Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 41

8

Біля входу в «Тартар» стояв новісінький джип-тойота. Я грюкнув дверцятами своєї машини й, проходячи коло того заокеанського монстра, не втерпів і загилив носаком у бампер. Тойота гойднулась, а тоді стала шалено квакати, блимаючи габаритними вогнями.

— Шеф удома? — поспитав я в Гестаповича, котрий чергував у вестибюлі.

Він поважно кивнув і окинув мене зацікавленим поглядом.

— Одремонтували?

— Та де, в хріна! — буркнув я, поправляючи здорову барвисту коробку, яка вислизала з-під пахви. — Ще дві операції, кажуть… аж тоді рука стане функціонувати більш-менш справно! Де Барабаш?

— Нагорі! — буркнув Гестапович, втрачаючи інтерес до розмови.

Я піднявся східцями і загилив носаком у двері. В приймальні не було й душі. За столом, де сиділа Цуцичок, було порожньо, й тільки на екрані комп'ютера оберталися якісь геометричні фіґури.

— Повмирали вони тут усі, чи що! — буркнув я, знімаючи куртку. Тоді глянув на себе в дзеркало й скривився: з цією рукою, котра теліпалася на перев'язі, я подібний був до жертви нещасного випадку. Й треба ж було так нарватися на ножа!

— Що ти там дляєшся? — виглянув з кабінету Барабаш. — Заходь… начальство чекає!

У кабінеті було накурено хоч сокиру вішай. На столі стояли всякі закуски й кількоро пляшок коньяку. Мурат із полковником Уриловим сиділи в фотелях і завзято чаділи сигарами. Обоє були мордаті й разюче скидалися на буржуїв, якими їх змальовувала радянська пропаґанда.

— Ти, бугаїно! — озвався Урилов, акуратно поклавши сигару на край попільнички. — В рило хочеш, га?

Я поклав коробку на край стола й, притримуючи забинтовану руку, обережно сів у фотель.

— Що? — глянув я на Урилова.

— В рило, питаю, затопить тобі чи ні? — я ще нічого не втямив, і він показав мені свого здоровецького кулака. — Ти на хріна мою машину вдарив своєю свинячою ратицею, га? Ти що, геть уже розперезався, скот безрогий? Дивися, бо я тобі ноги поодриваю й сірники вставлю — так і будеш ходити, коняко ти одморожена!

— А то була твоя машина? — зачудовано поспитав я. — Диви, а мені й у голову не прийшло, що мєнти на таких автах можуть їздити…

— Ти мені лапшу на вуха не вішай, блін! — гаркнув Ури-лов. — Я тобі, котяро ти помийний…

Мурат поплескав його по плечу.

— Заспокойся! — й до мене: — Як здоров'я? Рука гоїться?

— Який там дідько! — я взяв сигару й, одкусивши кінчик, поцілив ним у відчинену кватирку. — Сказали, ще пару місяців треба лікуватися… уявляєш? Там і вени порізано, й сухожилля, і навіть костомаху зачепило! От же ж не щастить, хоч ти що хоч…

Мурат узяв карафку й став наливати в келишки.

— Ну, давайте ж вип'ємо за найкращого приватного детектива, фахівця своєї справи… — він глянув на мене.

Я махнув рукою й одним духом перекинув келишка.

— Фахівця? — буркнув Урилов, запихаючи до рота здоровезний шмат вудженини. — Коняка це безрога з яйцями, а не фахівець! Мені довелося в пилюзі валятися перед міністром, щоб ті трупи списали… На хріна такі фахівці, питається!

Він подивився на коробку, яка лежала коло мене, й простяг руку.

— А це що ти притяг, бугаїно? Бомбу якусь, еге?

— Ану не лізь! — я забрав коробку й поклав у порожній фотель. — Це не тобі, втямив? А то диви… простягає тут свої свинячі ратиці!

Мурат пахнув сигарою й відкинувся на спинку фотеля.

— Підсумуємо наші здобутки! — озвався він урешті. — Операція пройшла дуже успішно, хоча й не без деяких… ну… ексцесів. З нашою допомогою розкрито цілу мережу, крізь яку в Україну йшли величезні партії наркоти. Крім того, внаслідок широкомасштабної операції ліквідовано кілька найбільших угруповань, котрі займалися вимаганням на ринках…

— Дірізюк живий? — обірвав я його. Урилов задоволено рохнув.

