Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 45

— Гадаю, залишити треба, товаришу начальник. Якщо до дощу Юшка тут не побуває, то потім і сліду нашого не знайде. Може не здогадатися, що про всю його працю нам відомо. На ближчому від займанки солонці він спеціально ладнати поміст не став, щоб не помітили, а тут, оддалік, спорудив. Мабуть, думає, що про це місце я не знаю. Ну, коли пощастить, його можна тут прямо з гвинтівкою накрити.

— А як це краще зробити, у селі поміркуємо. У вас знайдуться хлопці не з полохливих?

— У мене помічників багато, і боягузів серед них нема.

— Ну от і чудово.

До стіжка під'їхали вже потемки. Розворушивши його, позалазили в м'яке сіно, що ледь-ледь пахло пріллю.

— Давайте вранці послухаємо глухариків. Тут недалеко, на тому боці, серед буйної трави є токовище, — запропонував Хлинов. — Десяток, а то й півтора, півнів пісень співати збираються. Моя стара глухаря цілим тушкує з картоплею та з приправою різною. Я збирався сьогодні з вами, а вона: «Візьми карабін, привези півня». А мені соромно: колгоспники в поле, а я на полювання. Не будеш же кожному пояснювати, що в справі зібралися. А у вас рушниця. Пару зіб'ємо — і додому. Ви ж на глухарів ходили?

— Ходив з батьком і сам. У нас їх по Іркуту сила-силенна. Давайте заїдемо. Я, відколи до карного розшуку вступив, жодного разу на полювання не вибрався. В інституті знаходив час. Бувало, їдемо на практику, то й прихоплю дрібнокаліберку, і в казані щоразу дичина. Рушницю батько майже півроку тому подарував, так повірите, я учора з Прокопом Олексійовичем уперше її спробував, — уже сонним голосом говорив Сашко.

Вони прокинулися вдосвіта. Посідлали коней, їхали повільно й зовсім недовго. Хлинов оглянувся.

— Отут коней прив'яжемо, там у тебе під сідлом брезент поверх пітника підкладений, тягни його, я твоїй кобилі вівса підсиплю, хай снідає, й підемо.

Модрини ще ледь-ледь закошлатились, і крізь гілля було добре видно небо. Зі сходу, над сопками, воно посвітліло. Тинькнула в кущах якась пташина, їй відповіла інша, вихопився майже з-під ніг мисливців бурундук і заверещав — розсердився, що потурбували. Хлинов ішов попереду, акуратно ставив ногу на носок і ступав тихо, без тріску. Сашко за роки міського життя розучився так хитромудро ступати й необережно зламав кілька гілок. Їхній тріск різонув по вухах, і Хлинов пішов повільніше. Піднявшись на невеликий відріг сопки, він зупинився й пошепки пояснив:

— Отут зачекаємо. Десь поблизу зачаїлися, світання ждуть.

Сашко намацав у кишені патрони, які ще звечора одібрав із сумки, хотів зарядити рушницю, але потім вирішив не поспішати. На дальніх гольцях[2] вкритих вічною кригою, заяскрів, зарожевів сніг, і одразу повиднішало. Немов за сигналом, десь поруч заспівало, засвистіло дрібне птаство, а слідом за ним, унизу, де залишилися коні, зачуфикали тетеруки, і раптом, розтинаючи увесь цей гомін, розляглася над тайгою дика, незвична глухарина пісня. Вона лунала близько, майже поруч. Трохи далі відповів другий півень, потім третій. Почалося токування. Звідкись згори, з крутосхилу, на токовище прилетіло ще кілька птахів. Просто над Сашком, розпростерши крила, промчала на весільне свято глухарка. Її сіре перо, навіть у півмороці світанку не можна було, сплутати з чорним убранням півнів. Дорохов, обережно переломив двостволку, вклав патрони; і закрив, намагаючись не порушити гармонії токування, але дільничний його притримав: зачекай, мовляв, послухаємо. І вони завмерли, милуючись сходом сонця, терпким тайговим духом, глухариною піснею, що лунала під акомпанемент усіх пернатих мешканців. Коли зовсім розвиднілося, на кількох модринах на відстані пострілу й далі стало виразно видно тайгових велетнів. Вони чорними шапками порозвішувалися по деревах. Одні сиділи, настовбурчившись, прислухаючись до токування, інші, задерши голови, заливаючись, співали, походжаючи по гілках. Пісні зринали й звідкись знизу, де півні токували просто на землі. Порахувавши по голосах півнів, які співали, а мовчунів «на око», Хлинов шепнув, що токовище значно більше, ніж він очікував. Показав Сашкові невелику галявинку, де, розпустивши крила, гарцювало кілька півнів, ніяк не зважуючись розпочати бійку, і підштовхнув його вперед.

Обережно ступаючи й озираючись на всі боки, Дорохов помітив копалух — глухарок, що чинно повсідалися на нижньому гіллі модрин. Вони байдуже поглядали на галасливих женихів, удаючи, що все це їх не обходить.

