Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич - Страница 9

Міліцію на книжковій товкучці непокоїли не так Фенімори Купріни, як те, що тролейбуси і автомашини насилу пробивалися крізь натовп. Акуратно з’являючись на Кузнецький міст, міліціонери чемно просили книжників “пройти” і “не порушувати”. Солідні книжкові магнати, які приїхали на власних “Победах”, крекчучи від незадоволення, “проходили”, але продовжували “порушувати”, а Фенімори Купріни, побачивши міліціонерів, швиденько зникали в парадних дверях, де й закінчували свої комерційні операції.

Так тривало двадцять років, поки, нарешті, книжкова товкучка не стала темою для естрадних гумористів, які смішили публіку анекдотами про “Дюму з камеліями”, і про книжки ІІІпанова, що продавалися “на вагу”…

Та зовсім не до сміху було начальникові відділення міліції, на території якого стихійно виникла і благополучно процвітала книжкова товкучка.

На перших порах цей начальник поклав собі виловити Феніморів Купріних… Старанно ознайомившись з характеристиками комсомольців свого району, він скликав бригадмільців у великий зал Центрального Будинку працівників мистецтв і, поговоривши про спільні завдання в боротьбі з хуліганами і розкрадачами, несподівано спитав:

— Хто з вас буває по неділях на книжковій товкучці на Кузнецькому мосту? Прошу підняти руку…

Настала пауза. Комсомольці перезирнулись. Дехто, вагаючись, підняв руку — таких виявилось одинадцять чоловік. Цього було цілком досить.

— Попрошу товаришів, які підняли руку, залишитися в клубі на кілька хвилин, — сказав начальник відділення і додав: — А всіх інших дякую за увагу. Збори зважаю закритими.

З цими книжниками-бригадмільцями начальник відділення заговорив про книжкову товкучку. На його подив, майже всі комсомольці явно засмутилися, дізнавшись, що незабаром уже не зможуть вимінювати цікаві книжки у таких же, як і вони самі, безкорисливих любителів літератури. Але разом з тим погодилися, що Феніморів Купріних треба “вилучати з обігу” негайно.

І ось одного привітного літнього ранку в неділю на Кузнецький міст прийшли всі одинадцять книжників-бригадмільців. Серед них був молодий технік Іван Волошин.

Іван Волошин і раніше зустрічав тут Фенімора Купріна, не раз бачив, як той міняв “Гроші” на гроші. Сьогодні, побачивши, як швидко промайнули темні окуляри, він непомітно пішов за спекулянтом. Цього разу Людина-невидимка торгувала вже не “Грошима”, а романом з дуже дивною назвою. Волошин чув, як Фенімор Купрін, підійшовши до товстого чоловіка в ясно-сірому габардиновому костюмі, конфіденційно повідомив йому:

— “Блиск і злидні куртизанки Нана”. Славнозвісний заборонений роман…

Габардиновий громадянин, очевидно, не був новачком у книжкових справах. Він знизав плечима і сказав оперним басом:

— Ви щось плутаєте, любий. “Блиск і злидні куртизанок” — це роман Бальзака. А “Нана” — роман Золя.

— Не хвилюйтесь, громадянине, — з гідністю збіднілого іспанського гранда відповів Фенімор Купрін, — я знаю, що “Нану” написав Еміль Золь, а “Куртизанок” створив Бальзак. Але в цій забороненій книжці обидва романи переплетені разом. А рвати їх мені невигідно.

— Ах, ось воно що! — здивувався товстун. — Та звідки ви взяли, що романи Бальзака і Золя хтось забороняв?

— Це якраз неважливо, громадянине. Там є все, що цікаво мужчині, — не здавався Фенімор Купрін. — Пальчики оближете.

Оперний бас хотів заперечити ще щось, але Фенімора Купріна вже тягли за рукав:

— Скільки?

— Півтори сосни…

— Бери третю половину.

— Хо-хо! Пошукай, погуляй…

Іван Волошин стояв зовсім поряд із спекулянтом. Він уже хотів узяти його за руку і запросити до відділення міліції, як раптом помітив, що з Фенімором Купріним діється щось дивне: забувши про куртизанок і про свого покупця, спекулянт завмер на місці, як мисливський собака, почувши дичину. Він навіть зняв окуляри і спрямував удалину пильний погляд.

