Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 21

21

Казали мені казахи (вони визнаються нащадками половців; половці сторожували карпатські кордони у князя Данила Галицького в XIII столітті), що і в їх полонинах (у них на полонини кажуть жайляу) кидають підкову у ватру на таку саму ворожбу. Чи то пограничні половці у нас видивилися, а чи нам то занесли, ніхто тепер не знає, ба що ми знаємо один народ про інший, хоч братами називаємо себе, в одній державі коло ста літ живемо! За вигаданими соцзмаганнями їздимо хто знає куда, а за звичаями не квапимося. А то би не зашкодило знати, що є подібного в іншого народу і чому воно таке, як наше. Може, наше коріння десь перепліталося, хоть ми і воювали-ворогували віки. Та що казати про інші народи. Ми і в своєму негодні розібратися. А є ж у горах давні козацькі сліди, а в степах лежать гуцульські кості послідних опришків-утікачів; вони ж стали козаками. Яке замкнуте коло! Гуцули, бойчуки, гуцуленки розсіялися прізвищами по степовій Україні, а в горах живі ще прізвиська козацькі. Коли вже візьметься хто це простежити. Чи нам уже не треба нічого після царсько-сталінських запоїв? Карагандинські пустелі заселені гуцулами, ніби винними за рідних своїх, що пішли в бандерівці. З нашої родини в лісі нікого й не було, але міхи мама нашила, і надзирали все, чи не йдуть нас виселювати, як сусідів, у Караганду. Тоді не дуже вибирали — гнали у світ кого попало, аби на рахунок було. Яке вже тут визволення, ним і не пахло. Хіба що від звичаїв старовіцьких визволено гуцулів.

Але вони, звичаї народні, живучі.

...То ж, з ватри, що горить у стаї, бере ватаг головню і обходить з нею ціле стоїще, говорячи “отченаші”, закінчує словами: “Так, як мене нічого не перейшло, коли я обходив з вогнем, так аби мені нічого не перейшло через ціле літо худобу”. Кидає головню серед воріт, якими будуть перегонити худобу. Коли уже худоба наближає ся до стоїща, зачне переходити через грань, розкладену у воротах, ватаг витає її словами: “Абес була така гаряча, гостра, відгониста, як ця вагра, що через ню переступаєш”.

Поки пастухи заганяють змучену за довгу дорогу маржину кожен у назначену загороду, лягають самі у застайках на перепочинок, за той час ватаг зварить кулешу та кличе до першого сходу голосом трембіти: тут за їдою усі будуть слухати науки і наказів ватага.

Потім, уже під вечір, збирає старший вівчар усіх молодших, бере живої ватри зо стаї, іде до своєї застайки і розкладає перед нею вогонь; коли той добре розпалається, каже до зібраних: “Товариші! Падьмо на коліна, говорім молитви. Перше за здоров’я всіх християн по усім світі, по Божім завіті і за наше! Заступи нас, Господи, заборони від усего лихого на росах, на водах, на усіх переходах; допоможи нам своє обійстя вздріти, котре який має. Заступи, Господи, заборони хрестєнську худібку на росах, на водах, на кождих переходах від усєкого лиха і “від припадку тєжкого. Єк нам Господь допоміг хрестєнську худобу зібрати, так допоможи нам, Господи, єї усему народові в цілости сохранности віддати”.

Другого дня, дуже рано — на зорях, коли ще усі сплять, ватаг іде до струнки, де має доїти свець, затинає три рази сокирою в обрубину і каже: “Як моїй сокирі ніхто не годен нічого зробити, бо вона залізна, криціна, так моїй худобі аби ніхто нічого не годен зробити почерез ціле літо; бо моя худоба тверда, так як моя сокира залізна, криціна”.

Відтак ватаг трембітає на вівчарів, бовгарів — усі встають, ідуть доїти овець у струнці, корів у загороді. Для овець зложена кошєра з двох загород, переділених струнками. У загороду перед струнками заганяють вівці з пасовиська; з неї перепускають по одній через струнки, де кожну доять, а вже тоді — у другу загороду, де вівці перепочивають. Сам процес доїння овець доста цікавий. Вівчарі сідають у струнці (вузькому проході) на сідцях з утятого ковбка, припираючись коліньми один до одного, а плечима опираються на дошки победрини струнки. Гонінник — наймолодший з вівчарів бере прут у руки (прут мусить бути з галузками і листям, бо від голого пропало би молоко) і переганяє вівці одну за одною у струнку. На його поклик “ристрист” старі вівці забігають до струнки самі, бо вони напасені, молоко прибуває — икра болить, вони раді би скорше звільнити икру. Лиш вівця увійде у струнку, як тут ловить її вівчар за хребет, притягає тилом до сідця, хватає за дійки икри і енергійно, швидко продоює їх пальцями; потім видавлює рукою відразу з икри усе молоко, тільки решту вицеркує — і вівця за хвилю здоєна. Тут треба квапитися, бо чекає наступна вівця, цілий ботей (череда), а обід короткий.

