Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 62

Останній варіант сподобався Асмусові своєю маньєристичною пригодницькою естетикою, але у практичній аспектації не витримував жодної критики. Кількість і мілітарна спроможність мешканців фортечки були поки що невідомими, а при гостинному подвір'ї завше могли виявитись озброєні подорожні лицарського чину.

Напад втоми схилив окультисту до мирного варіанту. «Але ж вони всі тут розбійники, торборізи, шаркані, цупаки, архитаті і харцизяки!» — шепотів глибинний голос. «Така вже, напевно, sigillum [61] мандрівної моєї долі!» — відповіла на те стомлена і настрашена лютою мантикорою неглибинна частина Асмусового глузду. Поважний вік Коєна Трансильванії вже не пробачав двох поспіль безсонних ночей.

Він спрямував коняку до брами, намагаючись зверх неї зазирнути до подвір'я. Марно: брама була висока. Окультиста прошепотів закляття, витягнув булаву і вдарив нею у залізне било на брамі. Важкий гул пішов лісом, забігали-загавкали хуторські пси.

«Хоч би скорше відкрили браму ці неквапливі rustiсаntes [62] . Такий вже нерешпектальний рейвах піднявся, що клята мантикора за десять ліґ почує і прискаче сюди». Він навіть озирнувся: чи не крадеться, бува, за спиною хижа тварюка. Ліс до самого гостинця й за ним, скільки ставало ока й місячної ілюмінації, стояв незворушним муром, немов у прадавні часи, коли Бог ще не приступив до сотворення рухливих істот. Недобрі передчуття випірнули рибинами і заплюскотали хвостами, але відступати було вже запізно. Асмус відчув погляд. Хтось хуторський уважно розглядав прибульця крізь невидиму шпарину.

— Nocowac! Nocleg! [63] — крикнув він і ще раз захитав булавою било.

Браму відкрили.

Старий із сивою ошатною бородою і підозріло правильною, як для мешканця дикого лісового марґінесу, будовою черепа та два молодих леґіні із смолоскипами вийшли з брами. Окультиста зауважив неоковирні тесаки хуторян і величезних псів на подвір'ї.

— Мантикора! Cry to jest zrozumiale? [64] — він розвів руки, показуючи розміри хижака.

— Loquor latine [65] , — сказав старий. Латинська вимова в нього була кострубатою, «бурсацькою».

— Як приємно зустріти у цьому дикому запустінні освічену людину! Ви часом не священик? — також перейшов на латину Асмус. Він хутко спішився і кинув повід одному з леґінів. — Відведи!

— Чому вельможний лицар мандрує один уночі? — спитав старий. Ні він, ні його сини (спорідненість Асмус легко визначив по обличчях) не ворухнулись. — Де почет вельможного лицаря?

— Супутників вельможного лицаря, на превелике горе, зжерла богопротивна демонічна істота, відома науці яко карпатська мантикора, — збрехав окультиста і перехрестився. — Я відомий у двох королівствах і в Імперії вчений, особистий лікар і конфідент [66] принца Естерґазі. Я добре заплачу за нічліг і повідомлю каштелянові про Вашу відданість і гостинність… Каштелян Радзієвський — мій друг! -додав він.

Старий жестом вказав на браму. Його сини відігнали псів. Асмус статечно, помахуючи булавою, увійшов на подвір'я. Раптом на голову йому впала густа сітка, а на плечі скочив один з хуторян. Окультиста незграбно махнув булавою і впав, отримавши чимось важким по голові…