Феміністка - Кононович Леонід - Страница 28

— Операцію завершено! — доповів він. — Втрат немає.

— Забери цих дебілів! — я поторкав носаком полонених. — Погріб знайшли?

— А де він має бути?

— В кухні. — Я повісив калаша на плече й махнув рукою. — Гайда!

На кухні ми знайшли полковника Урилова. Він сидів навпочіпки біля відчиненого холодильника й, плямкаючи, щось наминав за обидві щоки.

— Ти уявляєш, бугаїно, — сказав він, обертаючи до мене свою банякувату мордягу, — ці обревки настягали цілу купу оружжя! Одних тільки калашів я нарахував щось десятків зо три… а ще ж цілі ящики патронів, гранат! Я викликав своїх людей і прокуратуру підняв на ноги — треба ж якось оформити це затримання…

— А що це ти там жереш, як не в себе?

— Та зголоднів, як скотина… треба підкріпитися! Ще ж цілу ніч будемо тут протоколи писати… Мацюцьку знайшли?

— Ні. — Я підняв тяжку ляду в підлозі й відкинув її убік. — Гей ти… вилазь!

В погребі стояла тиша. Урилов заглянув туди, а тоді, подумавши, плюнув униз.

— Може, залізти краще та за шкуру витягти? — поспитався він.

— Тільки спробуйте, підараси! — залементував у погребі янгольський голосочок. — Я вас всіх повбиваю, на хрін! Вас на шматки порозриває, казли смердючі! Я себе підірву — і вас разом з усім гамузом!

Ми й роти пороззявляли.

— Та в неї дах од переляку поїхав! — сказав Урилов.

— Ось я тобі поїду, тварюко! — гукнула знизу Мацюцька. — В мене граната, втямив? Як засандалю, — всі покотом ляжете! Що, злякався? Як дівчат у погріб замикати, то ти хоробрий, — а гранати боїшся? А т-ти ж підарас горбатий!

— А я за підараса матку вирву! — розлютився Урилов. Я відштовхнув його вбік.

— Агенте Мацюцько! В погребі замовкло.

— Агенте Мацюцько! Вам позакладало?

— Я! — крикнув знизу янгольський голосочок.

— Відставити метання гранат! Негайно покинути стратегічне укриття!

Внизу завовтузилося, й стало видно, як з кутка обережно вилазить Мацюцька. Вона була в своїй плямистій шубці, а в кулачку міцно стискала гранату Ф-1.

— Ой, — зраділа вона, — це ти! А я думала…

— Вилазь, вилазь… — сказав я їй. — Злякалася, еге?

— А я думала, це ті одморозки мене приманюють! — сказала Мацюцька, вилазячи на нижній щабель драбини, яку спустив туди Барабаш. — Ну, думаю, підірву й себе, і їх, аби тільки зґвалтування не допустити. — Вона спіткнулася й замахала руками. — Ой, так я не вилізу… Ловіть мою гранату!

Ніхто й слова не встиг вимовити, як ребриста зелена залізяка вилетіла з погреба й, описавши дугу, з грюкотом упала посеред кухні. Першим відреагував Барабаш: він відштовхнувся ногами од підлоги, блискавичним стрибком доскочив дверей і, відчинивши їх лобом, гепнув у коридорі. Пітон зметикував гірше, бо, загледівши гранату, просто впав у куток і закрив голову руками. Найдужче розчарував мене Урилов: той заревів не своїм голосом, для чогось натяг картуза обома руками на самісінькі вуха й, не перестаючи репетувати, поліз під кухонний буфет. Простору від ним було сантиметрів тридцять, але полковник забився аж до половини — та так і застряв, розпачливо соваючи ногами. Граната крутилася на підлозі, аж я вирішив припинити цю комедію й наступив її ногою.

— Відбій, ідіоти! Вона ж без запалу, чуєте? З ляди виглянув гожий писок Мацюцьки.

— Ой, — сказала вона розгублена — я ж забулася… там кільце висмикнуто! Не вибухнула часом?

До кухні сторожко зазирнув Барабаш.

— Точно без запалу?

— Точно, точно… — сказав я, допомагаючи Мацюцьці вилізти з погреба. — Дівчина пожартувала, а ви й полякалися, бички здорові!

— Оце ситуйовина! — Барабаш втомлено втер лоба. — Чесно зізнатися, я ще ніколи так не стрибав…

Ззаду щось оглушливо гримнуло. Ми сахнулися, мов обпечені, й побачили, що це Урилов перекинув буфета.

— Що ти робиш, коняко з яйцями?! — розлючено гаркнув я. — Геть уже з глузду з'їхав, еге?

— Це ти хтів під буфетом сховатися од гранати Ф-1? — насмішкувато примружився Пітон. — Друже, в неї осколки на двісті метрів б'ють!

