Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 62

— Сходи, мати. Візьми літру спирту, кілька пачок махри, хлібця і, коли є, сала. Чи там ще чого. — Зав'язав знову ганчірку, підкинув згорток на руці й засунув у кишеню ватяних штанів.

Господиня накинула на плечі кацавейку з овечої шкури, запнула хустку, взяла кошик і повторила своє запитання:

— А від кого привіт?

— Від Севастяна Пєскова.

— Це ти сам будеш Севастян?

— Знову допит? Жерти хочу, аж вилиці зводить, а ти все за своє. Я Сашко, розумієш? Товаришок Севастянів. Він просив кланятися твоєму синкові, якщо мимо йтиму. Та ти швидше. Мені ще знаєш скільки тюпати сьогодні?

— Що ж, ти у нас і не погостюєш?

— Далі піду. Мені б до лютих холодів на залізницю вискочити.

Жінка хотіла щось сказати, та, видно, передумала. Заглянувши в другу половину хати, поманила когось, і до неї вийшли двоє хлопчаків, здається, брати. Один у кухні заліз на піч і влігся з явним наміром стерегти гостя, другий, трохи старший, років дванадцяти, натяг триух, кожушок і вийшов разом з господинею.

— Як живеш? — вирішив зламати напружену тишу Олександр.

— Нічого…

— А звати як?

— Вітьок.

— А по батькові?

— Миколайович, — усміхнувся хлопчина.

— Чого ж ти, Вікторе Миколайовичу, не в школі?

— Учителька занедужала.

— А той? — Олександр кивнув головою на двері.

— Коська? Сьогодні не пішов.

— Школа тут?

— Ні. Внизу. Вісім кілометрів.

— Отак щодня й ходите? — щиро здивувався Дорохов.

— А чого? Ми на лижах. А коли хуртовина, у тітки ночуємо.

Віктор Миколайович виявився людиною небалакучою, і чіплятися з розпитуваннями Олександр не став. Швидко повернулася господиня, підозріливо глянула на гостя, потім на онука. Поставила на стіл літр спирту, витягла з кошика шматок замороженого сала, дві банки консервів, велику круглу хлібину та дві пачки махорки. Дістала з-за пазухи пакетик, що одержала від Дорохова, і простягла йому.

— Сім грамів узяли. Тут ще три лишилося. Олександр широким, недбалим жестом відвів жінчину руку.

— Залиш собі, мати. За постій.

— Переночуєш? — щиро зраділа господиня.

— Ні. Надумав ночувати в селі, де його школа. — Олександр кивнув на хлопчину. — Там одній солдатці треба поклін передати.

— Це якій же?

— Ну, мати! І все тобі треба випитати. Лагодь обідати. Хильнемо по чарчині, та буду збиратися.

Він помітив, як жінка подала знак хлопчакові вийти з кухні й пішла слідом за ним. Не чув Олександр, що вона питала в онука, але, видно, Вікторові Миколайовичу набридли її запитання, і він огризнувся:

— Чого причепилася? Ні про що не говорили. Тільки й питав, чого до школи не пішов.

Господиня повернулася й метушливо почала накривати на стіл.

«Де ж Коська? — розмірковував Дорохов. — Бігає у своїх хлопчачих справах? Але ж покликала його з собою бабуся. Невже послала до бандитів, і ті ось так, удень, і з'являться сюди? Не може бути. Зустрінуть на дорозі? Можливо. Чоловік якийсь непевний, та ще з золотом. Є сенс перехопити. Я, звичайно, поганий горбач, можна сказати, і зосталось у мене всього десять грамів цього нікчемного металу. Але ж їм це невідомо. А може, я все вигадав? Сидить Коська у дружка, а я тут голову собі морочу.

За стіл сіли вдвох. Господиня поставила перед гостем миску наваристих щів, склянку, тарілку солоної левурди, гострий часниковий запах якої одразу заповнив усю кухню, за наполяганням гостя дістала собі лафітник зеленого скла. Сашко наповнив його по самі вінця спиртом. Налив і собі третину склянки.

— Чого мало? Тобі води подати чи так будеш? Наші дядьки без води ковтають. Та й я звикла.

Господиня випила спирт, навіть не скривившись, підчепила на виделку пучок темно-зеленого листя і повагом, не кваплячись, закусила. Один раз за своє життя пив Олександр нерозведеиий спирт — після того, як пізньої осені, випадково спіткнувшись, скупався в Ангарі. Батько витяг, налив йому півкухля і примусив випити. Сашкові тоді здалося, що в нього все всередині загорілося, а батько, сміючись, пояснив, що спирт треба пити на видиху. Все це промайнуло, поки рука підняла склянку. Проковтнути спирт вдалося, не принизивши своєї гідності. Сьорбаючи щі, закушуючи левурдою, Олександр відрізав чималий шматок сала. Не вистачило йому ось тут ще й сп'яніти.

