Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич - Страница 20

20

— І справді… — захоплено оглядаючи внутрішні стіни, погодилася Тася.

— Прошу звернути увагу, товариші екскурсанти, на розташування дворів. Увірвавшись в один з дворів, вороги вже самі з трьох сторін були оточені захисниками фортеці і часто цим непрошеним гостям так перепадало, що вони ледве ноги виносили.

— А цей монастир справді був обложений ворогами?

— Так! І не раз, шановні товариші! Але щоразу їх розпорошували і відкидали геть… А ось і п’яте подвір’я.

Перед ними відкривався куточок незвичайної краси: зелена трава найнесподіваніших відтінків легеньким килимом вкривала невеличкий лужок, прорізаний струмочком. На зеленому горбі в березовому гайку стояла пурпурова церква. Перед церквою в безмовному чеканні застиг суворий білий павільйон, що прикривав малюсіньку хатинку Кирила Білозерського, засновника монастиря. А над усім цим невеличким світом минулого в синьому небі сяяло щедре сонце і стояла якась особлива, левітанівська тиша…

Тася співуче продекламувала:

У синьому небі, в темній глибиніНад собором тиша…

І замовкла, прислухаючись, ніби чекала, що відгукнеться луна.

Волошин затряс головою, мов струшував із себе якусь ману.

— Блок… Цей монастирський куточок може навіяти лише такі настрої… Давайте оглянемо церкву, Настусю. Я хочу впевнитися, що примари пішли звідси, що тут лишився тільки чудовий Олександр Блок.

Юнак і дівчина підійшли до церкви, де вчора вночі вони бачили дивного старика. Двері були прочинені. Постоявши хвилину, Тася й Волошин увійшли в церкву.

Наскільки нарядним і радісним був її зовнішній вигляд, настільки суворою і похмурою вона виявилася всередині…

Темні древні ікони, почорніла позолота, меланхолійний блиск бронзових свічників, коричневий тон дерев’яного аналою — все це підкреслювало, що творці церкви звертаються до пришельця мовою аскетизму й покірливості.

В глибині виднівся невеликий вівтар. Крізь маленькі віконця, схожі на бійниці, до підлоги тягнулось проміння сонця.

Волошин глянув на Тасю:

— Ну як?

— Моторошно… — щулячись, відповіла дівчина. — Дивіться, яка тут цікава підлога! — раптом вигукнула вона.

Волошин почав уважно розглядати підлогу. Складена з великих різноколірних плит яскравих і темних тонів, вона являла собою хитромудрий і разом з тим цілком закінчений орнамент. Простий домотканий килим закривав центральну частину орнаменту, і довга доріжка од паперті до вівтаря розрізувала його надвоє.

Волошин нахилився, взявся за килим і почав згортати його.

— Що ви робите? — здивовано спитала Тася.

— Хочу оглянути всю підлогу.

Згорнувши килим, Волошин взявся за доріжку. Через три хвилини мозаїчна підлога постала перед Тасею у всій своїй красі.

— Чудова, правда ж? — спитав Волошин.

— Дуже гарна! — захоплено підтвердила Тася. — Якби її можна було зарисувати… Мені б дуже хотілося, Ваню.

— Малювати я не вмію, але…

Волошин оглядівся і вибіг з церкви. За хвилину він повернувся з драбиною, поставив її ближче до центра, потім виліз на неї і взяв у руки фотоапарат, що висів у футлярі.

Клацнувши кілька разів затвором і освітивши церкву спалахами магнію, Волошин зліз з драбинки, відніс її на місце і знову розіслав килим та доріжку.

* * *

Цілий день Тася і Волошин бродили по широких монастирських дворах, спускалися в страшну підземну тюрму, піднімалися на гребені фортечних стін. Тася виміряла висоту Кузнецької башти, що стояла прямо у воді озера. Вийшло двадцять метрів.

Взявшись за руки, наче школярі, вони зазирали у всі куточки монастиря, обмінювалися враженнями, згадували все, що дізнались у Вологді про це російське чудо, яке гордо стояло над озером, про казковий “град Кітеж”, що загубився у північних лісах. Стоячи на зеленому горбочку п’ятого двору, Тася обвела сяючим поглядом монастирські будівлі вдалині: білі келії і старовинні палати, триповерхові стіни з бійницями. Дівчина прислухалась. Навколо стояла тиша, тільки звідкись здалеку долинав сигнал одинокого автомобіля, та ще гуділи джмелі і шепотіли берези.

