Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 58

19

— В мене погані передчуття. Мені здається, наше місцезнаходження викрите, — повідомляє Фіона лоцманові Залізної річки.

— Синдром психозного підпільника Хо Дідая. Ти потроху стаєш професіоналом. Принаймні щодо страждань від фахових патологій.

Фіона підходить до дзеркала. Вона уважно вивчає шкіру на обличчі, погладжує ніс та вилиці. Каже:

— Єйо ліцо било іспєщрєно порокамі.

— І підозрами, — додає реввоєнгакер.

— Що в телевізорі?

— Серіали. Duryoshka entertaiment:.

— Зараз буду матюкатись.

— Вголос? -Так.

— Не треба.

— Як казав той відморозок у кліпі? Іs уоu Мadonnа?

— Так і казав, лох кончєний. Але я люблю Мolotow Вісh.

— Пацанячий смак.

— Я тебе прошу.

— Всьо фуфло… — Холодна Хвиля підходить до вікна, оглядає двір. — Мені не подобається отой білий фургон «фольксваґен». Він там стоїть вже другу добу. Непереконливо так стоїть. Чистенький такий, з темними вікнами. Непрозорий.

— У нашій провінції техзасоби'стеження не такі екзотичні. Та й кому ми потрібні?

— Не скажи.

— Хо Дідай бачить паперового тигра.

— Смійся, смійся… Тебе ще не пасли по-справжньому…

—  А нащо ж нас комусь пасти, сонце моє?

— Там бомба.

— Де?

— За цими шифрами.

— Лінґварна Бомба?

— Та ні. Та Лінґварна Бомба — фіґня. Там у сто разів крутіші речі. Там компромат. На великих босів.

— На дуже великих?

— На дуже-дуже…

— Все це, люба, тільки реальність, сьогодення, тємніца сирая…

— Так.

— А я не живу сьогоденням. Я ж живу переважно сяйвом того світлого, сонячного, святкового дня, коли червонозоряні танки євразійського блоку увірвуться до Страсбургу і розстріляють прямою наводкою Європарламент. Як він буде горіти!

— Дитячі мрії, Віззі По. Дитячі мрії…

— Нехай мрії, нехай… Але ж, чи розумієтесь на очікуванні свят, на передбаченні Перемоги, ви, прагматичні, приземлені, приужитковані, буденні жінки? Згниєте ж у своїй конкретиці, згинете аки обри.

— Маkе hау while… Реальність завжди гаряча. Ти цього не знав?

… Коли вона вперше відчула за собою чабанів Контори? Швидше за все у жовтні дев'яносто восьмого, на цвинтарі біля Санкт-Петербургу. Ховали Цигана, старого бійця з харизматичною біографією (п'ять років у Дніпропетровській психушці, три арешти у Прибалтиці, нелегальні відвідини антиґлобалістського конгресу в Лондоні), котрий примудрився померти від банального передозування чистого продукту. Разом із нею тоді вперше був Офтальмолог — двадцятидворічний хлопець у довгій, до п'ят, шинелі-«дзержинці» (у лівій кишені — томик Троцького з автографом Барбари Нейман, у лівій — саморобна волина з тріснутим й замотаним у скотч руків'ям). У нього було вихудле вузьке і бліде обличчя катакомбного аристократа (батько -спадковий затятий зек у ранзі козирного фраєра і, якщо вірити старому фото, — викапаний Мікі Рурк часів В ullit 'а, мати — дочка будівничих Братської ТЕС, невиліковно травмована індустріальними викидами, підлітковим менінгітом і двома згвалтуваннями), нервові довгі пальці і золотий перстень з великим сапфіром невідомого походження. Труну ще тільки почали вивантажували з машини, коли він нахилився до її вушка і прошепотів: «Нас пишуть. Фургон за деревами. Не обертайся». Вона не оберталась.

Вертались від цвинтаря маршруткою. Фургон із затемненими вікнами їхав за ними до Ліґовки. На Ліґовці вони пірнули у метро, блукали станціями, застрибували в останню мить до вагонів, ретельно оглядали попутників на майже порожніх ескалаторах, обговорювали описані у детективах класичні способи «відрубування хвостів». Вже під вечір вони вийшли на поверхню і змінили тему розмови.

Що він тоді їй розповідав?

Щось абстрактне, пристрасно революційне, із заплутаною географією спогадів і передбачень. Вона поступово звикала до його фальцету, до важкого хрипливого дихання наскрізь застудженої людини, до зривно-нахабних обіймів і до запаху заношеного одягу.

Потім розповідала вона.

Потім вони говорили одночасно, перериваючи одне одного, підвищуючи тональність, жестикулюючи.

Потім він подарував їй томик Троцького і запросив до себе. Жив він у дореволюційному будинку з дірявим дореволюційним дахом, серед занедбаного вологого (і теж дореволюційного) парку, на квартирі далеких і непросихаючих батькових родичів. Навколо стояли старі дуби і граби. А між ними виростали непролазні хащі колючих темно-зелених рослин, і повитиця плелась розкиданим моренним камінням. Півострів парку впирався у високий, потемнілий до кольору чорної патини, цегляний паркан військово-морської частини, і там, під парканом, вони ненадовго відволіклись від проблем світової революції.

Потім, у будинку, вона засмажила шматок старого затверділого м'яса і реквізовані з курника яйця.

Потім він раптом запропонував:

— Хочеш, я покажу тобі одне дуже цікаве місце?

Вона погодилась.

Вони пройшли через парк, потім городами, потім дерев'яною галереєю і декоративним мостиком до напівзруйнованого павільйону, широкого, як манеж. Павільйон був накритий скляною стелею, брудною, з вибитими шибами і заржавілим каркасом. Колись розкішний дубовий паркет перегнив на труху і просів під дощовими калюжами. Мармурова окрушка з колон пообсипалась, оголивши, збиті з соснових дощок бочкуваті основи.

— Де ми? — спитала вона, оглядаючи всю оцю зведену до непотребу велич. В аркових прогонах будівлі все ще відчувалися бездоганний смак італійського архітектора і розкішна доцільність давно закатрупленого ситого світу.

— Це літній павільйон Циммергальсів. У 1916 році Темний Учитель Танців задемонстрував у цій залі свій балет «Боротьба магів».

— Як звали Темного Учителя?

— Ґурджіев.

— Він був магом?

— Великим магом Нірріти. Він створив учення про об'єктивну музику.

— І вчив танців?

— Так. Він був всесвітньовідомим Вчителем.

Вона підійшла до стіни, де частково зберігся паркет, присіла, погладила все ще провощені дощечки підлоги. Про що вона тоді хотіла розпитати Офтальмолога? Про Ґурджіева? Пам'ять зберегла лише порожнечу руїни і луну порожнечі, подвійний звук кроків. І великого нахабного кажана, який відволікав їх від прикметників близькості…