— У тюрязі сидить, бугаїна! Добре, що ми нагодилися й не дозволили тобі його зарізати… Він дав такі показання по бригаді Хобота, що вся її верхівка буде сидіти, — причому довго й дуже нудно! Одна тільки наркота тягне там на п'ятнадцять років, ясно?

— Шкода! — розчаровано буркнув я. — Цю гниду треба було прирізати зразу…

— А йому й так довічне ув'язнення буде! На ньому таке висить, що в мене чуприна дибом устала й ще раз посивіла! Убивство цілої сім'ї в передмісті… — Урилов став загинати пальці, — тоді зґвалтування учительки в лісосмузі… тоді, значить, пограбування мікроавтобуса з баригами… Але найголовніше, що нам пощастило встановити, — це подвійне вбивство, яке він здійснив два роки тому. І знаєш, кого він зарізав?

— Ну й кого? — втомлено поспитав я.

— Батька і матір! — Урилов покрутив головою. — Не дали похмелитись, а він за ножаку… та обох і врекав! А тоді хату підпалив, щоб сліди замести…

— Але ножем він володів мистецьки! — озвався Барабаш. Я понуро кивнув.

— Майстер вищого класу. Щоправда, нездатний до тривалих поєдинків — якби не оця рана, то я його вимотав би за пару хвилин і взяв голими руками… — я подивився на Ури-лова. — Машину з наркотою розшукали?

Полковник видихнув у стелю хмарку диму. В цю хвилину він схожий був на колгоспника, який одержав спадщину з Америки: простацька банякувата мармиза з маленькими очицями, — і ця заморська сигара, котра хвацько стирчить із рота під прямим кутом.

— У Гарика вона була! — сказав полковник, струшуючи попіл на підлогу. — Ми його ще раз мусили припекти, бо не хтів, скот безрогий, признаватися… уявляєш! Щоправда, й мене обсмалило…

— Тебе? — здивувавсь я. — Чого б це? Урилов знічено подивився вбік.

— Та… каністру забув закрити! А воно як бахнуло…

— Ти що, біля каністри сірника запалював? — не повірив шеф.

— Ну! Добре, хоч бензину там було на дні… Але ж воно й бабахнуло — я мало в штани не наклав од переляку!…

Я безнадійно похитав головою.

— Міліція, що ти скажеш! Якщо вони лампочку закручують гуртом, то тут коментарі зайві… — я ковтнув зі свого келишка. — А що ж буде з Гариком?

— Прокуратура порушила справу! — коротко звістив Мурат. — Рекет, викрадення людей, торгівля наркотою… Буде поставлено питання про позбавлення депутатської недотор-канности.

— Одне слово, гаплик одморозкові! — задоволено сказав Урилов.

— А полковник, — провадив Мурат, — затверджений начальником відділу спеціяльних операцій. Так що у нас буде своя людина в самісінькому міністерстві…

— Як треба кого вбити, то звертайтеся до мене! — знову задоволено сказав Урилов. — Ясно, коні безрогі?

Я ліг на спинку фотеля й замислено випустив димове кільце.

— Все це добре, — нарешті сказав я, наглядаючи, як те кільце пливе до відчиненої кватирки. — Поясніть мені лише одне: як це ви Гарика не побоялися за шкуру взяти, га? Це ж фінансовий маґнат, який належить до оточення Першого Лідера! Але домовилися зразу, — поспішив я перепинити шефа, який з готовністю роззявив рота, — без лапші! Лапшу на вуха мені вішать не треба, гаразд?

Урилов завовтузився в кріслі й посмоктав сигару.

— А що тут пояснювати! Все це просто, як статистична механіка. Гарик настільки зажерся, що вирішив свій хрін покласти й на самого Лідера. Цей обревок думав собі: грошей у мене кури не клюють, депутатська ця сама… як на неї…

— … невинність! — із готовністю підказав Барабаш.

— О, о… невинність! Невинність депутатська, значить, мене од всякої хріновини захищає, — то для чого ж мені Перший Лідер! Його треба ввесь час фінансувати, в пилюзі перед ним валятися мов свиня, бичків годувати, які круг нього кучкуються… а кому воно треба? Пішов би він, думає собі Гарик, на хрін, цей Лідер зі своїми одморозками вкупі! А той побачив, що пташка вилетіла з клітки, — та й вирішив зробити їй дефлорацію! Зразу ж завели оперативну справу по факту розповсюдження наркотиків, взяли в розробку бригаду Хобота… але матеріялу було небагацько, то вирішили в бригаду закинути агента! Доручили мені, а я вас із Барабашем припахав…