Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 22

Батько журно киває головою:

– Дадуть, аякже. В обидві жмені. Колгоспникам нічого не дають, а про них і говорити нічого.

– А чого вони в колгосп не вступили, тату? – питаю.

Батько повертається до мене.

– Хіба не знаєш? Вони ж штунди, колгоспів не визнають.

Я знав, що Грицькова мати якась дивна, набожна, завжди ходила в довгій одежі і темній хустці – на очі, але не звертав на це уваги. Ми просто дружили з Грицьком, і все. Ніщо не заважало нашій дружбі.

«Важко, дуже важко доведеться їм жити», – думаю я про Грицька та його матір.

Надворі тим часом уже добре стемніло, на чистому весняному небі замерехтіли яскраві срібні зорі. В селі тиша і спокій. Ні галасу дитячого, ні ревіння теляти чи мекання кози, яких і досі не забрали з вулиці додому, як було колись. Не кличуть матері вечеряти дітей, котрі ще не нагулялися попід дворами, не гавкають собаки, як це було ще минулої весни. Тільки чути від болота квакання жаб. їм байдуже до всього, у них своє жаб'яче життя., ні від кого і ні від чого не залежне.

Сумно в селі, немов у темній могилі.

Та ось на вулиці чути тиху жіночу розмову, і на подвір'я невдовзі заходить мати, повернулася нарешті з поля.

Ми зустрічаємо її з батьком, і всі троє йдемо до хати. Батько торохтить сірниками, засвічує на прикоминку каганчика, а мати одразу ж не сідає, а ніби падає на лаву й тяжко зітхає.

– Посиджу трішки… Не чую ні рук, ні ніг. Аж гудуть. Сьогодні дві норми посіяли. Коней заганяли, мабуть.

– Посидь, – каже батько й собі сідає, але на полу, навпроти матері.

А я стою між ними посеред хати й ковтаю гіркоту.

Батько – худий, зсутулений, немічний, із запалими щоками й очима. Мовчить.

– Мати – виснажена, чорна від куряви й сонця, з чорними порепаними ногами й худими, жилавими руками на колінах. Теж мовчить.

Мовчимо всі троє. Бо голодні. Бо голодній людині не хочеться ні про що говорити. їй важко розкрити рота, поворухнути зайвий раз язиком.

Мовчить на портреті на стіні і наш четвертий сім'янин – Тарас Григорович Шевченко. Мабуть, розуміє нас і розділяє з нами сум і скорботу, гіркоту душевну.

«А онде під тином опухла дитина, голоднее мре», – крутиться в моїй голові.

Проте мовчання наше в хаті триває недовго. Мати ворушиться на лаві, зсовується з неї, кажучи:

– Сиди не сиди, а вставати треба.

Як щовечора, вона підходить до печі, витягує з неї чавунчик теплої води, вмивається біля мисника над відром.

– Ну, хазяїни, де наш борщ із м'ясом, будемо вечеряти, – жартує, втершись полотняним рушником.

Я розумію, вона має на увазі кисло-гіркий борщ із бур'яну, що стоїть у горщику за челюстю печі. А каже так, щоб підняти наш з батьком настрій, та й самій розвіяти сум, який уже давно поселився в нашій хаті, відколи ми вступили в колгосп.

Вечеряємо теж мовчки, повагом, поопускавши очі вниз, немов соромлячись одне одного.

– А за кашу звиняйте, – каже мати, коли ми'з батьком поклали ложки, висьорбавши борщ. – Замість каші – макуха. Сьогодні замість хліба дали нам аж по двісті грам.

– Якої, мамо? – питаю.

Мати зітхає:

– Рижієвої.

Я здригаюсь, відчуваючи, як у мене вмить стало гірко в роті. Від однієї згадки про рижієву макуху.

– Нічого, синку, – помічає мою реакцію мати. – Хай і недобра, але пожувати треба. Вона ж таки олійкою просякнута.

Бачу, як одвертає вбік очі батько, як ціпить зуби, від чого аж ворушаться скули. Хіба ж можна йому, з хворим шлунком, їсти зараз макуху? Це все одно, що отрути наїстися.

Мати також добре розуміє це, але що вона, бідна, може зробити, чим зарадити. Дає нам по шматочку макухи, одкушує сама з грудочки й журливо каже:

– Нам ще нічого, ми хоч голодні, та на волі. А он – Аполлінарія в тюрму посадили. Як там йому, бідному?

– Посадили? За що? – не вірю я почутому.

– Звідки ти знаєш? – питає її в свою чергу й батько.

Ми обидва пильно дивимося на неї.

– За що – не знаю, – стенає плечима мати. – А чула від жінок, немовби Задорожний комусь казав, він учора в районі був.

