Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 43

43

Єк я буду умирати, му наказувати,Шоби мою худобоньку додому пригнати.Дам попови штири воли, а дєкови зо два,Шоби читев Псалтирочку від вечора до дня.А сестриці Катерині черлені коралі,Шоби мене та ісклала пишненько на лаві.Братчикові рідненькому коня вороного,Шоби мене опроважєв до гробу самого.Шобим собі нагадував свою полонину,Скажу собі змайструвати з кедри домовину.А старцеві подарую мою кожушину,Шоби мені та виметав високу могилу.

Так співалося у горах і робилося, доки були воли, полонини. А по тім лишилася гола співанка.

Умираючий газда назначує сам поману, кому і що по його смерти належить роздати.

Коло умираючого не вільно плакати, бо він через то не може спочити; коло него треба казати “Отченаш”. Ще, бувало, хатні питають, що умираючий видить на тім світі, бо йому уже показується той світ. З хати виносять усяке насіння, бджоли, бо все би заумерло разом з чоловіком. Як людина уже чєсує — дають у руки зажжену воскову свічку, аби по смерті душа не сиділа у потемку, бо як ми живі любимо світло, так хоче світла і душа. Отворяють вікна і двері — впускають ангелів по душу. Коли хто нагло умре без свічки, дають другому умерлому з родини дві свічці, аби одну передав родичеві. По смерті гасять свічку, убирають у нове убрання, укривають по шию білим полотном; усі вклякають і моляться. А по молитві кладуть у головах горня з варом і свічку — посвіт. Мужчину уперізують вовняним поясом - ременя не дають, бо в нім би тяжко іти на тот світ; жінку завивають у перемітку; дівці кладуть на голову вінець із барвінку, а у зголовах деревце весільне, убране білою та червоною вовною; дитині укривають голівку білою вовною.

Всі домашні ходять у тім убранню, в якім захопила смерть. Челядина розпускає волосся, мужчина не покриває голови, заки не поховають.

Відразу, як хто вмре, усе село знає; то хтось із домашніх відразу спішить до церкви, щоби “по душі подзвонити, аби вона довго не блукала по лісах та горах”. Бо гуцули вірять, що душа по смерти чоловіка блукає усюди, куди він ходив за життя.

Кличуть і трембітанника, щоби коло хати повістував на трембіті сумну вістку, провадив тіло аж до гробу. Дехто замовляє не лиш трембіти, але і кілька рогів. То сумна музика у наших горах. Зачуємо дзвін, трембіту — хтось умер. Треба спинити рух — хід, роботу, постояти, перехреститися за тоту душу. Бо вона багато би блукала, а скоро по ній подзвонять, вона стає запопереченою, знає, куда має іти — до неба чи до пекла. але туда її іце не пускають, і вона вертається по подзвіннім назад у хату, держиться коло тіла.

Від трембітанника ідуть за столяром, аби зробив деревище. А що в гуцульських селах майже кожен майструє (столярує, теслярує), то далеко ходити не треба. Деревище роблять на подвір’ю перед хатою. В ньому роблять віконце, для дитини — справа одне, а для старого з двох боків, шоби міг із своєї хати дивитися. У готове деревище столярі складають свій зелізник — інструмент, закривають віко і обмивають над ним руки і просять у домашніх прощення за те, що робили деревище.

На голосіння трембіти сходиться село до помершого. Кладуть на груди гріш для перевізника на той світ, притулюють свічку до труни, приклякають і моляться, аж потому вітаються.

По цім у хоромах (сінях) заводять парубки грушку (від “гра” “гратися”). Ці незвичні у такий час ігрища і мають на меті відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу. А ще ж грушка затримує якнайбільше людей почерез цілу тяжку ніч у хаті, аби хатінним не було лячно і тяжко самим при втраті. Парубки граються, а старші сидять згадують життя покійного, жаліють вдову, розраджують сиріт. Так коротається тяжба.

А на грушці яких тільки ігрищ не повидумували! І “зайця купують”, і “козу” роблять з бартки, б’ються, аж іскри сиплються у “Шукалі”, “Сороці”, “Білиці”, перебираються на діда та бабу у “Дідах” — вклякають та до сміху голосять коло мерця, вихваляючи його життя, цілують та мажуть сажею дівчат у “Перстенці”, “Огарчику”, “Королях”, перебираються на купця у “Вірминині”, обливаються водою у “Вогні”, граються в “Піжмурки”. І так до ранку...

