Який цей світ - Влад Марія Миколаївна - Страница 3

- Оце вам сором'язливий Максим! - сплескують у долоні матері, - оце то несміливий хлопчик...

- Максимчику, ну так же не можна, дівчинка впала, злякалася, що ти робиш? - докоряє йому бабуся. - Це ж дівчинка !..

- Ага. Тоді він стає на одне коліно - бабуся колись навчила - бере силою руку вкрай збентеженої симпатії і по-лицарськи цілує пухкенькі пальчики. Вона поблажливо зітхає, відтає - це їй подобається.

А яка щаслива її матуся! Яка горда за дочку. І скільки заздрісних поглядів обсікає обранницю зусібіч!..

Друга Максимова слабинка - добре попоїсти. І не будь-чого, а, принаймні, млинців із сметанкою, а ще ліпше вареничків.

- Звали мені, мамусю, валеницки... - просить свою кучеряву родительку маленька її копія.

- От ці чоловіки... чому вони усі такі?..

Але вареники варяться. І вже Максим уплітає один за одним - повну мисочку.

- Дякую, мамусю, і тобі, Бозю, дякую за смацні варенички.

За щоденну геркулесову кашку, за супчик він часом забуває подякувати не те, що Божі, а навіть мамі. А за варенички - тут не можна не висловити своє чоловіче захоплення.

- Всі вони якісь такі...

Молода мама не годна осягнути, що чоловіки цінують те, чого самі не мають чи не можуть. І їх потреби видаються їй надто приземленими, ще й син такий самий.

Щовечора діти розходяться з прогулянки у Ботанічному саду: хто пішки, хто на велосипеді чи "вантажівці", хто у візочку.

Максим завше веде свою бабусю за руку, аби не загубилася, і сам несе маленький наплічник, напханий авточками і м'ячиками. Він і свій мотоцикл сам возить чи санки взимку на гору-мужчина, прецінь!

Ідуть тротуаром згори, кому далі, аж на Німанську, до метро, кому ближче, а Максимові у перший провулок під самим парканом Ботсаду. Він прощається з хлопчиками розмашисто вдаряє п'ятірнею наготовану долоню товариша. Каже "па-па" решті діточок, махає їм у відповідь ручкою - вони йдуть хідником далі вниз, а він повертає вправо у свій Бастіонний завулок із двох будинків.

Так вийшло, що цього вечора вони йшли з прогулянки з Катрусею. Вів Максим бабу за руку. а Катя їхала зі своєю бабусею у візочку. На перехресті він, як годиться, ощасливив Катрусю поцілунком у руку, і собі розійшлися.

- Бабусю, так хочу собі дівчинку... – сказав по мовчанці.

- Яку?..

- Та біленьку і щоб очка голубенькі.. .

- Як у Катрусі?

- Так.

- Г-м-м, розумієш, Максимчику, треба рости...

- А я вже виростив. Я вієкий. І Масєм музцина.

- Та воно то так. Але дівчинку треба буде любити, оберігати, ніколи не ображати, і щоб ніхто її не образив, треба заробляти гроші, щоб було за що купити їжу, одяг, хату.

Максим відпустив бабусину руку і йшов повільно ззаду. Він був явно заклопотаний. Може, тими грішми - де їх взяти? - хатою... Але у важкій бабусиній задачі наткнувся на щось цілком йому підсильне і, на його розсуд, найголовніше:

- Я буду... Масєм буде сильно-сильно любити свою дінчику... Дуже сильно!..

Він вдивився крізь сутінки в бабусине обличчя, впевнився, що переконав її, і тобі довірливо додав чи то спитав:

- І вона буде мені варити варенички...

Кіно

Пам’яті моєї мами Одокії

Сокальська скала аж тріщала, обсипаючи плиттям дорогу. Каміння перелітало через вузеньку вуличку, через гніду кобилу і тевкалася в ріку. Черемош пінився і звертався назад. Але не все каміння падало в річку. Лушпарило і по дорозі. Зрештою вдарило кобилу і вона шарпнула віз на край обвалистого берега. Лазар зіскочив з воза і вхопив дишло. Кобила фиркала і пускала з ніздрів гарячу пару. Вона боялася іти вперед, але і стояти було небезпечно. Лишилося одно - перебігти сипучу скалу, втекти від куль згори. Лазар ледве сягав дишла, кобила нахромувала і Лазар налягав на ногу, але обоє намагалися бігти. На возі сиділа молода вродлива жінка і раз по раз намахувала батогом:

- Бйо!.. Бйо!.. Бо ті шляк трафить... усіх нас тут виб'є.

