Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 26

Серьога Циплаков зірвав пластир з обличчя й одімкнув кайдани. Скількись часу всі мовчали.

— Ну, — озвавсь нарешті Групіровка, відкидаючись на стільці, — так хто тут пахан?

Чолов'яга зацьковано дивився в підлогу.

— Покажи пальцем — хто тут пахан? — заревів зненацька Групіровка. — Не чую?!

Барига впав на коліна.

— Простіть, братки! Я — сука. Бийте мене, ріжте мене… тільки простіть за все!

Мамед поклав кинджал на стілець.

— Зачем резать, да? Зачем убивать, да? Джьоп ебать надо! Джотвыран[6] делать надо… вместо ишак будет, да!

— А чого, — устряв Барабаш, — зґвалтуємо його гуртом… а тоді заріжемо! Клас?

Групіровка нетерпляче відмахнувся. Тоді знову глянув на чолов'ягу, котрий стояв на колінах і дивився знизу вгору благальними собачими очима.

— Коротше! — скомандував він. — Взяли цю суку — й повели на територію, в темпі! Хай усі побачать, як мєнтура помагає…

— А потім? — поспитався Серьога Циплаков.

— А потім — у контейнер!

Серьога Циплаков згріб чолов'ягу за шкуру й, поставивши на ноги, турнув до дверей. У тамбурі вони зіткнулися з Дірізюком. Той зміряв баригу очима й щосили вдарив кулаком по обличчю.

— Правильно, правильно… — похвалив Серьога Циплаков. Чолов'яга понурив голову. З носа в нього текла кров і капала на підлогу. — Отак і підеш поміж люди! Щоб усі бачили, як це воно, заяви писати…

Стояла гожа днина. Десь коло воріт працювало радіо, й на весь базар лунала пісня про те, що вбили негра. На алеях було не протовпитися од покупців, котрі валом валили од тролейбусної зупинки та підземного переходу.

— Тітко! — гукнув Серьога Циплаков, спиняючись коло намету із джинсами.

— Шо таке, Сірожа? Грошики? — виглянула з намету гладка, мов кнур, молодиця. — Так я вже башляла, котік!

Серьога Циплаков штовхнув чолов'ягу в потилицю.

— Кажи: я думав, міліція мені поможе, — а вона мені хрін помогла!

Барига підняв голову. Обличчя його було жахливе: всеньке в крові, одне око геть запливло й не розплющувалось, а з розбитої брови точилася мутна сукровиця.

— Фєдя… це ти?! — охнула молодиця. — Що з тобою… фулігани одкиздили, еге?

Чолов'яга похитнувся.

— Я думав, міліція мені допоможе, — а вона мені хрін допомогла! — проказав він дерев'яним голосом.

Дірізюк розвернувся і з'їздив його кулаком по черепу. Молодиця охнула й сіла просто на розкладачку з джинсами. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — проспівав приймач коло воріт.

— Добре, — похвалив Серьога Циплаков, — погнав далі! Коло намету з іграшками було повнісінько людей. Сніжана крутила в руках здорову барвисту машину, показуючи її то одним, то другим кінцем. Якогось малюка тягли за руку, але він лементував і все тицяв пальцем у плюшевого ведмедя, котрий висів у наметі.

Ми спинилися перед яткою, й зразу ж зробилося дуже тихо.

— Я думав, міліція мені поможе, — видихнув чолов'яга, дивлячись поверх голів порожніми очима, — а вона мені хрін помогла!

Дірізюк знову з'їздив його по голові. З розсіченої брови зацебеніла кров, рясно скапуючи на плюшевих звірят, котрі були розставлені на краю стола. Перехожі стали озиратися й чимдуж пришвидшували ходу.

— Людоньки, — нарешті отямилася жінка, котра розглядала машину, — а що ж це тут коїться?

Й до Сніжани:

— Тут що, міліції, немає, дитино?

Сніжана хтіла було щось відказати, але не встигла. Дірізюк ступнув до тої жінки й цупко взяв її своєю клешнею вище ліктя.

— Мама, — його грубий свинячий писок перекосила крива посмішка. — Мама!

— Шо ти хватаєш мене, бандіт?

— Мама, я твой син! — Дірізюк рвонув жінку до себе. — Мама… в рило хочеш, мама?

Перехожі ковзали поглядом по цій сцені й ішли собі далі. Сніжана була бліда мов стіна. Жінка пручалась, а Дірізюк тяг її до себе, намотуючи на кулак вовняну кофту.

— Закричить зараз, блядь буду! — прокоментував Барабаш. Я коротко хекнув і рубонув Дірізюка по шиї. Звук був, неначе по колоді сокирою вдарили, — одморозок схлипнув і, повернувшись довкола своєї осі, почав сідати на землю.