Ой піду я в полонинку, а шо си в ній діє?Калинка си розвиває, листок зеленіє,У зеленій полонинці, в зеленій, зеленійСтоїть стадо біленькоє, вівці не доєні.Ой піду я в полонинку вівці зимувати,Ци не будеш, файна любко, за мнов банувати?Ой піду я в полонинку, та в зелену пущу,Я другого зарубаю, до тебе не пущу!

Корови доять в осібній загороді, де в жолобах є скошена трава — басарунок, аби ліпше припускали молоко. “Вим’я коров доять хрестато: лівий задній дійок і правий передній, потім правий задній і лівий передній. По доїнню пускають до коров телят.

Перше доїння — є перше! Вівчарі приносять молока до стаї, ватаг проціджує, піднімає порцію горівки до всіх із словами: “Дай вам Боже здоров’я! Дєкувати Господу Богу свєтому, що ми си тут зійшли у мирности, в радости, у веселости; як святий Біг допоміг від газдів у мирности, радости, веселости худобу перебрати, так аби діждали її усю передати і до свого дому си дібрати”. Їдять — і до роботи.

Посеред воріт, що ведуть у кошару, робить вівчар рукою на землі хрест, паде на коліна і говорить “отченаш”; за ним падуть усі вівчарі, що є в загороді, де котрий стоїть; молитва кінчається так: “Господи милосердний, будь такий добрий, стань на помочі, на поратунку всему народови християнському, всім вівчєрям і мені. Єк єс, Господи, допоміг, що я цю худобу першим днем нинішним вигоню усю при купі, так ми’, Господи Боже, допоможи остатної днини усю при купі загнати і людям передати”.

Аж тоді пастухи вигонять маржину на пашу.

Всіляке ворожать. Бувалі вівчарі всі носять у полонину за ременем у платку висушену гусінь — окремо гусеницю з білою головкою, що іде попереду, і окремо гусениці з червоними головками, що за цим короликом простують. Такий вівчар передає ворожку ватагові, аби той перемішав її з сіллю і розкинув по пасовиську, Але передає тільки гусінь з червоними головками, а сушеного королика лишає собі. Коли вівці находять і злизують сіль із ворожбою, вівчар “з’їдає разом із сиром коррдика, примовляючи: “Єк си тримали за тобов твої товариші, .куда би ти не йшов — ци у ліс, ци у поле — вони від тебе си ніде не лишили і при купі’ були, так аби від мене ця худоба ніде си не лишила і при купі си тримала”.

Маржина пасе першого дня на полонині, а ватаг за той час робить сир із ранішного молока, а як вівчарі Зійдуться на обід, кожному роздає по кусневі сиру із словами: “Най~Бог прийме за здоров’є худоби”.

Цим кінчається перший день літування на високих обширах, де озон перетинає вдих, а людина почувається царем природи, добрим, мудрим її розпорядником, але і виконавцем. Щось порушиш, малим занедбаєш — на великім зазнаєш шкоди.

Відтепер, від цего дня, скрізь лагодяться до полонинського ходу. Від часу, коли вперше залунало у горах від вистрілів із пушок, крісів, пістолів (гуцули файну зброю роблять), від голосу трембіт, вівчарських рогів, флояр, денцівок, сопівок, коли бісиці насіяли доста зеленої паші на царинках і лісами, коли ватаг уже там, на висині, веснує, настає по горах незвичайний рух. Всі пораються коло худоби: роблять вівцям на вухах оберку (дірку-помітку), п’єтнують (значать) свою диханю дегтем, випалюють номери на рогах, словом, кожен кладе своїй маржині знаменєта, по яких має її спізнавати. Запобігливіші ґаздині хоронять свої дроб’єта і товар від уроків. Задля того прив’язують до хвоста червону волічку, най уречливий дивиться злим оком не на маржину, а на хвіст з волічкою — а хвіст уректи годі! Беруть старі осині гнізда разом із сіллю потерті, кидають вівцям, бо як вівця з’їсть ту сіль, то буде остра і люта, як оса, від звіра вивернеться, скокне в найліпшу пашу, буде молочна.