Волошин простежив за його поглядом, але нічого особливого не помітив: книжники, що їх відганяли міліціонери, перекочовували з місця на місце, викрикуючи на ходу:

— Міняю “Голову професора Доуеля” на “Вершника без голови”!

— Є “Ідіот”, потрібен “Любий друг!”..

— Міняю “Тридцятирічну жінку” на “Ляльку”!

Та що ж усе-таки помітило у безладних рядах мисливців за книжками “орлине око” Фенімора Купріна?

Тут автор змушений на деякий час облишити молодецького бригадмільця Волошина й анекдотичного типа Фенімора Купріна і звернути увагу читача на постать, зовсім не типову для книжкової товкучки…

Талановитий радянський поет, який помер у тридцятих роках і писав виключно прозою, в одній своїй повісті сказав:

“Химерність, помножена на химерність, дає природність. А що може бути природнішим за випадковість?..”

Отака випадковість і привела в ту неділю маленьку і кругленьку, як казковий колобок, стареньку жінку в рудому літньому пальті, Клавдію Антипівну Куликову, на Кузнецький міст, де Іван Волошин полював за Фенімором Купріним.

З кошиком, наповненим французькими книжками Ламартіна, Війона, Верлена та інших подібних авторів, Клавдія Антипівна уже побувала в книжковій крамниці письменників, але гам їй заявили:

— Іноземних книжок не беремо.

І, тільки взявши в руки останню книгу, витягнуту Клавдією Антипівною з її укладистого кошика, товарознавець задумався. Книга була незвичайна: товста і важка, з цупкими, явно не паперовими пожовклими сторінками, вона не мала верхньої оправи і титульної сторінки. Одначе досвідчений товарознавець відразу ж збагнув, що перед ним якась рідкість.

“Пергамент… Мова старогрецька… Гм!.. Треба показати Олексію Ваильовичу…” — подумав він і запросив стареньку в кабінет директора.

Олексій Васильович Симаков помер недавно, в 1956 році, але тридцять років свого трудового життя він оддав книжкам. Це був один з тих букіністів, яких жартома називають “академіками”. Навряд чи знайшлася б книга, видана в дореволюційній Росії і в Радянському Союзі, яка не побувала б у руках Олексія Васильовича. Траплялося, що до нього попадали і рідкісні, цінні книги. В такому випадку він завжди пам’ятав один непохитний закон радянських букіністів: місце цінної, рідкісної книги не на прилавку, а в музеї чи в державному книгосховищі. Узявши в руки старогрецьку книгу з пожовклими пергаментними сторінками, Симаков одразу ж пояснив Клавдії Антипівні, що їй слід віднести старовинну книгу в Державну бібліотеку імені Леніна. При цьому він розтлумачив “старенькій, як дійти до Ленінської бібліотеки, і навіть дав їй записку до завідуючого рукописним фондом.

Старенька вирушила в дорогу, але, пройшовши кварталів два, зіткнулася з серйозною перешкодою: як нове море, що розлилося по волі людини там, де раніше був звичайний асфальтовий тротуар, постав перед Клавдією Антипівною густий натовп. Бідна бабуся насилу пробивалася через рухливе стовпище книжкових болільників. А тут ще якісь чоловіки, старі й молоді, почали лякати її й оглушати страшними запитаннями:

— Шпіонів немає, матусю?

Клавдія Антипівна, жахаючись, хрестилася:

— Що ти, синочку! Які такі шпійони?

Та ось до неї підійшла дівчина в зеленому шовковому плащі.

— Це вони про книжки питають, бабусю, — сміючись, пояснила вона. — Книжки у вас є?

Старенька підозріло оглянулась:

— А навіщо їм мої книжки?

— Купити хочуть, бабусю. Тут книжковий базар. Клавдія Антипівна подумала і сказала:

— Книжки є. Та я їх у магазин несу і в бібліотеку.

Книжники, які обступили стареньку, заричали, як цілий хор “варязьких гостей”.

— Встигнеш у магазин, бабко. Ти їх нам покажи.

Старенька була дуже здивована:

— Та як же це? Просто на вулиці?..

Дівчина усміхнулась і хотіла вже одійти, як раптом почула:

— Та й не російські вони. Французькі книжки.

Книжників наче струменем із шлангу обдало, вони одразу ж втратили інтерес до бабусі і її кошика. Але дівчина повернулась і спитала:

— А які у вас французькі книжки? Я читаю по-французькому.

— Та не знаю, дочко. Я в них нічого не розумію. Книжки ж не мої, чужі.