Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 17

– Я й досі не вірю, що дома, що сиджу з вами на печі, що бачу вас. – Голос у батька грубий, з хрипотою, від простуди, мабуть. – Дуже скрутно мені там було. Так скрутно, що й згадувати страшно. Колонія переповнена, в бараках тіснота, бруднота, воші та клопи поїдом їдять. їсти давали раз у день, в обід. Порція супу з буряків і капусти й пайка хліба – сто п'ятдесят грам. А вранці й увечері – чай. Брали нас на роботу в Прилуки, в села возили. Рови копали, цеглу сортували. Що найважче. Восени багато вмерло. Від дезинтерії, запалення легенів, інших хвороб. А зимою та навесні – ще й з голоду. Мене зимою взяли в столярну майстерню, в бригаду, яка робила кінні вози. Працювали там і вільнонаймані від якоїсь артілі. Іноді приносили нам, засудженим, то картоплину, то буряк, то кусень макухи якоїсь, а то й просто жменю насіння. Хто що мав і хто що міг. Та пробув я там недовго. Приїхало якесь начальство і закрило ту майстерню. Знову я в колонії. Двірником призначили. Робота ніби не важка, а день як находишся з мітлою, увечері ніг під собою не чуєш. А з їжею все гірше й гірше ставало. Хліба зменшили до ста грамів, а супи стали варити з гнилої риби. І почало валяти людей. В санчастині не вистачало місць, лежали прямо в бараках, на своїх нарах. Там і вмирали. За день по п'ять-сім чоловік. Зробили з нас, двірників, похоронну команду, ми збирали трупи по бараках і возили ховати.

– Господи, – перехрестилася мати, – сохрани й помилуй.

А у мене морозом сипнуло поза шкірою.

Батько ж розповідав далі:

– Ховали в одній великій ямі. Накидали трупів повну і вже тоді засипали землею. Я довго тримався, але теж нарешті зліг. Заболів шлунок, запекло в животі. Потрапив в санчастину і думав, що назад звідти не вийду, одвезуть і мене до ями. Та третього дня заходить до нас, хворих, сам начальник колонії. З ним лікар і ще двоє з канцелярії. Обійшов усіх, поцікавився, хто скільки лежить, як себе почуває. А потім до всіх нас звертається: «Хто з вас дійде зараз самостійно додому, підніміть руку».

Ми спершу розгубилися, думали – жартує начальник. А він удруге звертається: «Чого мовчите? Повторюю, всіх, хто відчуває в собі силу доїхати додому, завтра відпущу. Бо повмираєте тут до чортової матері, возись мені з вами, набридло вже. Отож видамо довідки і їдьте. Ось ти, звідки?» – показав на мене рукою.

Я відповів.

«Так чого ж ти мовчиш? – закричав він на мене. – Живе під колонією і не хоче додому йти! Як прізвище?»

Я назвав.

«За що строк маєш?» – питає.

Розповів.

«І судили тебе задарма. Запиши, – до одного з канцеляристів. – І готуй документи».

– Хай йому Бог здоров'я дасть, доброму чоловікові, – побажала мати й поклала на себе хрест.

Батько ж повів розповідь далі:

– На другий день, після обіду, мене викликали в канцелярію, видали довідку про дострокове звільнення, у зв'язку з тяжкою хворобою, пайку хліба і випустили за ворота. Вийшов я, і не віриться, що вільний, що можу йти додому. А на ногах ледве стою, тремтять вони в мене. Не від радості, від слабості. Проте вирішив іти, повзти, боком котитися, а додому дістатися, вас побачити…

Від колонії до Прилук доїхав попутньою підводою, взяв добрий чоловік, а від Прилук пішов пішки. Вирішив – йтиму і вночі, адже дорогу знаю. Хай і дощ, і грязь, а йтиму.

За Прилуками почало темніти, аж неподалік від дороги я ще побачив на озимині конячину, паслась. Мені й подумалось: а що як зловити та й доїхати нею додому. Добейкався до неї, а вона, як і я, немічна, худюща-прехудюща. Не тікає. Взяв її за гриву, погладив по шиї та й кажу: «Одвези мене, конячко, хоч до села». А вона тільки сумно дивиться на мене скоса. З великим трудом виліз на неї, спрямував на дорогу, і повезла вона мене, раба Божого, до рідного дому. Єдине, чого боявся, це щоб конячина не спіткнулася і я не впав з неї, бо вдруге уже б не сів, сили не вистачило. Але вона, спасибі, витримала, привезла майже до самої хати, де я й здав. Звалився знесилений і сонний, не пам'ятаю як.

