Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 65

23

Коли Асмус прийшов до тями, то зауважив розграй світанку. Веселе травневе сонце засмужило тінями лісову галявину. «Чому я такий бовдур? — запитав себе окультиста. — Купився на кухонну латину цього старого харцизяки. Казали ж мені, що у цих лістрігонських хащах навіть ксьондзи живуть розбишацтвом». За мить він усвідомив своє жалюгідне становище: у спідній сорочці і без штанів його прив'язали до дерева товстим мотуззям. Перед ним, на галявині, підносився неоковирний дубовий ідол з непевними ознаками жіночої статі. Зграйка молодих дівчат у довгих гаптованих сорочках, весело щебечучи, відмивала всідою камені, складені під ідолом. Від чого саме відмивали агеоліти селянки, досвідченому в поганському окультному спадку Асмусові здогадатись було неважко. Він ледве відігнав нове знетямлення і почув чоловічі голоси за спиною. Мова нагадувала польську, але розібрати мовлене Асмусові не вдалося. Він й польську знав тільки на рівні шинкових потреб. Але серед слів невидимих ворогів Коен Трансильванії почув знайоме: «офіра», «Марана»; він зрозумів, якій саме богині його збираються закласти у жертву. Років з десять тому Асмус купив у мандрівного ченця рідкісну інкунабулу — власноручні хронікальні записи інквізитора Інувенторіса, котрий за часів Папи Гонорія Третього навертав у християнство язичників Померанії. Перед тим, як спалити поганське капище на острові Плуген, Інувенторіс детально дослідив його архітектуру і пантеон. Серед тринадцяти нечестивих кумирів з кумедними прізвиськами в рукописі згадувалась богиня смерті Марана. На її жертовнику інквізитор знайшов скалки людських кісток, а полонені плуґенські жерці на допитах підтвердили, що саме перед ідолом Марани було зарізано і спалено славетного хрестоносця Зіґфріда фон Ойгендорфа. Тепер доля того лицаря-монаха могла зловісним чином поозначитись із долею архигрішного раба Темних Сил Теодора Асмуса. В окультисти навіть стало мужності посміхнутись такому парадоксові. А потім він згадав, що розбійники відібрали у нього, серед іншого, прикрашений діамантами і великим жовтим топазом портрет королеви Анни, і засумував. Де ж тепер той Париж, таємні лабораторії Руджері у Луврі, прекрасні очі Клеоніди де Ґрей?… Де той прекрасний світ, у якому назви більші від їх носіїв і гра назвами відкриває обійми чарівних precieuses [69] , світ, де навіть повітря грайливе і насичене спокусами, а гріхи вибачаються самим місцем їх скоєння?… За довгі тисячу ліґ від цього дикого лісу, де через кілька годин (а може й скорше) йому пустять кров перед позбавленим художньої вартості дерев'яним бовваном! А все завдяки шарлатанові Ґермаго, який нахабно перехопив у справжнього фахівця найбагатішого й найдурнішого (а, окрім того, ще й заздалегідь підготовленого нашіптуваннями відьом) клієнта…

Невтішні міркування окультисти були перервані ще одною жахливою з'явою. З лісу вибігла й застрибнула на ідола істота з тілом великої кішки та обличчям, подібним до людського. «Мантикора!» — вжахнувся Асмус. На його превеликий подив, селянки, що порпались біля жертовника, не звернули ані найменшої уваги на хижу потвору. «Демонічний звір слугує Марані!» — здогадався окультиста.

Тим часом до нього підійшли бородаті жерці на чолі з хутірським знавцем латини. Один з них вів за руку дівчинку років п'ятнадцяти. Асмусові достатньо було одного погляду, аби зрозуміти, що дівчинка сліпа від народження. Характерне для сліпих стягнення лицьових м'язів назавжди спотворило її обличчя. Ватажок поган сказав:

— Ми знаємо, хто ти.

— Я вчений…

— Наша Віщунка, — ватажок показав на дівчинку, — сказала нам про тебе істину. Боги закрили їй очі, але відкрили таємний зір, від якого не сховати справжньої суті. Ти не лікар. На тобі тавро Чорнобога. Ти заклав Чорному Богові багато невинних душ. І ти був серед вбивць тоді, як замордували сестру нашої Перепуги.

До Асмуса не відразу дійшов зміст вказівного жесту ватажка. Він показував на мантикору. Сестра Перепуги? Окультиста згадав мантикору, вбиту прехрабрим Корбуцьким побіля Заболоття шість років тому. Це ж десь поряд із цим капищем! Отже ця Перепуга, що сидить на ідолі і вистромлює довгого рожевого язика, рідна сестра тої закатрупленої потвори? Сили Небесні!

— Чи маєш дітей? — раптом спитав ватажок ошелешеного окультисту.

— Що?

— Чи маєш дітей, жінку, родину?

— Так, — збрехав Асмус.

— Він бреше, — сказала Віщунка, і Коен Трансильванії зрозумів її без перекладу.

— А можеш впорати жінку?

— Як ви, хлопи негідні, насмілились таке питати в імперського шляхтича!? — щиро обурився Асмус. Вас усіх тут…

— Це тепер важливе для тебе питання, слуго Чорного Бога, — перебив ватажок. — В тебе є вибір. Він навряд чи тобі сподобається. Або ми віддамо тебе Перепузі для справедливої помсти, і вона пограється із тобою в ім'я Марани, або ти станеш до скону днів своїх чоловіком Віщунки і даш нашому родові нового Віщуна, улюбленця Справедливої Богині. Віщунка знає, що ти Бунтівник і володієш Силою.

— Чоловіком? Цієї немитої холопки?…

Перепуга загарчала.

Асмус зацьковано подивився на мантикору, на сліпу, підняв очі до світлого ранкового неба і помер від розриву серця.

— Небо його не схотіло. Марана ним погидувала. Чорний Бог забрав його душу до пекла, — промовила Віщунка.

— Шкода, доню, — сказав старший Віщун. — Де ж ми тепер знайдемо чоловіка для тебе? Хто ж продовжить рід Віщунів? Тут ні в кого немає Сили.

— Від вас, батьку, народжу.

Жрець тільки похитав головою…