Сашко пересунув на рушниці запобіжник і, поклавши стволи на ліве передпліччя, повільно почав спускатися косогором. Коли до птахів, що токували на землі, лишалося кроків з тридцять, у Сашка з-під ніг зірвався камінь і з тріском та гуркотом покотився вниз. Глухарі, мов від страшної небезпеки, злетіли вгору. Дуже сухо один за одним ляснули постріли, і дна глухарі знову повернулися на землю. Сашко присів, міняючи в рушниці патрони, а Хлинов залишився стояти, притиснувшись до дерева. Минуло зовсім небагато часу, трохи далі, біля кам'яного розсипу, затокував глухар. Йому відповів інший, потім одразу декілька, і токування відновилося, ніби нічого й не сталося. Ті, що залишилися живими, до самозабуття співали про любов. Сашка особливо вразили глухарки. Їх зовсім не збентежила загибель двох женихів, вони знехотя перелетіли на сусідні дерева. Спускаючись до коней, Дорохов вбив тетерука, що випадково налетів. Тетерук, мабуть, проспав зорю і поспішав на любовний турнір, але наразився на пущений Сашком сніп дробу.

Біля коней, поки дільничний кріпив до сідел у тороки дичину, Сашко всівся на повалене бурею дерево і його охопила якась незбагненна туга. Він не міг зрозуміти, що з ним діється. В душі ворушився непевний, незрозумілий неспокій. Може, тому, що навколишня тайга була чиста й одвічна. І Сашкові захотілося залишитися тут, щоб не повертатися у той світ, де за останні два роки зустрів стільки всякої нечисті. І вперше він розговорився з, по суті, випадковою людиною.

— Знаєте, Тимофію Спиридоновичу, тільки-но гольці на світанку заяскріли, так чудово стало навколо, в мене аж дух захопило. От сиджу й думаю, залишитися б тут назовсім, даремно, мабуть, пішов у карний розшук. Закінчив би інститут, приїхав би до вас або куди-інде в колгосп агрономом, і всі сходи сонця й світанки були б мої. Жив би просто, серед хороших людей. Полював би, рибалив. А тепер, Сашко зітхнув, — усякі кручені, смолені та юшки. Хіба то люди? Зі мною хлопець один навчався, разом нас комсомол послав у міліцію. Його батько тоді плакав. Він теж агроном і хотів усі свої праці синові залишити, щоб той далі продовжував. Начальство вирішило цього хлопця відрахувати, але він сам уперся: «Буду працювати в карному розшуку, і край». А через два місяці його вбили. А згодом один телепень з дурного розуму й зі страху ще одного нашого комсомольця поранив… Ні, кулі чи ножа я не боюся. Боюся до людей ставлення змінити. Раніше я як жив? Навчання, комсомольські справи, бокс, полювання, і скрізь хороші люди. Звичайно, знав з чуток, що є злодії, бувають убивства. Але це тільки з чуток. А тут, у карному розшуку, відразу все перевернулося. На вигляд порядна жінка виявилася запеклою злодійкою і попервах обвела мене круг пальця. Потім познайомився з рецидивістом, який ще за царя красти почав. Він усе про чесність злодійську нам розбазікував, а коли йому сутужно стало, то свою спільницю, а може, й коханкою йому вона була, не змигнувши оком, на той світ спровадив, щоб вона чогось зайвого про нього не бовкнула. Довелося зіткнутися з такою людською підлістю, про яку й гадки нё мав.

Інколи просто страшно — раптом я зможу змиритися з цим, — зачерствію, чи що?

Дільничний уважно слухав, розглядаючи щось під ногами, кілька разів глянув на Дорохова, а потім знову опускав очі, щоб не спантеличити його.

— Знаєш, Сашко… — Дільничний уперше назвав Дорохова на ім'я. — Важко, мабуть, усім у нас в міліції… Але ти тут не зайвий, робота у тебе йде на лад. Мені хлопці розповідали, що у вас та як. З Федором Дибовим разом в армії дійсну служив. Зі Степаном Простатіним, уважай, родичі. Його дружина наша, хараузька. Поважають вони тебе. А ті — чалдони, даремно хвалити нікого не будуть. Звісно, важко тобі після спокійного навчання та без рідних. Але дивися сам, навіщо тебе Сидоркін сюди витяг? На гусей йому самому з Прокопом зручніше. Мої справи він за годину, за дві сам завжди розбирав. Видно, хотів повагу до тебе виявити, виходить, цінує тебе. А запоганитися? Знаєш, як кажуть, свиня калюжу знайде. Так то ж свиня! А коли ти людина, то людиною й зостанешся, а в агрономи тобі вже тепер дороги нема. Я б теж на трактора сів. Жив би спокійно й удвічі більше заробляв би. Ну, а людей захищати від злодіїв та від бандитів хто буде?

2

Гольці — гірські вершини в Сибіру.