Урилов завовтузився й, упершись долонями в підлогу, зіп'явся на ноги.

— Й зовсім не від гранати я ховався… — засоромлено сказав він.

— А од якого ж хріна?

— Та… гроші закотилися!

— Які гроші?!

— Які, які… десять копійок, ось які! — Урилов добув з кишені жменю дрібняків і, виловивши монетку в десять копійок, показав усім. — Ось вони! А ви думали, коні безрогі, полковник злякався, еге? Та я ці всі гранати в гробу бачив! Просто я озирнувся, глип — десять копійок валяються… ну, я й поліз дістати, щоб не пропали! А ви думаєте, полковник Урилов од переляку під бухвета сховався?

— Та думаємо, думаємо! — обізвалася Мацюцька. Урилов посварився на неї своїм здоровим кулацюрою.

— А тобі, козочка, за такі приколи треба було б фейса начистити, ясно? Неграм тебе продати треба чи ефіопам — ті показали б, як гранатами на посадових осіб міністерства внутрішніх справ кидатися! Вони тебе догола роздягли б, а тоді зґвалтували всіма способами, які є… щоб не була така розумна! Де ти її, в хріна, поцупила, цю гранату?

Мацюцька похнюпилася.

— Ну, де ж… тут і поцупила! Вони мене в отій кімнаті допитували, а там ящик з гранатами стояв… я й сховала одну в колготки! Думаю, як захочуть ґвалтувати, то я їм покажу, підарасам!

— А запали, як водиться, окремо були! — кивнув Барабаш. — Усе правильно…

— Чекай, чекай, — похопивсь я, — а розкажи-но, як це ти сюди потрапила, га? Ми тебе на конспіративній квартирі поселили, під охорону взяли…

Мацюцька понуро мовчала.

— А згвалтувати треба, — знову встряв Урилов, — то все скаже! А то сильно блатна стала — гранатами на полковників жбурляється…

Я перепинив його нетерплячим жестом.

— Агенте Мацюцько!

Вона мовчала, похнюпивши голову.

— Агенте Мацюцько! — гаркнув я не своїм голосом. — Позакладало, еге?

Вона мовчала, й тільки пальчики її нервово крутили ґудзика на шубці.

— Таємний агенте Мацюцько! — гаркнув я, почуваючи, що втрачаю терпець.

— Я… — буркнула вона.

— Не чую!

— Я! — крикнула вона щосили.

— Облишити ґудзика! Доповідайте про комплекс оперативних заходів, до яких ви вдалися без мого відома!

— Ну, — почала вона жалісним голосочком, — учора я сиділа в приймальні нашого товариства, коли приїхав цей одморозок… що Лось на нього кажуть! І вони з Лесею балакали… А в кабінеті був жучок, отой, що ти виявив… то я й чула цю розмову від початку й до кінця!

— Оце діла! — охнув Урилов, хапаючись за голову. — Оце гадюка так гадюка… а глянеш, то не повірив би — малолєтка та й годі!

— Мені вже вісімнадцять… з половиною! — вовком глипнула на нього Мацюцька. — Ну, й Леся замовила йому вбити оту жінку й негра… за двісті тисяч доларів! А я записала, який у нього телефон… А коли мене зняли з таємних агентів, то я вирішила йому подзвонити й випитати про все…

— Випитати?! — не повірив я своїм вухам.

— Лося? — вирячився на неї Барабаш.

— Га-га-га! — дико зареготали Пітон із Уриловим.

— Ну, чого це ви! — обурено вигукнула Мацюцька. — Я хитро зробила, я зателефонувала йому від імені Лесі… а він призначив зустріч за містом! Ну, я й утекла з тої вашої квартири…

— Але чому… чому ж ти мені про все це не сказала?!

— А ти ж мені не довіряв!

— Я?! — не повірив я.

— А хто ж іще… Пушкін? Ти ж сказав, що я не буду більше таємним агентом, і бойовою подругою не буду теж, і зброю мені не дадуть… — хутко перелічувала вона, загинаючи пальчики. — От я й вирішила нічого тобі не казати… а самій розкрутити цю справу!

— Ти?! — вирячився на неї Урилов.

Мацюцька гордо підняла голову.

— Я, — сказала вона урочисто, — все випитала в Лося. І як зовуть цю жінку, і звідки той негр…

Я почухав потилицю. Урилов безнадійно махнув рукою і постукав себе пальцем по лобі.

— Гаразд, — втомлено сказав я, — й це замнемо… То тебе хоч не били, малечо?

— Ні! — буркнула Мацюцька. — Вони Лесі задзвонили, а та сказала, що мене можна зґвалтувати… але не встигли! Ну, та я щоб дістала гранату з колготок…