Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич - Страница 22

22

ІВАН І АНАСТАСІЯ

Надходила ніч. Сонце пішло з монастиря і збиралося заночувати десь за далекою гладінню Сіверського озера. Але його криваво-червоне проміння ще струменіло з-за зубчастих стін і сонних сторожових вишок, схожих на дозорних стародавнього московського війська…

Професор Стрілецький сів на гладенький камінь посеред темно-зеленого лужка між двома невеличкими церковками і прислухався. Він подумав, що ця тиша колись перейшла звідси на картини Нестерова з ясноокими лісовими отроками, а тепер повернулася знову.

Поряд із Стрілецьким стояли Тася й Волошин. Вони також слухали цю чарівну тишу, вдихаючи солодкі й гіркі запахи трав, стежили за меркнучою загравою заходу. Але вони не бачили того, що бачив на цьому горбі старий професор.

Стрілецький заговорив тихо й урочисто, немов розповідач стародавніх билин…

…По реке, по Шексне, с Волги-матушкиВстречь воде, меж лугами зеленымиВыгребают суда государевы,Идут барки высокие, новые,Пологами цветными прикрытые.В тех судах, расписных по-владимирски,Едет царь-государь к Белу-озеру,Князь великий Иван свет Васильевич…Беззаботное солнышко божиеС неба светит високого…День веселый, и светлый, и радостный,Что ж не радостен царь с поезжанами,Молодыми князьями-боярами?Почему государь запечалился?..…Он сидит на скамье призадумавшись,Уронил молодую головушку…Плачет горько царица НастасияНад царевичем юным Димитрием,Во пути от истомы преставшимся……………………………………………………….Царь приехал в обитель далекую,Обнял он Симеона игумена,Испуская слезу не єдиную……Под священное пение иноковПоложили во гробик царевичаИ в предтеченской церкви покоили,Что как дар по рожденьи ИвановомГосударем Васильем поставлена…

Стрілецький замовк. Він дивився на невеличку церкву Іоанна Предтечі, що височіла на горбі серед молодих, радісних беріз.

— Отут, у цій церкві, чотириста років тому стояв гробик першого сина царя Івана Васильовича, немовляти Дмитрія, який помер у дорозі, коли молодий Грозний з царицею Анастасією вирушили в мандрівку з Москви на далеку північ, сюди, в монастир Кирила Білозерського… Щойно я прочитав вам уривок із стародавньої билини “Кирилівська поїздка”, яку знайшов у запилених архівах монастиря.

Невідомий автор у цій билині докладно описує подорож Івана Васильовича і його молодої дружини Анастасії Романівни…

— Анастасія… — прошепотіла Тася. — Її теж так звали… Ваню!

Волошин поглянув на неї:

— Що, Настусенько?

— Як звати вашого батька?

— Його звуть Василем, — просто відповів Волошин. — А що?

— Нічого… Я так…

“Іван і Анастасія… Государ Іван Васильович і його молода дружина Анастасія…”

Думка Тасі заметалася, наче птах у тенетах, але її скував рівний голос Стрілецького, природженого лектора, що перетворився раптом на чудовому лужку романтичного монастиря у розповідача билин про сиву давнину. В далекому минулому Тася побачила…

Це було чотири століття тому. Заходило сонце…

Сила-силенна барвистих парусів ще тріпотіла на розмальованих барках флотилії, що кинула якорі біля стін Сіверського монастиря. Найбільша барка, з царським наметом на палубі, пристала до берега, і її мировою сходнею, вкритою килимом, зійшов молодий Грозний. На зріст він був високий, але не цибатий і одягнутий просто. Великі карі очі дивилися суворо, навіть дуже суворо… Під благословення до товстого, багроволицього ігумена Іван підійшов швидко й діловито. Потім підвів голову. Ледве розтуливши губи, вимовив: “Горе в мене, отче…”

Ігумен прислухався до голосінь Анастасії Романівни в царському наметі на барці й відповів, тяжко зітхнувши:

“Гінці донесли сумну звістку, государю… Молитися треба… Господь тебе, як святого Іова, випробовує…”

“Воля божа… — похмуро сказав Іван. Він підвищив голос: — Княгиня Євфросинія і вороги мої, певно, раді будуть. Нема в мене спадкоємця!.. Братця мого двоюрідного, дурника Володимира, на великокняжий престол ладять. А землю руську по уділах розкрадуть…”

Він заскреготав зубами. Потім, обернувшись закам’янілим обличчям у той бік, звідки прибули його барки, хрипло крикнув:

“Але ні! Не бути цьому!.. А стару сучку Євфросинію я сюди, в Горицький монастир зашлю і в келію під замок посаджу!..”[7]

Ігумен мовчав.

“Перенеси, отче, новопомерлого младенця Дмитрія в храм Іоанна Предтечі і сьогодні ж похоронну відправу учини”, — наказав Іван і пішов до монастирської стіни, за якою вже були збудовані для нього та його почту дерев’яні хороми…

Професор Стрілецький підвівся і показав на триярусну стіну, за якою плюскотіло озеро.

— Отут стояли ті хороми, і сюди з барки царської були перенесені ковані скрині з цінною поклажею. А відав похованням тих скринь друг і наперсник царя боярин князь Іван Дмитрович Бєльський, людина спритна і кмітлива… Про те оповідає стародавня билина…

І знову перед Тасею постало марево минулого. Вона виразно бачила суворе обличчя молодого царя і скорботні, заплакані очі Анастасії Романівни; наче крізь сон чула Тася тихий голос Стрілецького:

У царевича гробика малогоПлачет горько Настасия.Нет ей радости в детках ниспосланных:До годочка не выжила Аннушка,Померла осьми месяцев Марьюшка,И прибрал бог царевича малого,Доброго сыночка Димитрия.По родителе князе наследника…

Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:

“Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…”

“Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…”

А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої молитви.

А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.

“А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?”

“Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю”, — єлейним голосом відповів Ігумен.

“Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..”

“Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…”

“То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..”

“Вник, государю…”

“Тут, у вас, нема бояр, ворогів моїх, монастир цей не говорить, і дикий татарин у ваші ліси не заходить…”

В уяві Волошина ігумен був у цю хвилину схожий на завгоспа, якому молодий, але дуже ощадливий директор підприємства доручає збереження гостродефіцитних матеріалів. Завгосп розуміє, що збереження цих матеріалів принесе йому, завгоспові, багато клопоту, і тому вислуховує настанови начальства без усякого ентузіазму….

вернуться

7

Іван Грозний справді заслав згодом у Горицький жіночий монастир княгиню Євфросинію Старицьку, представницю боярської опозиції Грозному. Викрита в новій змові, княгиня Старицька за наказом Грозного була втоплена в Сіверському озері.