І кобила, і Лазар шкутильгали, ніби глумилися одне одному, скала сипалася, круглі плескаті бляшанки підскакували та дринькотіли на возі, молода жінка одною рукою тримала великий живіт, а другою несамовито намахувала на спуджену кобилу:

- А неволі би ті втєли!

Але й кобила, до чого не підкована, було також не сама собою, то ледве теліпала віз.

- Царице Небесна, заступи і сохрани!.. - приповідала молодиця і все боронила черево, так ніби рукою могла сперти кулю чи камінь.

Сокільська скала було вже позаду. Лазар витарабанився на віз, а жінка в тяжі уже не кляла жеребну кобилу - обом було важко.

Низенький чумазий Лазар показував білі зуби: ага, таки вивезла, таки живі лишилися!..

- Най мене на місці стріляють, а не піду більше ваше паршиве кіно везти, божилася жінка. Вона вже трохи оговталася.

- А то моє кіно? Або я забаг смерті у двадцять п'ять? Сама подумай, Одокі!

Жінка розуміла, чия це команда. Совіти хочуть пускати свою пропаганду та заставляють щосуботи везти з Кутів кіно у село. І посилають стрибків до неї аби їхала за тими карабушками. Де маєш дітися: із стрибками нема довгої бесіди, приставлять карабін до грудей - мусиш лишати двоє малих дітей, упрягати худу, як терлиця, кобилу. Хто там питає, що вона на злогах, і кобила непідкована, ледве з голоду ноги тягає, бо, прецінь, війна.. .

А війна і скінчилася, і ні. Німців лісові вибили, а маскалів у гори не пускають. І вдень, і вночі в горах пекло. Прийдуть у тризубах - питають, чи не бачив песіх совітів, прийдуть у звіздах питають, чи не були бандерівці. А то і ті і ті перебрані. Кому є, а бідному гуцулові хоть у землю зарийся, куда від біди сховатися?.. Лиш кого покладуть на голову сільради - на рано уже труп. Другого покладуть - і того вб'ють. О, Господи! Коби хоть чоловік вернувся, коби вздріла його живого, а там най діється Божа воля.. .

У клубі стояли сутінки. Людей з верхів позганяли дивитися кіно. А хто не міг або не хотів, грозили Сибіром. Діди, жінка, діти збилися у куті похилої халупи, названої клубом, озброєні стрибки сиділи на ґанку і курили вифасовану їм махорку. Лазар торкотів у своїй кабінці, але не міг щось там завести, аби крутилося кіно.

Нарешті на білих верітках перехресно зблиснуло і показалося не по-нашому написане. Загриміла музика з Лазаревої засідки і на бабинських веретах виріс неголений озброєний молодик, що зіскочив просто з дерева. Невдовзі двері розхристалися і до клубу влетіло кілька таких самих неголених молодиків. У клубі гаркотіло кіно, а на ґанку ішло друге: тих стрибків як вітром здуло, і на поручині тепер сиділа нова зміна озброєних. Вони також закурили і під зблиск цигарок поставало з темноти то неголене лице, то сива шапка з тризубом. Між ними являлося і гладеньке миле личко також під смушевою шапкою, по всьому видно - дівоче. Одною рукою дівчина обнімала шию високого легіня, а другою - обріз.

- Гей, браття, ану йдіть подивіться - то якесь не совітське кіно, гейби про Довбуша, - збився з пантелику довгий парубок, що першим забіг до клубу.

- Ай, не гни бандиґи - а яке ще, як не совітське? - грізно відказав той, що його обнімала дівоча рука, - давай скінчуй.

- Є скінчувати, але хіба... ану ще хтось глипніть...провадив довгий.

Старший не без розчарування мусів вивільнятися від теплої рука - підхопився і став на дверях: говорили не по-нашому, не по-маскальськи. Ба, навіть не по-німецьки.

Старший зайшов до будки і завис над мало живим зо страху Лазарем:

- Як називається твоя пропаганда?

- Р-р-робін Гуд, - не своїм голосом пробулькотів механік.

- Я тебе питаю, по-якому це?

Ні живий ні мертвий Лазар застив у позі: хоть убийте - не знаю.

- Крути далі, - наказав лісовий.

3 ґанку вже й ті решта повитягували шиї і зазирали крізь утворені двері на верітки.

А там веселий білозубий бородач, бормосячи незрозуміле, обчистив якийсь багатий фіакр, а його "опришки" розігнали чиєсь військо, а дуже файна панянка у довгій по землю сукенці, що їхала у тому фіакрі, ані раз не боялася бородача, а пішла з ним під руку.