– Посадили-таки, – зітхає батько. – Я й знав, що цим закінчиться.

На якусь мить у хаті залягає тиша. Навіть цвіркун під піччю затих. И у ці секунди цвинтарної тиші мені приходить на згадку той пізній осінній вечір, коли до нас у вікно постукав Аполлінарій і коли я опівночі виходив надвір обдивитися, чи немає у нас на подвір'ї нікого, щоб йому спокійно вийти з хати.

Нагадав про це батькові й запитав: чого ж таки приходив тоді Аполлінарій до нас?

Батько відповів не одразу, мабуть, вирішуючи: казати чи ні, і нарешті пояснив:

– У селі тоді була міліція, і його добрі люди попередили, щоб не потрапляв їй на очі. От він і вирішив пересидіти в нас.

Я тут же мов Пилип з конопель до батька з мовим запитанням:

– А чому Аполлінарій мав боятися міліції? Він же не злодій?

– Не злодій, – згоджується батько. – Але син дяка. А дяк хто? Віруючий у Бога чоловік, служитель церкви. А за нинішніми законами, хто вірить у Бога, той проти радянської влади.

Для мене це незрозуміло, і я знову звертаюсь до батька:

– Але ж… Аполлінарій не віруючий. Учився в технікумі… Був у крамниці продавцем…

І знову батько згоджується зі мною:

– Це ж ти малий ще, а вже кумекаєш, що і як. А їм, – показує рукою за темні вікна, – хіба дано зрозуміти. Вони всіх одним аршином міряють: який батько – такий і син. Бо в них ще й план на арешти. Скільки чоловік з якого села. Та цього тобі ще не зрозуміти.

– І не треба воно йому, – втручається в нашу розмову мати. Годі вам про це. А Аполлінарія мені жаль, гарний був чоловік.

Ні я, ні батько не їмо макухи. І так гірко на душі. Віддаємо свої порції матері. На завтра.

Мені теж дуже жаль дядечка Аполлінарія, і я так і не розумію, за що ж його було саджати в тюрму. Невже тільки за те, що син дяка.

Про це я довго думав і лежачи в постелі. Пригадував, як міліціонери вели його з хати до підводи, як він пообіцяв мені з'їздити в район і вернутися, як сказав «до побачення». Казав, а сам напевне знав, що не скорим воно буде у нас, якщо буде взагалі.

Так воно й сталося. Більше Аполлінарій не повернувся в село, більше я його ніколи не бачив. Невідомо, як склалася його доля.

…А через день на нашому кутку одразу дві смерті. Першою померла Гальчина мати. Як злягла ото після похорону чоловіка, то й не підвелася більше.

Другим помер Грицько, так і не діждавшись від брата ні грошей, ні посилки.

Вмерло двоє людей, яких я добре знав, яких ще недавно бачив. І тепер їх немає. Немає й більше не буде. Світитиме на небі сонце, буятиме на землі зелень, цвістимуть сади, співатимуть у садах солов'ї, а вони вже цього не бачитимуть і не чутимуть, лежатимуть у своїх могилах прахом. І вмерли вони страшною смертю – від голоду.

Думаючи про них, мене брав смертельний жах. Адже це скоро може статися і зі мною, з моїми батьком і матір'ю. З багатьма моїми односельчанами.

Ні, не хотілося про це думати! Ой, як не хотілося!

Тітку Настю, Гальчину матір, допомогли поховати сусіди, мої батько з матір'ю. Чоловіки зробили сяку-таку труну, жінки знесли хто що міг на поминки, поділились останнім. І залишились, Параска з Галькою круглими сиротами. Як жити будуть? Хто їм допоможе? Та й чим, коли в кожній хаті одні злидні.

Мені жаль було Гальку, вона не ходила до школи (мали одні чоботи на всю сім'ю), хоч би там з'їдала оту нещасну пайку хліба з чаєм. А так…

По-другому вчинила Грицькова мати. Грицько помер уночі. Тітка Пріська спорядила його на лаві, просиділа над ним до півдня, читаючи якісь тільки їй відомі молитви, а потім взяла заступа, викопала в садку яму, сама поклала Грицька в неї, сама й засипала землею. Без труни, тільки прикрила чистим рядном. Як не вмовляли її сусідки – жінки поховати хлопця на кладовищі: що не говорили – не послухала. Сказала: «Хочу, щоб був завжди біля мене».

Як я каявсь, що загаявся на похороні Гальчиної матері й не встиг попрощатися з Грицьком. Не сподівався, що його мати так учинить. Коли ж прийшов до них у хату, тітка Пріська розгублено якось вимовила: