Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич - Страница 28

6. СПРАВУ РАМІРО ЗАКРИТО

Так звана "справа інженера Ернана Раміро" тим часом лежала на полицях управління поліції разом з сотнями й тисячами інших «справ». Вона була закрита й передана до архіву лише тоді, коли поліція одержала від адміністрації концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:

"Повідомляємо, що ув’язнений номер 467 517 загинув під час перевезення партії робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гавані, коли раптом у воду звалився недбало закріплений якір, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув’язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпілого не вдалося. Очевидно, він був поранений чи вбитий ударом якірного ланцюга і зразу ж таки потонув, про що й повідомляємо".

Цей рапорт був підшитий до папки, що мала назву "Справа інженера Ернана Раміро". На самій же папці з’явився розмашистий напис червоним олівцем:

"Справу закрити, передати до державного архіву. Ув’язненого номер 467 517 (він-таки інженер Ернан Раміро) вважати померлим".

…У рапортах і справах державної іберійської поліції не знайшла, певна річ, свого відбитку маленька і зовсім незначна подія, що мала місце через два тижні після перевезення партії ув’язнених на морському транспорті до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Ця, можливо, й справді не варта уваги поліції подія полягала в тому, що пізно ввечері до маленького будинку на околиці містечка Карданова, де жила старенька тітка Хуаніти, підійшов невисокий чоловік у плащі з піднятим коміром, у глибоко насунутому капелюсі. Чоловік озирнувся, переконався, що поблизу нікого немає, і тоді обережно постукав у вікно.

Через хвилину вікно відчинилось, і з нього визирнула стара жінка, яка недовірливо і боязко вдивлялася в напівтемряву. Чоловік мовчки зсунув капелюха назад і промовив усього кілька слів. Стара жінка скрикнула від несподіванки й сплеснула руками. Чоловік зробив знак перестороги і рушив до дверей будинку.

Він пробув там близько години — і за цей час у вікні маленького будинку лише на кілька хвилин загорілося світло, яке потім знову погасло. Через годину чоловік вийшов з будинку, так само піднявши комір плаща і глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, він похитувався, наче трохи п’яний чи приголомшений якоюсь несподіваною і вражаючою звісткою.

Чоловік ішов і йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкі думки. Він навіть не помітив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тільки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловіка до дійсності. Тоді чоловік озирнувся, наче згадуючи, де він.

Було вже досить пізно, на малолюдній вулиці горіли подекуди ліхтарі. Чоловік наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нікого не було. Тоді він вийняв з кишені конверт, розкрив його і повільно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:

"Мій любий, мій єдиний Ернан! У мене немає змоги порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене мною. Не може бути сумніву, що вони шукатимуть креслення й записи. Ти, звісно, не скажеш, де вони сховані, і Анхело також не скаже. Будь певен, що і я не видам нашої таємниці! Але ми сховали ці папери надто поспішно, їх можуть знайти під магнолією. Тому я переховала їх. Тепер вони закопані у сусідньому саду, біля лівого кута альтанки, яку видно з вікна лабораторії. Там ти їх і знайдеш, коли повернешся. Я вірю і знаю, що ці люди, якими б вони бездушними і жорстокими не були, не заподіють тобі шкоди, бо сподіваються використати твій талант у своїх цілях. Ти повернешся, Ернан, і переховані мною папери допоможуть тобі закінчити працю. Не думай про нас з Лорхе: у нас вистачить терпіння дочекатися тебе! Ти повернешся, Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться… Любий мій, що б не трапилося, пам’ятай про те, як любила й любить тебе твоя Хуаніта і як вона палко хоче, щоб ти завершив свою працю. Нікому й ніколи твоя Хуаніта не розкриє схованки, креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся! Ах, любий мій, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе! Цілую тебе міцно і вірю в тебе, вірю, що ти закінчиш свою працю, якою ми так пишалися, мій Ернан!

Твоя Хуаніта".

Чоловік одвів вологі очі від листа і подивився вдалину. Поодинокі ліхтарі неспроможні були розігнати нічну темряву, запізнілі перехожі поспішали кудись вулицею. їх чекали затишні будинки, родини — дружини й діти, які любили їх. Чоловік стояв біля ліхтаря. Йому не було куди йти. Його ніхто не чекав. Він був один, на самоті з своїми думками, з своїм сумом — і з цим листом у руках, листом від Хуаніти, яка до останньої хвилини вірила, що її Ернан повернеться. Від Хуаніти, яка віддала життя для того, щоб Ернан закінчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним… Хуаніто!

Чоловік у плащі з піднятим коміром труснув головою. Він раптом відчув, що йому жарко, і зняв капелюха. В його каштановому волоссі ясно вирізнялося широке сиве пасмо. Чоловік сховав лист у кишеню і пішов уздовж вулиці, в нічну темряву, в невідоме майбутнє, до праці в ім’я тієї, хто в останньому своєму листі закликав його перемогти…

Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум і глибоке хвилювання.

— Значить, Ернан Раміро врятувався? — спитав нарешті Олесь. — Але як?

— Хіба це має значення, хлопче? Врятувався — і все. Тільки знає про це лише кілька чоловік. Тепер у тому числі і ти, — задумливо відповів Валенто Клаудо.

— І його називають Сивим Капітаном? — не вгавав збуджений Олесь. — Через те сиве пасмо у волоссі, так? І він закінчив свою працю, збудував цей чудесний «Люцифер»? Значить, саме «Люцифер» він задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? І йому допомогли ті креслення, які зберегла для нього Хуаніта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарешті, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слів немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далі, говори!

Валенто Клаудо підвівся. Він подивився просто в очі юнакові, наче бажаючи прочитати його думки. А тоді коротко мовив:

— Те, що було раніше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповів тобі. А те, що буде далі, ти побачиш на власні очі. Адже ти залишаєшся з нами, я чув? Ну, значить, будеш нашим товаришем. До речі, мушу тобі сказати, що це мені дуже подобається, друже мій!

І він міцно потиснув юнакові руку.

Розділ восьмий

1. У РОБІТНИЧОМУ КВАРТАЛІ СТОЛИЦІ

Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робітничого кварталу столиці. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, трохи повернувши голову до свого високого і кремезного супутника, уважно прислухався до його слів. Кремезний чоловік, дивлячись на одноманітні брудні будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:

— Те, що ти бачив у центрі міста, друже мій, то тільки бундючна вивіска, пишні декорації для влаштування парадів та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкішні готелі, пам’ятники… Самому лише славнозвісному каудільйо їх у центрі столиці поставлено вже аж чотири… щоб добронравні іберійці всюди могли милуватися з його пишних вусів, розсипу орденів на грудях і загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!

Високий чоловік так енергійно сплюнув убік, що його молодий супутник мало не пирснув зо сміху: так контрастувало це з попередніми висловами хвали каудільйо.

— Там, — продовжував високий чоловік, наче й не було нічого, — ти, звісно, можеш насолоджуватися прохолодою біля фонтанів у парках і садках, там по блискучому асфальту линуть найновіші автомашини, там вітрини розкішних магазинів, різноколірні неонові реклами, дзеркальні двері ресторанів… Усе там! А всього лише за кілька кварталів — отаке захоплююче видовище!