Феміністка - Кононович Леонід - Страница 13

Я пригальмував коло хідника. Попереду світився вхід у метро.

— Маленьким дівчаткам, — суворо сказав я Мацюцьці, — пора вчить уроки! А потім у люльку — і спати! Це перше. Друге: куди ходить твоя Леся поза роботою?

— Як це куди?

— Ну, дозвілля вона де проводить, — в саунах, косметичних салонах, дискотеках… га?

Мацюцька застебнула шубу й, узявшись обома руками, глибше натягла шапочку на голову.

— Вона ходить в масажний салон… «Парадиз» називається! Масаж там, кажуть, лише для заможних жінок…

— «Па… парадиз»?! — перепитав Барабаш. Тоді неймовірно глянув на мене. — Так це ж Мандели фірма!

— Ти впевнений?

— Та вже ж!

Я перевів погляд на Мацюцьку.

— Агенте Мацюцько!

— Я!

— Можете бути вільні. Як прийдете додому, прийміть дві таблетки від голови й лягайте спати. На випадок чого, телефонуйте мені на мобільний. Завдання зрозуміле?

— Так точно! — відрапортувала вона.

Леопарденя натуральне, подумав я, наглядаючи, як її плямиста шубка зникає в чорній пащі метра.

— Ти… обревку! — обернувсь я до Барабаша.

— Що?

— З неграми давно воював?

Барабаш сів і, взявши пляшку, потяг кілька добрячих ковтків.

— Місяць тому! — сказав він, облизуючись. — Під чаркою був, а вони попалися на дорозі… Це в Гарлемі було.

— Де той Гарлем?

— А на хріна він тобі здався?

Я сказав. Барабаш покрутив головою й знову хильнув із пляшки.

— Ох, не радив би я туди потикатися… Ці блеки всі мають досвід бойових дій, так що зброєю їх не злякати!

Я здивовано вирячився на нього.

— А ми що, лохи проти них? Ну ти даєш! Ми з тобою хто такі, га?

— Ми — два взводи спецназу! — гаркнув Барабаш. — Я — один взвод…

— … а я, — сказав я, рушаючи з місця, — другий! Так що нічого сумніватися… вперед — і з піснями!

Багатоповерхові кам'яниці світилися жовтими квадратиками вікон. Вже геть смеркло, й оддалі здавалося, що ці нагромадження світляних плям висять у темряві, наче разки бурштинового намиста.

— Отут вони й живуть, в общагах… — сказав Барабаш, простуючи за мною через вигін. — Переважно нелегали… Грошей вистачило добратися до України, а далі — хріна!

— Та їм, напевне, і тут незлецьки ведеться… — буркнув я, спотикаючись об арматурину, яка стирчала із землі.

— А ще б пак! Ці блеки качаються в нас, мов коти в сметані: общаги ними окуповані геть, базар тутешній вони контролюють, та й по вулиці хріна зайвий раз пройдеш… І навіть кафе у них тут своє, в підвалі! Хазяїн теж із блеків, щоправда, з громадянством.

— Чим же вони промишляють?

— А хто чим… Наркотою, в основному. — Барабаш озирнувся. — Добре, що ми авто кинули на стоянці — тут його вмент розібрали б на гвинтики…

Ми обійшли кам'яницю й потрапили у вузьку стягу жовтого світла, котре падало з відчинених дверей. Біля гуртожитку стояв новенький лискучий форд-таурус, а на ґанку про щось джеркотіло троє муринів. Угледівши нас, один з них спустився по східцях і пішов назустріч.

— Что ходить этот стрит? — поспитався він, міряючи нас очима.

Барабаш грізно скорчив свою звірячу мармизу.

— Твой стрит, что ли? Ходить нельзя, да?

Негр усе розглядав нас, і його лице ставало похмурим.

— Твой что надо? — уперто повторив він. — Зачем ходил туда-сюда, э?

Я дико посміхнувся.

— Мой драгс покупать, да! Голова, — я постукав себе кісточками пальців по черепу, — мало-мало работай, да! Драгс курил, голова много пахал… слышь, да?

— Какой драгс?

— Да план хотя бы! — устряв Барабаш. — Сил нету, слышь, браток…

— Выручай, короче! — підсумував я.

— Драгс. — про щось міркуючи, повторив цей мурин. Потім глянув мені у вічі своїми блискучими очима. — Здесь ждать! Никуда не ходить.

Ми відійшли вбік і запалили.

— В Анголі, — сказав Барабаш, сплюнувши на асфальт, — я цих блеків перемочив… у-у! От баби в них нічого… тільки смердять здорово! Бувало, зґвалтуєш її, а тоді стропорізом по горлянці — шварк!

— У полоні мені доводилося бачити бійців із «Чорних пантер»… ну, штатівських блеків! — докинув я. — Ото вже звірюки були — по два метри заввиш, накачані, морди як у бульдогів…

— Такі, як оце до нас ідуть?