...Перед похороном миють мерця, аби він на тот світ ішов чистим, витирають рушником, котрим тіло було прикрите. Близькі родичі кладуть мерцеві за пазуху малий колачик пригісного у дарунок для душ померших з роду, щоби мав з чим до роду прийти, а також гріш на перевіз на тот світ. Священик дає опровід — обкаджує тіло ладаном, кропить свяченою водою; каже молитви, потім звертається до людей з прощею: “Я прощєю, та й Бог прощєє! Прощєйте і ви!” Всі присутні, насамперед домашні, рідні, тримають один одного за лікоть, гойдаючи перестас і відповідають: “Про-щєємо, най Бог прощєє!” Так священик і люди промовляють три рази. Убирають умерлого в шапку (парубки в капелюх); у деревище кидають цукру, васильку, вовни, закривають віко і виносять з хати, торкаючи три рази до порога, аби газда і з своїм порогом випрощєвся, шо він гримав на нім, рубав дрова, витирав ноги. По цім хату скоренько замикають, аби смерть не мала до неї уже приступу. Розбивають та викидають у потік і горнєтко, з котрого умивали мерця.

Надворі ще раз відбуваються опровід і проща. Хату замітають, пометини і солому з-під мерця кидають у піч, а з них попіл на воду. Деревище обгортають ліжником, килимом або якимось покривалом і укладають на сани, запряжені волами. Тепер того не роблять, забули 3d сани, і воли звелися, а колись навіть вліті везли саньми трунву на цвинтар. Прощєються ще три рази перед відходом від хати. Священик іде наперед, за ним несуть хитавну миску з коливом — вареною пшеницею із сливами і медом, а в ній 12 свічок. За похоронною процесією ведуть маржину, призначену на поману. Волам, коровам, баранам приліплюють на роги зажжені свічки. А як ховають дівчину, то спереду несуть деревце, убране, як на весілля.

Коло кожного потока застановлюються, кладуть деревище на землю — повторюють опроводи і прощу, а переходячи через потік, кидають у воду гріш — перевізного. Чим більше опроводів і прощі, тим більше гріхів Бог відпускає умерлому, а чим більше дають перевізного — “тим борше і певніше перевезеси мрець на тот світ”.

Трембіти трембітають, челядь голосить — як ведеться в таку годину.

По церковнім обряді отворяють віко деревища, аби трембітанник заграв ще раз близько над головою умерлого, забивають цвяхами віко і спускають трунву у яму, куда рідня кидає гроші і землицю. На ці гроші умерлий має перевезтися морем, через котре перевозить Мати Божа сітею, сплетеною із повісем, що ними вбирали люди на Різдво колядницький хрест. Загалом дорога до Бога тяжка, устелена глогами, а до Арідника не треба перевозитися, там є готовий міст. Під хрестом на гробу лишають хитавну миску з коливом. Людям, що забивали деревище і усипали могилу, зливають над гробом воду на руки із прощею. Гробарі кажуть рідним померлого при цім: “Прощєйте нас!” — “Прощєємо!” — відповідає родина. Так три рази. Це означає, що гробарі ту прикру для родини роботу виконували не з своєї охоти, а з обов’язку і хочуть бути чисті. Може, це пішло від часу розп’яття Сина Божого на Хресті, коли Пилат засудив невинного на кару і по цім умив руки. А може, ще й від отого старовіцького звичаю, коли люди жили далеко понад сто років і їх мусили добивати...

Увечері після похоронку кладуть у хаті на столі горня з водою і мукою, хрест і свічку, що горить почерез ніч.

За повір’ям, душа вертає назад у хату після того, як тіло загребуть. Вона вертає не сама — з ангелами, яких собі заслужила, іде на стіл або на вікно тої кімнати, де лежало тіло. Вона п’є воду, їсть муку. “На другий день видко, шо душа була, бо мука зрушена”, — кажуть гуцули. А на муці у горняті справді робиться ямка.