Закінчив батько свою сумну розповідь, і в хаті запанувала цвинтарна тиша. Тільки чути було, як надворі йшов дощ.

Коли я зібрався йти до школи, батько попросив мене:

– Ти ж там не хвалися поки що нікому, що я вернувся. Щоб не йшли провідувати та розпитувати. Бо, бачиш, я який. Хоч одіспатись треба, відлежатись. Лише Павлові Івановичу можна сказати, потихеньку. І вітання йому моє передай.

Важко, ой, якби тільки хто знав, як важко було мені приховувати свою радість, не похвалитися хлопцям у школі, що повернувся батько. Але я мужньо витримав. Лише Павлові Івановичу сказав, і то після уроків. Наздогнав його біля самої квартири і сказав.

– От і добре, що вернувся, – задоволено мовив Павло Іванович. – Передай і йому вітання від мене. Хай одужує.

Радий поспішав я зі школи додому. Гадаю – кожен би радів на моєму місці. Якже – вернувся додому батько, і тепер я щодня бачитиму його, говоритиму з ним, зможу притулитися до нього плечем й просто посидіти мовчки.

І ще була в мене одна потреба поспішати додому: у пазусі, загорнуту в тряпочку, я ніс батькові скибочку черствого ячного хліба, свою шкільну порцію до чаю. Я вирішив віддавати йому свій хліб кожного дня, щоб скоріше видужав, швидше відновилася в нього сила.

Навіщо заховав хліб у пазуху?

Щоб не намок. Адже й того дня ішов дощ. Без перепочинку. То припускав, то стишувався. Але йшов.

Розділ дев'ятий. ЗНАХІДКА НА КЛАДОВИЩІ

Ось нарешті я й у своєму дворі, що поволі почав заростати густим споришем. Іду від хвіртки до сінешніх дверей, мокрий, забрьоханий, і бачу: на них висить наш великий поржавілий замок. Отакої! А це ж чому замкнуто? Навіщо? Ну нехай мати пішла на похорон Гальчиного батька. Так навіщо ж замкнула мого в хаті, знаючи, що я скоро прийду зі школи?

Заглядаю в одне вікно, передпічне, в друге – поряд, на хату. Ні на печі, ні на полу батька немає.

Серце моє одразу немов хто стиснув рукою, воно заболіло, а потім застукало тривожно в грудях, аж я почув його стукіт.

«Невже забрали? – вдарила у голову думка. – Хворого, немічного. Та він же й поспати, мабуть, не встиг!»

Ох ти ж горе!

Не тямлячи себе, вибігаю з двору й через дорогу поспішаю до Гальчиної хати. Грязь і вода розлітаються від мого бігу навсібіч, оббризкують мене з ніг до голови, але я не зважаю на це. Що мені те бризкання, коли немає батька, коли я не встиг на нього надивитися, не встиг наговоритися з ним. Татку ж мій, таточку!

Біжу до Гальки, може, вони щось знають, може, мати їм щось сказала. Хоч у них і в самих горе.

Хата Кулиновичів, як і наша, старенька, з маленькими вікнами, в яких жодної цілої шибки, скрипучими дверима і сіньми без стелі. І стоїть так же, як і наша, над дорогою, тільки трохи вище, на горбку, й коли іде дощ, то до порога попоковзаєшся, поки дійдеш. Проте я докарабкуюсь з розгону, захекано, і нарешті заходжу до хати.

В хаті пахне ладаном і воском. В кутку, перед іконами, жевріє слабенький вогник лампадки, а на столі горить воскова свічка в надщербленій чашці.

– Драстуйте, – тихо вітаюсь і бачу за столом кількох бабів у чорних хустках, схожих на ворон, що сидять рядочком на якійсь жердині, Параску, Гальку. Посеред столу – миска з вареною картоплею в лушпинні й миска кануну. Отже, дядька Григорія поховали і зараз поминають чим Бог послав. А послав він їм дуже мало, це, скоріше, сусіди знесли по картоплині, бо від Гальки знаю, що в них у хаті, як і в нас, давно нічого немає.

Не видно за столом тільки хазяйки хати, тітки Насті. Вона лежить на полу, вкрита стареньким ряденцем, і стиха стогне. Хвора, немічна, мабуть, наплакалась і злягла зовсім, навіть за стіл неспроможна сісти.

Я ніяковію, питаю про матір. Думав, у них, але бачу – немає. Чи не знають дівчата, де вона?

Із-за столу встає Галька, підходить до мене з картоплиною в руці, каже:

– Не хвилюйся, пішли з батьком у сільраду.

Добре мені не хвилюйся, у мене аж у душі похололо, коли почув про сільраду.