Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 56

56

— Так шо ви аби-сте собі знали, — каже про мою гуцульську хатку Олена, — у хаті треба жити, ночувати, говорити до хати, аби си біда не заплодила...

А дід Подам подобав на лісового чоловіка. Олена малою побоювалася його сердитого сильного голосу, як з полібичка, широкого темного лиця з похилим чолом і ґулями над бровами, довгого чорного волосся по плечах. Жили браття Шпитчуки на Вильшєнцкім, бідно си діяло, і вони украли у когось із газдів сіно. Це було взимі. Ґазди заслідили, бо сіно си розсипало. Найшов тот чоловік свою пропажу та й каже: заверніть мені моє сіно. Ждав-ждав, а Шпитчуки не вертають. Годують собі корову. Минув тиждень. Прийшли восьмеро людей та ледве занесли тото сіно назад. “Ану, скажи, Федю, за кілько разів ви це занесли”, — запиталися для інтересу в Подама. “За раз. По з’єзці, дві линві в одну з’єзали та й з Иваном занесли”.

Ще й не таке було. Дідо Пуршега розказував, шо ішов давно піше з Косова та й ніс тридцять глиняних мисок у бесагах. На Буківци здогонєє Федя Подама, що несе чвертку соли. Михайло Пуршега був сміхован: “Федю, шо хоч, абес мене до Вигоди заніс из цими мисками?” — “П’єть злотих”. Сідає Пуршега з мисками на карк Подамови зверх чвертки соли. Убраний у сардак (я той черлений сардак маю, бережу). Жарт жартом — несе Подам, аж люди бігли Ясеновом та чудувалися. Приніс на Вигоду на міст, поклав серед мосту на поручину: “Клади гроші, бо тручєю у воду”. Тут не було шо жартувати — сидячи на плечах витягає Пуршега п’ять злотих. Мусив платити, бо зараз був би у воді.

А раз пішли голівці у Запорізьку область на жнива заробити кукурудзи і пшениці. Серед них і Подам. Договорилися на один місяць, а голова стримав плату, не пускає гуцулів додому — скоро сніг упаде, а робота є. Але люди позамерзали. Підмовили Подама: як приїде голова, покажи силу. Над’їхав, просить лишитися, а дідо підклав плече — лиш “газик” блимнув у рів. Голова повиплачував зарібки і пустив усіх додому. А мав Подам шістдесят років.

Раптово умер цей силач, не лежав ні дня.

А гори його не годні забути. Навіть поговірка склалася: Шпитко робить швидко.

От вам і Голови. Село опришків, силачів, уких людей. Таких, як учитель Петро Карапчук, що вспадкоємив Гарматієву тягу до знань, просвітництва. Або самоук, учитель німецької мови Петро Дідушко: цей по чорній магіці викликав Леніна. Та вели бесіду — чого-то не так склалося, як людям гадалося... Ой ці Голови! Село з того й зачалося, шо пушкарі убили кількох несупокійних опришків, стєли голови і понатягали на Шкірівськім на коли, аби пужілися, не йшли в опришки. А що то помогло?.. Від цих перших опришків, що заплатили головами за непокору до ватажка Кляма, а від Бойчука-Кляма до нинішніх часів нічого у гуцульськім характері не змінилося. Гуцул волю не продає і не купує. Це при нім завше. Первий брат прогресивного учителя Петра Карапчука Дмитро Марощук (його дружина з Клямового роду) колись в молодості учворив таке: заскучив за горами, та як стояв на посту в армії, так із зброєю утік у Голови. Хоть знав, що буде караний, а дав серцю волю, втамував тугу. Тепер Марощук уже в літах — кохається в рідкісних рослинах, понасаджував їх у себе наверху довкола хати всіляких — наблизив світи до вікна. А Україна дбає, аби мати свою армію. Недармо всілякі заведії трималися найдужче в Головах. Заведією прозвали Василя Небесійчука з Їльці. У народі на таких казали “партизанка”, “лісові”, а в уряді — бандерівці. Заведія був останнім з них. Заведія любив фрашки. Люди усяке вповідають. Їв собі файний гуцул у Жаб’ї в їдальни. Сиділи разом із начальником районного комітету безпеки. Бесідували. Гожий гуцул вдався начальникови. Він встав до прилавка узяти пива, приносить, а гуцула нема. Тільки напис на серветці: “Красно дєкую. Заведія”.