— Як дивно! — сказала Тася. — Лише три дні тому ми були в Москві, в самому центрі вируючого життя, і ось потрапили відразу в тринадцяте й чотирнадцяте століття, у феодалізм… Ваню, дістаньте свого зошита і прочитайте, що ви там ще записали у Вологді про цей монастир.

Волошин витяг з-за пояса загальний зошит і, розгорнувши, почав читати, наче псалтир:

— “Російська північ у складі своїх історичних пам’яток налічує кілька монастирів, з яких найбільше значення мають монастирі-фортеці, що були поширювачами не тільки релігії, а й московського впливу, провідниками ідеї об’єднання навколо Московської держави всієї землі руської”.

— Ні! — нетерпляче перебила його Тася. — Це ви мені вже казали… Знайдіть у своєму зошиті монаха, який у чотирнадцятому столітті пішов з московського Симонового монастиря й оселився тут, на цьому горбочку, в диких лісах…

— Святий Кирило? — насмішкувато спитав Волошин. — Настусенько! Бійтеся бога! Я кажу в буквальному розумінні. Чого доброго, ви тут і молитися почнете…

— Ех, Ваню! — зітхаючи, сказала Тася. — Ну навіщо ви жартуєте? Я не молитимусь. Але я хочу зрозуміти цю людину. Хто він? Чому пішов з Москви в таку глушину? Він же сам архімандритом великого монастиря був. Знать московська під благословення до нього підходила… В чому ж справа? Що йому треба було в цих диких озерних хащах? Скажіть мені. Тільки без жартів і дотепів.

Волошин озирнувся, уважно поглянув на малюсіньку дерев’яну хатинку самітника, що, ховаючись у тіні беріз, безтурботно стояла тут майже шістсот років…

— Церковники називають його святим… Ну що ж, хай називають. Це їхня справа… А я думаю, Настусю, цей чоловік був мислителем, філософом. Ось я записав у Вологді одне місце з його філософського трактату “Про падаючі зорі”. Послухайте, що написав цей розумний росіянин шістсот років тому, сидячи біля лучини он у тій крихітній хатинці…

— Читайте, — сказала Тася.

— “…Одні кажуть, що це падають зорі, а інші, що це злі митарства. Але це не зорі й не митарства, а відокремлення небесного вогню, наскільки вони сходять вниз, розтоплюються і знову зливаються в повітрі. Їх тому ніхто не бачив на землі, що вони завжди розсипаються в повітрі…”[6]

— Дивно! Це ж вчення про метеорити, — тихо промовила Тася.

— Так… Він точно і ясно охарактеризував небесне явище в ті роки, коли ніхто не смів і не вмів ще так мислити. І при цьому, зважте, Настусенько, — тут ніякої містики й метафізики. Чистісінький матеріалізм.

— Але що примусило цю людину тікати сюди?

— Думаю, що для таких міркувань у ті роки північні лісові хащі були найкращим місцем, — відповів Волошин і, обвівши поглядом красивий куточок, додав: — Очевидно, це була натура споглядальна.

Так Тася і Волошин блукали по стародавній російській фортеці. Не будемо говорити гучних фраз про чудову північну пам’ятку російської старовини, куди доля випадково закинула двох московських комсомольців. Скажемо тільки, що ця монастирська фортеця не вигадана: автор був у ній і відчув там величезне задоволення. Куди не кинеш оком — всюди прекрасні витвори стародавньої російської архітектури. І, щоб відчути всю красу цієї фортеці, щоб зрозуміти її форму, просту, сувору, могутню, розраховану найкращими військовими зодчими російської старовини, її треба побачити…

На юнака й дівчину, які вешталися по монастирю, впливало, крім пам’яток старовини, й інше: густі зарості полину, волошки, ромашки, зелений килим на подвір’ях, свіжі пахощі землі під яскраво-сліпучим небом — усе це сприймалося ними як музика і паморочило голову…

Зовсім інакше сприймали монастирську обстановку Кортец і Джейк Бєльський. Вони приїхали в цей монастир на тиждень раніше, ніж Тася, Волошин і професор Стрілецький. Джейк встиг уже знайти хід у підземелля — в погребі під найвищою фортечною баштою, що називалася Кузнецькою. Але виявилося, що хід цей завалений цеглою і землею. Директор монастиря-музею Анишев пояснив “московському” й паризькому гостям, що земля обвалилася тут внаслідок підкопу, який зробили майже триста п’ятдесят років тому під час облоги монастирської фортеці польські та литовські інтервенти…

вернуться

6

Автентична цитата з наукової праці церковного діяча і письменника XIV століття Кирила Білозерського “Про падаючі зорі”.