Я озирнувся. З ґанку спускався наркоділер, а за ним — двоє лілово-чорних муринів з такими грубелецькими шияками, що на них сорокову арматуру можна було гнути.

— Твой мани-мани есть? — поспитався наркоділер, спиняючись перед нами.

— Ну! — потвердив Барабаш.

— Мне давал сюда быстро!

— Сколько?

Лілово-чорний мурин простяг долоню.

— Твой голова нет? Все мани моя давал, потом на хрен ходил быстро-быстро!

Барабаш похитав головою, а потім зненацька плигнув уперед і вгатив мурина по гомілці носаком; одночасно він захопив простягнуту руку, крутонув зап'ястя назовні, й коли мурин зігнувся удвоє, гупнув ногою в живіт. В той же самісінький мент я розвернувся на лівій нозі й, хекнувши, садонув другого негра п'ятою в скроню; він устиг пригнутися й, коли удар ковзнув по маківці, випростався й атакував мене блискавичним сокуто гері; я впіймав ступню на льоту, щосили рвонув угору й, поваливши його на землю, загилив по яйцях.

— От же ж свинота! — сказав Барабаш, обтрушуючи долоні. — Всі гроші їм давай, чув? А рожна вам, скоти безрогі!

— Ці наче готові? — поспитав я, розглядаючи муринів, які валялися долі.

— Готові обоє… хвилин з десять будуть валятися! Больовий шок — це тобі не банани в сметані… — Барабаш стусонув наркоділера носаком. — А ця скотина хтіла вшитися, уявляєш? Я її як зацідив по черепку!…

Я згріб негра за комір і поставив на ноги.

— Драгс бери — убивай не нада! — хутко заговорив мурин, озираючись довкруги. — Блек бедный, работа нету, кушать хочет.

— Да на хрена твои драгс кому нужны! — гаркнув я, струсонувши його мов грушу. Тоді добув з кишені фоторобот. — Эта блек знаешь?

Негр подивився в бік гуртожитку. Його лице, котре спочатку зробилося брудно-сіре од переляку, вже набуло своєї нормальної барви.

— Ти… обревку! — переходячи на вкраїнську, озвався Барабаш. — Говори, бо заріжемо! І не чекай, що тебе виручатимуть, — з общаги нас не видно!

— Моя не знай. Моя блек мало-мало знай. Моя драгс продавать — хахол покупать. Моя бизнес делать, да!

— А хто знає? Мурин подумав.

— Наш кафе блек есть. Голова, он большой! — Він показав руками, який розумний той негр. — Эта блек много-много знай! Он Африка коммунист быть, плантация большой иметь. Этот плантация восемь тысяч работал. колхозник, э? Короче, раб восемь тысяч. А потом революция ка-а-ак пришел.

— Революція, — кивнув я задоволено, — діло не ледаче! Ану веди нас до цього комуняки!..

— Вперед, гицлю… залізними легіонами! — сказав Барабаш, стусаючи його в шию. — Тільки ж дивися мені — не подумай тікати… бо як зловимо, то так не відбудешся — будемо ґвалтувати, поки кричати не перестанеш, а тоді заріжемо! Ножакою шварк по горлянці — й суши лапті! — Барабаш висолопив язика й похилив голову набік, показуючи, як це воно буде. — В цьому ділі я спец, так що начувайся!

Ми пройшли попід будинком яких сто метрів, і негр показав на східці, які провадили в підвал.

— Не пальцем тицяй, — гаркнув я, турнувши його вперед, — а веди, втямив?

— Що, — спитав Барабаш, грізно скорчивши свою звірячу мармизу, — не врубається, бугаїна? Так зараз факінг будемо робити! Фак-фак цумахен — і всі діла!

Негр поволі став спускатися в підвал. Внизу горіла жовта лампочка. Чутно було, як з кафе долинає гучна музика й регіт. Тримаючи мурина за комір, я дістав з наплічної кобури парабелума й, розстебнувши шкірянку, застромив його за пояс.

— План курять, обревки! — сказав Барабаш, принюхавшись.

— Угу… — буркнув я, принюхуючись і собі. Тоді спустився з останньої сходинки й пхнув мурина до дверей. — Пішов!

Він конвульсивно вдихнув повітря й, чимдуж шарпонувши за клямку, розчахнув ті двері навстежень.

Ну, то була й картина! Уявіть собі підвал, сяк-так переобладнаний під кафе, а в ньому — всуціль одні мурини, причому найрізноманітніших барв, од бузково-синьої до чорної мов смола. Над столиками плавали сувої тютюнового диму; тяжкий пульсуючий реп гупав у колонках, розвішаних під стелею, й усе це збіговисько з його репетом, димом і темними фізіономіями схоже було на якусь диявольську тусовку.