Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 28

28

Малий Прокіп з переляку погодився, і через тиждень хазяїн одвіз його додому, віддав батькові куций заробіток і поїхав. На тому все й скінчилось.

– І став я, сліпий, жити у батька, – повів далі розповідь дід Прокіп. – Але яке то життя, у темряві, у без-діллі. А жили ми бідно, дітей шестеро. Й попросився я в батька віддати мене до старців, навіщо я їм, зайвий рот. А я ходитиму з ними, завжди кусень хліба люди дадуть, і веселіше мені буде жити. Порадилися батько з матір'ю й погодились, а людям у селі мали сказати, що здали мене в якусь школу для сліпих. І пішов я з одним сліпим лірником у далекі краї веселити людей піснею, шукати собі розради.

– А батькам, як з дому йшли, не признались про очі? – поцікавилася мати.

– Ні, не признався, – мовив дід. – Побоявся. За них же, батьків, побоявся. Аж до революції Жовтневої в село не являвся. А коли прийшов уже сам з лірою та поводирем, довідався, що батько загинув на фронті в імперіалістичну, а невдовзі померла й мати. Брати й сестри порозходились із села хто куди. Так і залишився я сам-один, сиротою, так і ходив від села до села по всій Україні. Де тільки мене не було. І знову прикортіло у свої краї. Мабуть, кличе рідна земля.

– Ну, про смерть вам ще рано думати, – зауважив батько.

Дід Прокіп потрусив білою бородою.

– Ге-е, хто про неї, кістляву, думає. Це вона про нас так турбується, щоб ніхто не прожив довше свого строку. Хоч який там строк, – махнув він рукою. – Зараз стільки людей умирає без усякого строку. Голод усіх морить: старих, малих і молодих. Коли ж це таке було, за яких часів, щоб ми, старці, обійшли село і ніхто скоринки хліба не дав? Немає! Ось до чого Сталін людей довів! – сказав і насупив такі ж, як і борода, білі брови.

Мати злякано глянула на батька. Я теж. Що це він таке говорить, цей дід Прокіп? А як почує хто?

Помовчали. Потім батько кахикнув у кулак, немов у нього задерло в горлі, зауважив:

– Не треба так голосно, діду Прокопе.

– Хіба я голосно? – спохопився дід Прокіп, підвівши вгору голову. – Даруйте, то вже я розсердився. Я, коли серджусь, починаю голосніше говорити. Та й як же його мовчати, коли в селах таке діється. Ночували ми вчора в одних добрих людей у Старій Оржиці. Через дорогу від них жив чоловік із жінкою. Чесніших, кажуть, не було на все село. Останнім ділилися. Чоловік усе життя портрети Шевченка малював і дарував людям,

Міг би збагатися за них, якби продавав. Ні ж, з голоду вмер. Такий талант. А хто винен?

– Невже Степан? – вихопилось у матері тривожне. Й запитала лірника: – їхня хата на крайній вулиці від нашого села?

Дід Прокіп повернув голову до Сашка, що сидів на лаві поруч нього і вже дрімав.

– Сашко, чуєш? Де ми ночували учора в Оржиці? Скраю села? І як звали того чоловіка, що вмер?

– Скраю, там, де тітка питають, – підтвердив Сашко. – А дядька звали Степаном.

Мати перехрестилася до ікон.

– Царство небесне його душі. – На очах у неї блиснули сльози.

– Жаль Степана, – зітхнув батько. – Добрий був чоловік. То наш родич, – пояснив дідові Прокопу.

Мені теж було жаль дядька Степана, і я додав:

– Він і нам подарував портрет Шевченка, он на стіні під рушником висить, – і, поглянувши на Кобзаря, подумки звернувся до нього: «Чуєте, Тарасе Григоровичу, вже немає дядька Степана з Оржиці, що малював вас, умер з голоду».

Дід Прокіп помовчав, погладив свою білу бороду і аж потім мовив скрушно:

– Тарас Григорович… Якби-то він знав, до чого ми дожили… Царя, попів скинули… Воювали, боролися… Волю, землю ніби маємо… А толк який? Голі й босі, скибці хліба раді… З голоду пухнемо… Нічого сліпому старцеві дати…

«Он який цей дід Прокіп», – подумав я.

