Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 48

— Лучка... Лучка Полєк. Та ж про него є у Шухевича, мамо. Я вам зараз покажу.

Мама перегортає п’яту часть “Гуцульщини” професора Володимира Шухевича:

— А, та тут є не лиш Лучка Полєк, а й Міця Лазорєк з Ростік, а гезде Задурєнка - наша фамілія, Юрко Шеребурєк з Барвінкового, ади, Петро Шекєрєк з Голов. Чудо, а не книжка. Де ти це розкопала?.. Я молодов виділа Петра Шекєрєка — то був наш гуцульський посол до сойму у Відни — ти мені нагадаєш, я розкажу про него, але другим разом, бо маржина вигибне через твої книжки — іду у стайню, най си преч каже, нуждочко моя, уже по третій годині, а корова не доєна!.. Бодай ти си впила з твоїм родом і єго колінами!..

— Докажете про Палагну і про Бегеду, — уже навздогін мамі.

— І про Синю Бороду, — навмисно складає до рими Анничка і сміється, пурхає безтурботним ластів’ям коло обжитого гнізда. Пурхає, але і запам’ятає хоть колоритне прізвисько Бегеди - — а це так немало! — свого прародителя в сьомім аж коліні.

Що би хто не казав, а кожному цікаво обернутися до півторастолітньої минувшини, уздріти там свій рід: як їм велося.

Мама таки якось пару разів верталася до своєї виштрамуваної в будень і в свята бабки Палагни. Дід Іван уже й убрання її замикав у скрини, і саму Палагну з печі не пускав. То вона з помсти трутит дідові у борщ “гуску” соли...

— А шо, дідо сам варив собі їсти?

— Та мусів. Бо бабка сердиласи за то, шо до коршми не пускав, нічо не робила в хаті. Дідо піде у стайню кутатиси, а вна злізе з печі, позбирає сметани з молока і зварит банужу собі і мені, а від діда сховає.

— А шо то був за покай з нев?

— Та був. Палагна пішла у неділю до церкви, а з церкви шмигнула до коршми. Дідо прийшов, найшов її там п’єну, здоймив з неї усе убраннє — завісив на палицю і заставив Палагну голу то убраннє нести на плечах через усе село. І то не помогло.

— І її дєдя був ґазда?

— Позаякий ґазда у луб’єнці.

— Єка то луб’єнка?

— У такім перші люди у селах жили, 3 сякого-такого луб’я стіни і дах, привалений камінєм, аби буря ни здерла.

— А єк зимували?

— Так і зимували. У дучці з плиття клали ватри. А єк у колибі бутинарі жили? Так само. Люди були вигартувані, не такі здохлєки, єк тепер. Котрі слабі -малими вивмерали.

Нас було чотирнадцятеро у нені, ніхто нами не питав, повиростали усі. Уже легінями на червінку вивмерали. А тепла хата — то нездорово для людини. Ми босі і взимі бігали, а тепер ступит ногов на пидлогу — уже горло болит. II То такі люди варт?

— Так три луб’єні халупки стояли на всю нашу Царину? Коли це було?

— А вже зо двіста років буде.

— А шо, тогдії не уміли класти добрі хати з дерева?

— Певно, шо вміли. Але на Царині то було й шкода. Зчєста заходили повени — забирали. Бабка Палагна мені розказувала, шо одної повени її маленьку неня вхопила у бесаги і втекла у Меневлоги - там під верхом була у Бегеди хатка. А сам Бегеда одинадцять днів сидів у яблунях, поки вода не опала. А кілько повеней уже я пам’ятаю - у нас вода була у печі — риба сама у піч ішла. А ти шо — повени не пам’ятаєш?

Пам’ятаю і не одну. Бо Царина межи Черемошем і теплицею.

— Але я виділа на давній фотографії, що село не так було розташоване, ріка ішла не цим руслом, а попід Камінь, коло тітки Гафії.

— Та кажут люди, то буковинські і наші Ростоки були одним селом, ріка не ділила, єк тепер. То дес дуже давно. А потому Черемош після великої повени відступив аж під Буковинку, а на старому місці ріки лишиласи теплиця. І село переділилоси надвоє: Ростоки галицькі і Ростоки волоські. Повени у нас наробили багато всілякого... Бувало, хапаю дітей, корову і тікаю, поки вода теплицев не зайшла. А тато ніколи нікуда не йшов. Не боєвси води, аби йка була велика.

А я пам’ятаю нашу сусіду — стару Катеріндю. Ми дітьми бігали йгратиси з її онуками. Раз мене діти шукали і вже про мене забули, а хтось із сусідів утворив сінешні двері знадвору і мало не зомлів: з темного кута встає хтось із домовини... Я сховаласи у Катеріндній домовині — мене не могли найти у “хованці”, я при-таїлиси, аж уснула. Коли дверима рипнули, я встала з-під віка, а сусіду зо страху занімило.

