Який цей світ - Влад Марія Миколаївна - Страница 1

Цей світ

Летуниха

Баба Летуниха була складною натурою. Ось майже не всміхалась, а як і всміхалася то тільки устами а очі набиралися ще більше карої печалі. Але й сумною не ходила. Здавалося сторонньому оку, що жилося їй легко, навіть розкішно, бо любила, як і замолоду, ошатно вбиратися й поштиво говорити. Хоч і ніколи ні до кого не зверталася солодкими словами " люба моя", "дорогенький", "рибонько", "сонечко", але і до підлітка, і до ровесника усе була на "ви", наче б слово "ти" не могла видавити з горла. І зятеві казала "ви". Підвипивші не ображали її в транспорті чи на вулиці, бо Летуниха їх ні обминала, ні ігнорувала, вона поважливо відповідала на їх нетверезі запитання і навіть допомагала деколи перейти дорогу, від чого вона, ніяковіючи, протвережувалися.

Особливим було її спілкування з дітьми. Вона могла посварити однаково чи свого дворічного онука, чи його товариша за провину; говорила з ними просто, як з дорослими, але так пильно при цьому дивилася дитині в очі, що малюк зрештою піддавався щирості та повазі і слухався баби.

- Скажіть, ви йому скажіть, вас він послухає, - просила котрась із мамів бабу Летуниху, - бо сил моїх уже нема...

І баба навчала, як любила.

То й діти до неї горнулися. А діялося все у Ботанічному саду. Там з ранку до обідньої пори, а відтак під вечір сходилося зо тридцять малюків зі своїми переважно молодесенькими мамами, зрідка з бабусями та нянями.

- Ти малєнькая? - допитувався чомусь щоразу хлопчик, що бився. - Да, ти малєнькая. Вот я покажу тебе, как надо на велосіпєдє єздіть...

Він підходив до першої-ліпшої дитини, посміхався, і в той же час бив чим попало по голові.

- Будеш таким, тебе ні в льотчики, ні в моряки не візьмуть, - казала не зло баба.

- Откуда ти, бабуска, знаєсь? Ти воєнная?..

Баба Летуниха в п'ятдесят літ була на війні. Аж місяць. У Боснії. Але того була досить, щоб кожної ночі у ії сни приходила та війна безокими хатами з провалинами дверей у боснійських селах і містах, де баба знімала фільм про війну. Вона носила важкезний, нижче колін бронежилет поверх офіцерського камуфляжу, голубу каструльку на голові, що звалась то каскою, то шоломом, і зовсім не боялася пострілів і вибухів, але боялася, що в неї вислідять камеру - міністерську "панісоньку", як вона удвох з підполковником Андрієм охрестили "панасонік". Бо знімати на цій війні не дозволяли, і журналістів просто вбивали. А фільмувати була що - той світ і в ньому саме пекло з усіма його кругами, запакованими невинними мучениками - дітьми та старими. Вони з підполковником була заарештовані, дивом врятувалися, а відтак таки зробили той фільм, і його багато разів показували по телебаченню, дістали подяки, але головне кіно лишилося навіки на екрані бабиної душі. І коли вона засинала - кіно починалося. Воно йшло вперемішку з картинами іншої війна, вже з ії дитинства, і все те діялося десь на боснійському чи то карпатському піднебессі, де ріки витікали з неба, а хати плавали у хмарах. Баба легко водила французький бетеерик "Пуму", сама, без чорношкірого водія Ерві, і боялась просинатися. Але й так знала: сон ніколи не скінчиться; він буде стільки, скільки буде ночей.. .

- Ти што, била льотчіком, ти лєтала? - Попав у точку малий розбишака.

- Літала, - дивилася поверх ботсадівських дубів і ялин Летуниха. - Я люблю літати...

А как?

А так. - І баба легко відлучалася від землі, піднімалася понад всім і вся - понад клопотами з безгрошів'ям, молодим безробіттям, понад своєю і чужою нуждою, понад скривдженою Україною, про котру ще нічогісінько дітва не знала, бо була надто мала і мусила перерости в інше тисячоліття, щоб усе переінакшити, щоб піднятися над машкарою облуди і шахрайства.

Діти вже не билися, матері не бідкалися, що нема й на молоко, а всі дивилися на бабу Летуниху, як на велике диво, якого їм дуже бракувало і яким вона подавала надію, що таки можна піднятися, триматися, хоч не дуже високо, але зібрати весь дух і не впасти, нізащо не впасти: бо ж діти! А діти мусять вірити - їм рости та рости.

