Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 60

— Тоді йди. Увечері чекай у чайній. Мені час збиратися.

Олександр поспішав. Учора вони з Мудриковим домовилися йти до партійного комітету копалень.

Секретар парткому, кремезний, бородатий, який чимось нагадував Дорохову мисливця Кир'яна, знайомого йому по справі Гришки Міжнародного, прийняв їх доброзичливо.

— У вас до мене довга розмова? Ну, коли так — чекайте. Сидіть тут, таємниць у мене не передбачається.

До кабінету зайшли двоє хлопців років по дев'ятнадцять, а може, й менше, вони потопталися посеред кімнати, один вийшов наперед, мнучи в руках шапку.

— Дядьку Гошо! Відпусти нас із Єнькою. Як рідного батька просимо. Хіба ми гірші за інших? Знову татуньо велить з ним збиратися. Допоки в тайзі тинятимемося, війна закінчиться.

Секретар вийшов з-за столу, обійняв обох хлопців за плечі — всі троє виявилися однакові на зріст, — ласкаво умовляючи, підштовхував хлопців до дверей.

— Не можна вам, козаки. Ніяк не можна. Недарма за вас трьох клопоталися. Копальням потрібне м'ясо, а на війну хутро. Тож ви подавайтеся в тайгу. Може, й лосятини зуміємо на фронт відправити.

Наступний відвідувач був літній щуплий чоловік, він поспіхом підійшов до секретаря, потис руку і, не сідаючи на запропонований стілець, почав розповідати:

— У неділю я Коську взяв, і жінка моя за нами подалася. Пішли ми на торішні відвали, ну, туди, де відпрацьована порода з шахти подавалася. Півдня мили з холодком, не кваплячись. І знаєш, Георгію, скільки вийшло? Без чогось п'ять грамів. А з Коськи який робітник! Йому дев'ятий рочок усього. Ось, думаю, піду, Георгієві розповім. Може, там, на тих відвалах, старательську промивку розгорнути? Залишилося там золото. Його й дітлахи, і жінки легко можуть добути. Подумай над цим ділом. Якщо їх загітувати, копальневому планові була б підмога…

Слідом за ним галасливою ватагою увалилося до кабінету чоловік п'ятнадцять старателів, їхній бригадир, стариган, з потайної кишені, пришитої до підкладки тілогрійки, дістав невеликий аркуш паперу, обережно розгорнув, розправив на широкій, обвітреній зашкарублій долоні й мовчки поклав на стіл перед секретарем.

Секретар глянув на аркуш, так само бережно взяв його до рук і почав читати вголос:

— «Квитанція № 74815, видана Центральною касою Жовтневого копальневого управління. Прийнято від бригади № 3 денний намив золота в кількості чотирнадцяти кілограмів п'ятисот тринадцяти грамів у фонд оборони».[4] Спасибі вам, товариші, за цей подарунок фронтові,— розчулено промовив секретар і міцно потис руку кожному.

Пішли задоволені собою копальники, і секретар, звертаючись до працівників міліції попросив розповісти про свою справу.

Дорохов дістав з папки копію протоколу допиту Пєскова.

— Прочитайте, потім розповім усі подробиці.

В міру того як секретар читав, здивування на його обличчі заміняла зацікавленість. Олександр, спостерігаючи, розклав на столі кальку, на якій була скопійована карта з старої сорочки.

— Наше керівництво доручило мені передати цю карту управлінню копальнями, хай ваша розвідка розбереться як слід. Що, як і справді там тонна золота?

Секретар роздивився кальку, знову прочитав місце в протоколі, де Пєсков називав деякі орієнтири, і підтвердив:

— Чував я колись розмови про той караван, але не знав, що є карта. Можливо, це тайгова байка — старателі люблять всякі історії один одному передавати, — але перевірити треба. За розповідями різними не раз знаходили багаті родовища. Спасибі. Перевіримо. Наша геологорозвідка не тільки сама родовища шукає, а й прислухається до старих людей. — Секретар згорнув кальку й поклав у папку. — Зараз з ними пораджуся.

А Дорохов провадив далі:

— Але до вас ми прийшли з Мудриковим з іншого приводу, з проханням. Дайте нам трьох комуністів на допомогу для затримання бандитів. За тиждень думаємо впоратися. За групою Агєєва вже є кілька зухвалих пограбувань, крім того, він цю карту в оригіналі бачив.

— Що стосується помічників, дам. Бачили двох молодців, що до мене заходили? Брати, однолітки, обидва комсомольці, мисливці, сміливі хлопці. Пошли, Мудриков, кого-небудь до Вавілових, хай зайдуть до мене обидва, а я ще одного підберу. Банду справді треба брати якнайшвидше. Коли ще в чомусь буде потрібна допомога, приходьте. — Секретар попрощався по-тайговому: — В добрий час вам.

— І вам того ж, — весело відповів Олександр.

Ще два дні пішло на лаштування, і рано-вранці вся оперативна група виїхала з копалень. Дорохов наполіг, щоб Мудриков сів з шофером і показував дорогу, а сам заліз у кузов. Він хвилювався і хотів дорогою краще придивитися до своєї оперативної групи. Брати озброєних злочинців з тим, кого не знаєш, завжди ризиковано. Працівник карного розшуку та дільничний були досвідчені люди, і один міліціонер також не викликав сумніву, а ось другий Олександрові не сподобався. Був він якийсь занадто франтуватий і весь час базікав без упину. Мисливці, особливо третій, уже в літах, завдання партійного комітету сприйняли серйозно. Коли їм запропонували одержати зі складу гвинтівки, всі троє відмовилися.

— Свої карабіни візьмемо. Коли до стрілянини діло дійде, то наша зброя перевірена, не підведе.

У кузові машини вони влаштувалися разом — утрьох. А між ними вмостився Льошка. Брати Вавілови спробували були з'ясувати, хто він та що, але Чипізубов щось буркнув, і вони відчепилися. Їхали мовчки, думаючи кожен про своє.

Коли до Овсянки залишилось якихось три кілометри, переїжджаючи по кризі через річечку, застряли. На бистрині проломилася крига, й обидва задні скати опинилися у воді. Поки вовтузилися, витягаючи машину на берег, вимокли до рубця й добряче позамерзали. В Овсянку прибули потемки.

У місцевого дільничного обсушилися, переночували й уранці на трьох санях рушили далі. Гвинтівки й карабіни загорнули в мішковину і сховали в санях, щоб зустрічні не помітили й не почали сушити голову, куди це й чого подалися в ліс по Зеї-річці десять чоловіків із зброєю. До місця їхати треба було цілих два дні. А там, зупинившись у селі, вже діяти. Що швидше наближалася розв'язка, то дужче Олександра Дорохова охоплювало хвилювання. Він знав за собою цю особливість. Заспокоєння і холодний розрахунок приходили одразу з початком дій, а до того часу мучили сумніви: чи все зробив? Чи нема прорахунку? Зараз, сидячи в санях, Дорохов навіть не помічав краси зейських тайгових берегів. Усі думки захопила наступна операція. Агєєв — утікач, є банда, їх треба брати. І брати негайно. Тим більше, що Пєсков дав йому адресу. Просто гріх нею не скористатися. Але на цю явку будь-кого не пошлеш. Стали підшукувати підходящу людину, розвідника, який зміг би не тільки увійти в довір'я до Агєєва, але й підвести бандитів під оперативний удар. Дорохов запропонував Чипізубова. Склали план, затвердили в начальства. Викликали солдата Чипізубова з учбового полку, забезпечили документами, а їх потрібно було два комплекти. Один справжній — для комендантів та інших властей, другий підроблений — для Агєєва. З других документів мало бути видно, що Льонька ніякий не поранений і ніхто не давав йому відпустки, а зладив папери він сам, злодій-рецидивіст Козубець, щоб добратися до нього, Агєєва. Перш ніж відправити Чипізубова в тайгу, довелося познайомити його з Пєсковим, і не просто познайомити, а дати можливість удосталь наговоритися. Мало було знати в лице Севастяна Пєскова, довелося Чипізубову вивчити його манери, мову. Адже Агєєв не дурень і зрозуміє, що Пєсков не віддасть, не довірить карти першому стрічному. Не віддав же він її навіть Агєєву. Значить, Льошка йому друг, а раз друг, то повинен знати все, що може бути відомо близькій людині, про якісь задуми, про сім'ю. Непросте це діло — підготувати такого розвідника.

Зігрівшись у санях, Дорохов подивився на Чипізубова, який влаштувався поруч. Виявилося, спить собі розвідник сном праведника. Начебто післязавтра не йому вирушати на побачення з бандитами.

Наступного дня оперативна група вийшла на свій останній перехід. Надвечір треба було зупинитися в селі, звідки далі вранці розвідник мав іти сам. Удень Дорохов відчув недобре. Ще вчора міліціонер, той, що молодший, скаржився на головний біль, а зараз його морозило. Мудриков дав йому півкухля спирту і звелів решту дороги лежати в санях. Але не тільки хвороба міліціонера стурбувала Олександра. Він помітив, що й розвідник тримався якось дивно. Запропонували і йому ковтнути спирту, але він навідріз відмовився, частину дороги біг слідом за саньми, поплескуючи себе по ногах і грудях, наче замерз і хоче зігрітися. Увечері, тільки-но розташувалися на ночівлю у сільській Раді, стало зрозуміло, що захворів і Чипізубов. Він увесь аж пашів. Розшукали місцевого фельдшера, градусник показав тридцять дев'ять і вісім. Фельдшер довго вислуховував і вистукував хлопця і під кінець заявив, що в нього запалення легенів. Прописав аспірин, гірчичники й постільний режим.

4

Факт достовірний.