Катеріндя мала собі злагоджене про смерть дубове деревище. Як заходило на повінь, стара брала в ту домовину муки, солонини, убрання, терхала на плече — і у верхи... А зійде повінь, дивимоси — несе Катеріндя свою домовину вдолину т’хаті: чорну, довгу, аж мороз по шкірі пробігає. Але потому усі ми звикли, бо Катеріндина смерть, видко, сама бояласи тої чорної темниці — не підступала. Баба була довго ще дужа, бо то треба було чоловічої сили таку мару носити вгору-вдолину на собі.

Царина за мого дитинства була заселена густо, а відтак зав’язали колгосп — орної землі не ставало, і з родючої Царини примусово повиселювали усіх — боролися кілька дворів, але зато бідували; голова збиткував нас, як міг.

— То голова? Та то пес остеклий...

Отаку пам’ять про себе лишив у ростоківчан перший голова колгоспу із-за Кутів Юрій Юрійович Сливка. Коли він кричав на “кріпаків”, його чорні ніздрі роздувалися, очі палали, з рота сипався потік брудних слів, то ставав дуже подібний на Сатану з церковного образа “Пекло”. Боже! Як він ненавидів самий образ гуцула-господаря! Як викорінював разом із яблуневими садами гуцульську натуру, схильну до ґаздівства. Солідолом повимащував яблуньки, і вони всохли всі до одної — мій тато-фронтовик дивився на чорний мертвий сад своїх трудів і плакав... Ні такого, як Сливка, земля не прийме... Тато в душі скипався кров’ю:

— Я за оце воював? Для отаких кровопийців?!

Якоюсь марою, хіба що війні дорівною, лишився у моєму дитячому світі наш перший колгоспний голова.

Моє дитинство затягнулося. Хоть я гратися в компанії, де виграють і програють, не любила, але до дванадцяти років бавилася ляльками. Ми з моєю товаришкою Штефанею самі ці ляльки шили із старих панчіх, клоччя, брали в хаті, що виділи, часом і мамину фустку-шаленівку ще цілком добру. Рубали то, лугами пасучи вівці, шили ляльки і кумалися в теплиці. Майже щоднини сварилися, але мусіли миритися, бо куми не можуть бути у гніву: то гріх.

— А наша лисуня буде в пеклі, що розпорола рогом черево Годованчуковій красулі?

Мама посміхається, а мені бійно за нашу коровину, шкода, що вона, бідна, буде у смолі кипіти... І я молюся вночі за корову. Вона на вположінню. Уже по війні. Ми бігаємо городами, шпотаємося на цимпарях зжатого кукурудзиння, розмахуємо продірявлені мадярські “кондзерви” на дротиках — це така наша ватра Гріємося. Осінь. Вільно ходити скрізь худобі і нам. А мама на злогах. Я знала, що це. Уже таке було — хлопчик уродився неживий. Його поклали на лаві у другій кімнаті, як ми казали — “тій хаті”. І тепер то “тіхата”. У ній щось уже побуло катафалків. Перша дитина мамі вмерла, потім, у війну — цей хлопчик, уже молодицею Олюська — найстарша серед дітей, потому тато. Задовго до того, як убився на камінці з мізинний палець мій всесильний тато, я описала у поемі керманича, що файний та дужий лежить у домовині — “лежить і свічечка в руках, а руки ті тримали кермо...”. А кермо на дарабі триметрове... А “свічечку” мені редактор викреслив, бо про релігійні найменші атрибути не можна було згадувати ані раз... То пам’ятаю, як та дитинка, вся синя, бо вдушилася у пологах, лежить на лаві, мама — на ліжку у малій кімнаті. Аж заходять воєнні. Один підступив до мами, приклав дуло до грудей і питає: де чоловік? Із наших сіл мало хто пішов на фронт, більшість — у ліс. Мама спроквола відказала, що на фронті. Тоді солдат (а може, й офіцер) питає: “А син твой где? В банде?!” Мама показала рукою — син там... “Визволитель” рвонув двері у “тіхату” і борзенько “ретирувався”. Але не вгомонило його і це. Поліз на під, забрав послідних п’ятеро яєць, та Бог ‘го покарав — бо загриміло ним разом з драбиною. І пам’ятаю, як сьогодні, устав, іде, а по штанах воєнних течуть жовтки з напханих до кишень яєць. Все можна зрозуміти. І неспокійний час, і недовіру — багато солдатів полягло у горах. Не до милосердя. І тато казав, що у Берліні вони нікого не гладили по голові. Хто ті війни тільки вигадав?..