Видко, і той начальник лісовому вдався. Приніс Заведія до него додому кошик яєць. “Ви би ці єйця у мене не купили?” — питаєся поштиво у господині, жінки начальника. Господиня не надякується, хвалить чоловікові чемного гуцула. А коли яйця з’їли, найшли на дні кошика папірчик: “Це вам продав Заведія”. Кажуть, що він був дуже твердий, ніколи не пустив сльози. Але раз привели лісові до Заведії музику Могура. Мали скарати на смерть. Могур був (та й ще є!) знаним скрипником на всі гори. Заведія каже: “Єк бес зайграв так, аби я заплакав, то пущу тебе”. Могур зайграв. Слухав, шо слухав Заведія, та й каже: “Иди в дідчє, абих тебе не видів”. Витер очі та й пустив Могура.

Фрашки до добра не довели. Запросив Заведія свого знайомого начальника з Жаб’я — переказав: ходім на Кринту, мемо їсти банужу. А той давно шукає Заведію, збирає цілий загін і йде на “бануш”. Заведія бере лиш одного товариша і вірного пса. Воєнні собаки заслідили лісових, під полониною, у Костівках, оточили. А тоти вилізли в смереччє і поховалися. Воєнні пси стали їстися із Заведієвим і так його побачили. Він кинув гранату, вибив дванадцятьох, а сам зліз і застрелився.

Отак скінчив Заведія, котрий любив фрашки.

Хто ще так ревно любить свій край, як гуцули? З діда-прадіда. Від Олекси Довбуша, від Михайла Бойчука до нині ще безвусого гуцульчика, що йграється в опришків з такими, як сам. Чи знає цей хлопчик про то, що Довбуш заповів нащадкам, а може, й не чув, який був Олекса: високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, усміхнений, дзвінкоголосий... Як сказав “Слава ЙсусуІ”, то у бабки в Жаб’ю задзвонили миски у полици, а дітвора поховалася на піч... Що вибракувані Довбушем легші на Стозі присягали на стрільбі, що його не покинуть... Що їм сонце сходило коло закарпатського Ясіня, а заходило за низинними Богородчанами. Це лиш він так умів - шоби Кути не минути, до Косова повернути... Шо Олекса зв’язав свого ворога богача Дідушка із його сином, підоймив одною рукою їх високо угору, перед тим як скарати... Шо цю силу Довбуш заслужив у Бога, як малим пастушив і застрелив Щезуна, котрий глумився Господу. Коли Ангел запитався, шо Олекса хоче за послугу, пастушок попросив: “Я хочу, абих такий дужий був, аби си мене не брала ні стрівба, ні сокира, ні ніж, ні вода... Хочу, аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби си мене не ловили ні кулі, ні зелізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав”. А Бог на то відповів: “Сус Христос був Бог, та вмер, та й ти меш вмирати, але будеш доти жити, доки сам меш хотіти... згинеш від ярої пшениці, від срібної кулі і золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб муть правити...” Шо вмер Довбуш 24 серпня 1745 року у Космачі, недалеко від хати своєї Дзвінки... Зрештою, шо —

Якби ся Кедроватий отворив,То би на ввесь свіг засвітив!.. —

бо десь там і Довбуш похований, і все його срібло-злото... Шо, каявся великий опришок перед смертев:

Ану, хлопці, гей, молодці,Беріт мене на топорці,Беріт мене на топори,Несіт мене в сині гори.Беріт відси бочку меду,Бочку пива та горівки,Та й там пийте, та й там трубіт,Та й відти си всі розходіт.Лишіт, хлопці, розбивати,Людську кровцю проливати:Людська кровця не водиця —Проливати не годиться.

Як не знає малий гуцулик, то виросте і буде знати. Відкриється йому його Кедроватий, засвітить багатством, правдою, засліплюючи криву лжу, котра століттями оббріхувала правду про наш край і наш народ. І перейде мій гуцулик соляними чумацькими шляхами з Карпат до Києва і Сум, до Хортиці козацьким гостинцем і вздрить-прозріє: Україна одна, лиш така розмаїта, як Великодна писанка, і дороги її перехрещуються із Заходу на Схід, з Півночі на Південь спервовіку, спервороду — і гуцульські опришки перейдуть до Переяславського коша козацького, і прославлять Шевченків край гірською відвагою, як до них коліївці уславили свою степову могуть у Карпатських горах. І стрітиться слава зі славою, брат з братом. То буде велике Стрітеннє народне.