А медаль вам дали? - садовило бабу на ботсадівську травичку питання котроїсь із мам.

- Нема, - і бабині карі очі опускалися з піднебесся в землю, - я ж там мала була.

А не дали їй не те що медалі, а навіть посвідки учасника бойових дій. Всім, хто одну годину там був, дали, всім, окрім неї. Сам міністр оборони перед військовою колегією низько вклонявся їй в ноги: "Дякуємо вам за все, що ви зробили для Збройних Сил України, а нічого вдіяти не можемо, бо на Верховній Раді прийняли поправку - тільки військовослужбовцям." Міністр кілька разів кланявся, дякував бабі й розводив безрадно руками. А вона, така щупленька, стояла перед усією військовою колегією і перед дебелим міністром і по-військовому спитала:

- Дозволите іти?

І їй дозволили ніяковіючими поглядами, а баба ішла по-військовому підтягнута, а самій здавалося, що на плечі давить важкий бронежилет сорому за червонощокого міністра: як же ти, чоловіче, Україну оборониш, усіх матерів та їх дітей, коли ти одну-єдину жінку з Україна, що по одинадцять разів на день перетинала лінію фронту з телекамерою і смертю за спиною, як же ти, міністр оборони, їі, свою підлеглу оборонити перед кривдою беззаконня не годен.. .

І ця кривда найбільше глодала бабу поза мізерною пенсією, нестатками, зухвалою зневагою колишніх "соратників", а нині хапай-рвачів, поза всім бабу пекла думка, що їй належалося мале ніщо, а для неї таке значиме оте звання учасника бойових дій. Бо фільм вони таки зробили гарний, та й кожна бабина ніч - то безкінечна війна.

- А вот ти на воєнних самольотах не лєтала, - намагався взяти верх маленький розбишака.

- Літала. І на літаках, і на вертольотах.

- І я буду лєтать, - вже заздрив бабі малий.

А Летуниха подумки далеко над горами фільмувала з плямистого гелікоптера бездахі хати, безверхі дерева, і двох збезсеблених від стрілянини коників - білого на верху гори і гнідого в долині. І танки коло сербських хат, і посивілу городину, і дими, пожарища... А найбільш болючими кадрами лишилися діти - дворічні зі старими очима і трохи більші - в усіх на устах одне слово "хліб".

Летуниха роздавала ботсадівським шибеникам бублики та пряники, а сама відводила кару печаль кудись понад Іонівський собор, бо виділися їй голодні боснійські діти, і вона боялася, що всім не вистачить і котрісь не дійдуть від солдатської їдальні до своїх ночівель... Але діти голосно сперечалися про свої пістолі - у кого кращий, безтурботно сміялися і мінялися іграшками, а мами тішилися своїми милими надіями, і бабі Летунисі відлягало від серця - вона простягалася помежи метушливою дітворою поблизу кучерявого онука на траві, і вже отак, лежачи горілиць, піднімалася понад Ботанічним садом і Видубицьким монастирем, понад збентеженим Дніпром, його гуркітливими мостами і понад такою квітучою Україною - що, Господи Боже, нехай буде воля Твоя!

Усі знали, що бабу звуть Летунихою, апе чому, достеменно не знав ніхто: чи то ії чоловік був льотчиком, але чи насправді був і де той її летун подівся, чи так прозвали за ії таки заслуги...

Ботсадівські матері позаочі також звали її на прізвисько - а де це наша баба Летуниха, що аж два дні не приходить зі своїм онуком, чи не захворіла...

А баба також звикла до молодих, жаліла їх, як уміла, а найбільше тримала їх своєю зичливістю та обнадійливим словом: якось вона мусить переламатися на добре, ви молоді іще заживете в гаразді.

- Та й ви.

- А я вже так нашибалася, такого набачилася, що хто знає...

Її очі, червоні, запалені, рятувалися від болю небесами, далеко від кривда земної.

Баба розповідала, як вона маленькою все хотіла літати по-пташиному. Дітлахи простирали рожеві крилята і пурхали довкола дерев, матерів і довкола баба Летуниха, маленької і легкої, як птаха. І добре їм було коло неї, наче коло казки, і слухали вони їі, як мудру спільницю, бо й вони хотіли літати і вчилися, як це.