— Теж непогано! — кивнув Серьога Циплаков.

— Слухай, — глянув я на нього, — мене тільки одне дивує: чого цей придурок і досі живий?

Серьога Циплаков посміхнувся мов чорт.

— А от цього, братан, ми й самі не можемо втямити… віриш?

Я озирнувся. Дірізюк сидів долі й ошелешено крутив головою. Покупців коло намету наче вітром здмухнуло. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — знову проспівав приймач.

— А ось і баба Маня! — сказав Барабаш, коли ми вийшли на центральну алею.

— Ветеран труда! — кивнув Серьога Циплаков. І загилив баригу носаком. — Ну?

Баба Маня сиділа під огорожею мов гриб. Чолов'яга став перед нею й утерся рукавом, розмазуючи кров по всенькому писку.

— Я думав, — хрипко сказав він, — що міліція мені поможе…

— … а вона йому — ні хріна не помогла! — докінчив Серьо-га Циплаков і дико зареготався.

Баба Маня похитала головою.

— Недобре, синок… ой недобре ти зробив! Ніззя на ріб'ят заяви писати. Ріб'ята нас охраняють…

— … самі од себе! — реготнув Барабаш.

— Ну й що! Я от сиджу собі й копієчку зарабатуваю. Приходять ріб'ята й беруть папіроси. Міні не жалько… хай беруть, хоч подавляться! Хай курять на здоров'я… може, рак льохків заработають чи беркульоз какий-нібудь! А якби не дала, так товар міні розбросали б, рило набили б і деньгі отобрали…

— … а то ще й зґвалтували хором! — докинув Серьога Циплаков.

— Дитино, — поблажливо посміхнулася баба Маня, — хіба ж із моїм щастям на таке надіятися!..

— А ти що, бабо… — витріщився на неї Барабаш.

— Ну да! Я хоч і бабуся, але іще не протів, синок… ой не протів! А тобі, Фєдя, — вона подивилася на баригу, — треба було б знати вже, що махвію не переможеш. Махвісти — вони були й будуть! Ти думав, як нєзавісіма Україна стала, так махвії не буде? Тоді була одна махвія, а зараз — друга, ще більша.

— Мафія безсмертна! — гордо сказав Барабаш.

— А певно! Я на світі пожила, дєточки, то надивилася на цих махвістів… Шо проти них залупнися, зразу ж тебе за шкуру — та ногами, та по пічонках, та в рило!.. Ото лучче сидіти собі спокойно й не рипатися. А вам, ріб'ята, скажу я одкро-вєнно: спасіба, шо ви на базарі етому мєрзкому нас охраняїте…

— … й що рило нам не б'єте, — спасіба тоже? — поспитався Барабаш.

— Ну! — потвердила баба Маня. — От за ето — оддєльне огромне спасіба, дєткі!

Серьога Циплаков знову вдарив баригу носаком. Той заточився й, похитуючись, рушив куди очі дивляться. Ми звернули за ріг і як стій налетіли на Мефістофеля.

— О, — зрадів Барабаш, — це ти, друг! Ну як там на Марсі? Мефістофель не відповів. Його пронизливі жовті зіниці

вп'ялися у чолов'ягу, котрий стояв і розмазував кров по обличчю. Ось він зайшов з одного боку, потім з другого, далі дістав з кишені якусь дротину й став нею водити в повітрі.

— Астральний двійник? — діловито поспитався він у Серьоги Циплакова.

Той незворушно потакнув головою.

— Двійник, двійник… — потвердив Барабаш. — Не сумнівайся!

— Бачу! — коротко сказав Мефістофель. — А тепер слухайте уважно. Його завдання полягало в тім, щоб відновити кармічну матрицю. Безтілесні сутності обдарували його надзвичайно потужним полем і дали супровід у вигляді двох білих янголів із сапфіром у чолі. Але над ним тяжіло прокляття Безодні, де полями чорних траурних маків бродять тонкі ефірні тіла. Тому він зрікся свого покликання і, вступивши в поєдинок з янголами, убив їх мечем Елія Темного.

Мефістофель похитав головою.

— Він проклятий, розумієте?

— А що ж тепер оце нам робити? — поспитав Барабаш, недовірливо глипаючи то на Мефістофеля, то на баригу.

— Вихід лише один! — Мефістофель знову провів рамкою й подивився на Серьогу Циплакова. — Його треба закопати в землю. Причому обов'язково живцем. Земля, може, й висмокче з нього чорну карму… а може, й ні! Але іншої ради нема.

6

Педераст (азерб.).