, забув, як його звати, ну той, що чучела робив?

— А, Кир'ян? З ним складніше. Він був засуджений чи то в двадцять шостому, чи то н двадцять сьомому році.

— За бандитизм? — не втерпів Фомін.

— Точно, за бандитизм. Слухай, Пашо! — раптом звернувся Попов до шофера, який вже задрімав. — Розігрій-но самоварчик.

— Хай спить, — вирішив Фомін, — ми всю дорогу дрімали, а він стомився. Гайда ти, Боровик, організуй чайок.

Анатолій, що боявся пропустити бодай слово, кисло скривився.

—Іди, іди. Он Дорохов тобі потім усі подробиці викладе.

— Кир'янова судимість мене, щиро кажучи, здивувала, — вів далі Іван Іванович. — Пам'ятаєш, Мишо, як у ті роки до бандитів суд підходив? Дуже винний — розстріл. Провина менша — десять років. А цьому Кир'янові, уявляєш, найнижчу міру покарання визначили — три роки позбавлення волі. Судили його в Улан-Уде, пін відбув покарання, приїхав на ці копальні і відтоді живе чесно. Спочатку працював на будові, потім у вибої, а коли на щось захворів — на що саме, дізнатися не вдалося, — довелося йому покинути вибій, почав полювати. Одужав, а до полювання звик, добуває багато хутра. За угодою постачає звіра й дичину на м'ясо для копалень. Кілька разів сватався до Ангеліни, але вона то прожене його, то вилає, а одного ризу з усіма сватами на все селище висміяла. Сохне за нею чоловік. Бачив я його: високий, широкоплечий, йому під п'ятдесят, а на вигляд років тридцять п'ять. Обличчя кругле, добродушне. У що завгодно повірю, але тільки не в те, що цей вайло може бути організатором якихось злочинів, що він Хазяїн, — упевнено закінчив Попов.

— Ну, тепер наша черга. Пощастило Боровикові, накрив він шофера, який одвіз на копальні Гришку Міжнародного, той розповів дещо цікаве. А втім, дивися сам. Пам'ятаєш банду Кочкіна?

— Звичайно, я також брав участь у її ліквідації.

— Та отой самий шофер тоді за Іркутськом жив, і бандити в нього інколи коней залишали, награбоване ховали. Чоловік він лякливий, його настрахали, і він мовчав. Сам ватажок не раз приїздив до нього зі своєю дружиною чи коханкою. Льольку пам'ятаєш?

— Це ту, що по-французькому співала? Казали, що вона до Маньчжурії подалася.

— Не тільки казали. Перевірені дані у нас були. А в шофера свої відомості. Він твердить, що нікуди ця Льолька не виїжджала. Живе в Читі або в Улан-Уде — де точно, не знає. Але вона кілька разів з ним бачилася. Вперше десь років чотири тому випадково зустріла на вулиці в Іркутську, а згодом двічі приїздила до нього додому сама й дружків присилала. Одним з них виявився Гришка. Прийшов два роки тому, передав привіт од Льолі й залишив чемодан, просив, щоб через кілька днів підкинув його на тракт, але більше шофер того разу його не бачив. А вчора Нікітський з лікарні прямо до Щукіна, забрав у нього чемодан і умовив відвезти його на копальні. На тракті відкрив чемодан, усе, що в ньому було, переклав у мішок, а пістолет засунув у кишеню. Вже дорогою чемоданчик викинув, та Щукін поласився — повертаючись, підібрав. Гришка біля самих копалень з машини зліз і велів Щукіну по нього знову приїхати — не вдень, а вночі — і, не заїжджаючи на копальні, зупинитися біля роздоріжжя, де одна з доріг завертає до річки. Каже: «Зніми колесо, удавай, що міняєш камеру, а сам чекай. Заплачу стільки, що п'ять років зможеш не працювати, а якщо обдуриш, тебе й всю родину рішимо».