Не знав я, що тоді немало ходило по селах отаких дідів, які не лише славили Шевченка, а й недобре говорили про товариша Сталіна, співали про нього частівки, за які потрапляли туди, звідки більше не поверталися.

Мабуть, щоб перевести діда Прокопа на іншу розмову, батько запитав у нього, як там в інших селах, що кажуть люди.

– Ех, чоловіче добрий… – Дід Прокіп видихнув із себе повітря, похитав маленькою білою головою. – Пам'ятаєте, у Тараса Григоровича є такі рядки:

Кругом неправда і неволя,Народ замучений мовчить,А на апостольськім престолі,Чернець вгодований сидить…

Так це ніби про те, що нині у нас робиться, про нашого ченця він написав.

Мати замахала на батька рукою, годі, мовляв, вам про це.

Батько зрозумів її й звернувся до старого:

– Якщо ваша ласка, то, може, заспівали б тихесенько якусь із Тарасових пісень. Я дуже люблю і сам співати, люблю й послухати. Дарма що шлунок пустий, а душа пісні просить. А тоді вже будемо й спати.

– А чого ж, можна й заспівати, – згодився дід Прокіп. – Пісня, вона людині до всього корисна, навіть до сну. А подай лишень, Сашко, ліру.

Сашко приніс ліру з куточка біля печі, начепив дідові лямку через плече.

Дід Прокіп по-хазяйськи обмацав її стареньку кістлявими пальцями, покрутив коліщатко. Ліра одразу ж обізвалася тоненьким, скрипучим звуком, ніби відповіла йому: справна я, хазяїне.

– Якої ж вам? – спитав, мабуть, усіх нас.

– Яку хочете, – відповів батько. – На свій розсуд.

І забриніла тихими, ніжними звуками дідова ліра, й полився його натхненний спів:

Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами…Нащо стали на паперіСумними рядами…

Потім він проспівав «Як умру, то поховайте», «Ой літа орел, літа сизий…».

Співав дід Прокіп тихенько, але задушевно, пісня лилася вільно й розлого з глибини його грудей, немов то витікала чиста вода з джерельця, лоскотала душу.

Слухаючи його, я забувся про все на світі, мені здавалося, що я не в своїй хаті, а в якомусь іншому світі, десь високо під сонцем, на золотих хмарах, де грають у золоті труби і співають ангели.

Я бачив, як зачаровано слухав діда батько, як блищали сльози у материних чорних очах.

Мимоволі перевів погляд на дядька Тараса Григоровича. Він, здалося мені, аж ніби з портрета вихилився, так уважно слухав лірника.

Та ось ліра стихла, замовк і дід Прокіп. І в хаті залягла тиша. Немов у ній не було жодної живої душі. Ніхто, мабуть, з нас і не дихав. Я навіть почув у цій тиші, як у мене в грудях стукало серце й шугала у скронях кров.

Нарешті на полу поворухнувся батько, вдихнув у себе шумно повітря й сказав:

– Спасибі, діду Прокопе, полоскотали душу. Давно й сам не співав, і не слухав гарного співу.

Дід Прокіп теж заскрипів лавою, немов зручніше вмощуючись на ній.

– Зараз люди більше плачуть, ніж співають, – зітхнув. – Та й пісні інші народилися. Гіркі й сумні. Хочете послухати одну?

Батько переглянувся з матір'ю. Мати приклала палець до губ: нехай, мовляв, тихенько.

Батько так і попередив діда:

– Хіба що тихенько.

– Я зовсім потихеньку, – пообіцяв дід Прокіп.

І знову торкнувся коліщатка ліри, й знову забігали тонкі його пальці по дерев'яних клавішах, і знову забринів у хаті його на цей раз ще тихіший, але виразний голос. Дід заспівав:

Устань, Ленін, подивись,До чого ми дожились:Хата боком, клуня бокомІ кобила з одним оком.На повітці один куль,І вже кажуть: «Ти куркуль!»Подивись, які ми стали,У колгоспи нас загнали,А в колгоспі добре жить,Один робить, п'ять лежить.Доробилися до того,Що не маємо нічого,їдять люди лободуІ вмирають на ходу…