Господиня, видно, посміливішавши від першої чарки, сама налила собі й знов півсклянки Дорохову.

«Вилити? Побачить — і одразу всьому кінець. Хто ж тут спирт виливає? Відмовитися? То чого посилав? Пити? Впаду. Що робити?»

— Давай, хазяєчко, за здоров'я!

Агєєва так само спритно, як і першу, проковтнула другу чарку, а Сашко відпив ковток і, розбризкуючи рештки, закашлявся. Жінка схопилася, подала корячок води і сама пояснила:

— Видно, не в те горло пішло. Та ти закушуй. І полеж з дороги, я тобі на лаві постелю. Скинь катанки, вони на припічку висохнуть. Сам ти звідкіля?

—Іркутський.

— А сюди як потрапив?

— Знов за своє. Надто вже ти допитлива баба. Привезли мене сюди, привезли. Під конвоєм. Не захотів далі їхати, тепер сам ось іду. Може, й справді трохи хропонути? А де синок, Микола? Мені б поговорити з ним треба.

— А хто ж його знає? Відпочивай поки що. Проти ночі так і підеш? — Агєєва запитувала і кожну відповідь вислуховувала уважно, наче намагалася розпізнати підступ. І чомусь їй дуже хотілося, щоб гість залишився.

— Проти ночі й піду, — скидаючи валянки, відповів Дорохов.

Коли з-за халяви випала фінка, він її підняв, потримав у руці і, погравшись лезом, поклав у головах, під згорнутий господарський кожух.

— Видно, промітний ти. З пером бродиш.

— Про всякий випадок, мати.

— Де ж це Севастян Пєсков запропастився?

— Підстрелили його. В лікарні лежить. У якій? У кам'яній. — Сашко зареготав. — З гратами… — І простягся на лаві.

Знову почали мучити роздуми. Чому господиня так хоче, щоб він затримався? Де хлопчина? Скільки ж минуло часу? Вийшов він, Сашко, близько восьмої ранку. Ішов щонайменше дві години. Отже, близько десятої він прийшов у цей дім. О десятій або на початку одинадцятої пішов хлопчак. Зараз, мабуть, уже перша година або навіть початок на другу… Що ж йому, залишитися тут чи йти, так нічого й не з'ясувавши? Ситний обід і спирт мимоволі хилили на сон. Дорохов боровся із сном, перекидався з боку на бік, хотів підвестися, вийти надвір, пройтися, але зовсім несподівано захропів, і не навмисне, а найприроднішим чином.

Жінка підійшла до нього, постояла біля лави, вдивляючись у спокійні риси обличчя гостя, нагнулася над самою головою і легенько подула на повіки. Перший сон виявився міцний, повіки гостя навіть не здригнулися.

— Видно, вуркаган запеклий, а спить, мов ангелок, — пробурчала господиня і заходилася прибирати зі столу посуд.

Ледь чутно стукнули сінешні двері, але Олександра наче підштовхнули в бік, і він як ошпарений схопився з лави, засунув руки в кишеню ватяних штанів і вчепився в рукоятку нагана. З другої половини хати відчинилися двері.

— Чого схопився? Внучок мій, Костенька.

Було чути, як у сінцях хтось обмітає валянки, оббиваючи сніг, а потім у кухні з'явився хлопчак. Шапка його була геть запорошена снігом, сам він, розчервонівшись, скинув кожуха, стяг валянки і, нічого не сказавши гостеві, пішов на другу половину.

Олександр тим часом дістав з печі свої висушені валянки, вправно замотав онучі і, не кваплячись, почав узуватися.

З'явилася разом з Костею господиня.

— Куди квапишся? Давай чаювати. Коля тебе побачити хоче. Прийде до струмка, як стемніє.

Ага, значить, клюнуло! Котра ж зараз година? Друга чи й більше. Отже, коли вважати, що Костя пішов о десятій, то обернувся він туди й назад за чотири години. Тоді на дорогу пішло три години, туди й назад. Недалеко, десь тут під боком, кілометрів п'ять-шість, од сили вісім.

— До струмка, кажеш? А скільки туди йти?

— Тут поряд. Скоро дійдемо, — відповів уже осмілілий хлопчак. — Тільки татко звелів темряви чекати.