Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 37

Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.

Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.

Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.

Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!

Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.

Від жалю за дідом, від плачу баби з тіткою у мене на очі набігли сльози. А коли тітка Дунька підвела мене за руку до діда й заголосила, приказуючи: «Ой таточку, ой голубчику, та до вас же онук у гості прийшов, а ви веж його й небачите!» – я теж заплакав.

На противагу бабі, дід любив мене. Але по-дорослому суворо. Не всміхався, не казав мені ніжних слів. Завжди, коли я приходив до них, прихиляв мене до себе, лоскотав бородою й мовчки гладив по голові. А коли, бувало, щось давав, цукерку, бублик чи п'ятак, то робив це непомітно, шепочучи: «Щоб баба не бачила». Він був у неї в приймах і завжди її боявся.

…Поховали діда на другий день. У труні, хрест поставили. Помер він, розказала тітка Дунька, на роботі в Арпасі. Ще з одним таким же дідом вони щодня вивозили гній з воловень. Волів розбирали люди вранці на роботи, а вони вдвох залишали собі пару, заїздили возом у воловню і скидали на нього гній. Зберуть в одній воловні, одвезуть у поле і їдуть у другу. Так і минали в них день за днем у роботі, за яку вони одержували пайку глевкого хліба і вранці та в обід порцію супу з гороху або чечевиці. Суп дід їв сам, а хліб носив додому бабі.

Так ось того дня, після обіду, запріг дід воли, заїхали вони з напарником у воловню, став дід накидати гній на воза, понатужився, ойкнув і присів з вилами в руках на порозі дверей. Та так більше й не встав. Смерть здолала його. Дідів напарник з Аркадіївки і привіз його волами додому.

Вертаючись від дідової могили, ми знову пішли мимо тієї братської могили, в яку звозили померлих дядьки по наряду бригадира. І якраз саме тоді, коли вони скидали трупи з воза, запряженого рябою кобилою, у ще не заповнену яму. Я торкнув матф за руку, он, мовляв, як ховають, ми ще вчора з Галькою бачили. А мати заступила мене від того страшного видовиська, обняла за плечі й мовила тихо:

– Не дивися, синку, туди. Не дивися.

І повела мене з кладовища.

Розділ дев'ятнадцятий. НАЙСТРАШНІШЕ

Раннього ранку Параска сперечалася біля свого двору з головою колгоспу. Він сидів у своїй бідарці з батогом і віжками в руках і кричав на неї, обзивав прогульницею й ледаркою за те, що уже другий день не йде на буряки, погрожував великим штрафом. А Параска голосно, казала йому у відповідь, що ніяких штрафів не боїться і не піде на ті його розпрокляті буряки, поки не знайде своєї сестри Гальки.

– У вас що, душі немає? – питала вона голову. – Невже ви цього не розумієте?

– А я кажу – знайдеться твоя сестра, ніде вона не дінеться! – кричав на неї голова. – Бери сапу і зараз же йди на буряки! Чула? Щоб я вдруге до тебе не приїздив, бо гірше буде!

– Гірше вже не буде, як є! – відрізала йому Параска. – І що хочете робіть, а на буряки не піду, поки не знайду дівчини!

– Н-н-у-у, д-див-ви-ся! – процідив гнівно крізь зуби голова. – Щоб не пожаліла! – смикнув коня за віжки й поїхав, мабуть, далі виганяти жінок на буряки. Бо, казала мати, все менше й менше стало їх виходити в поле. У багатьох попухли ноги, й вони не могли ходити. А чимало жінок уже вмерло. От і їздив слідом за бригадиром голова, виганяв кого міг у поле, рятувати посіви буряків, що заростали бур'янами.

Всю Паращину суперечку з головою я чув із-за нашої повітки над дорогою, якраз навпроти хати Кулиновичів. Тільки зібрався було йти до Параски довідатися, чи піде вона шукати Гальку в Турівку, аж гульк – голова натягнув віжки коневі навпроти їхнього двору й кличе Параску. Я й сховався за рогом повітки.

А чого шукати Гальку в Турівці? І чого її шукати взагалі? Бо пропала Галька. Як ото ми зайшли з нею до моєї баби й вона побачила, що помер дід і я почав плакати, підступила до мене й шепнула на вухо: «Ти залишайся, а я піду». І як пішла – немов у воду канула Я залишився того вечора в баби. І мати туди прийшла прямо з буряків смерком уже. Відбували над дідом всеношну. Якась стара жінка читала псалтир, а баби та жінки сиділи хто де цілу ніч і вели між собою балачку про всякі свої біди та незгоди.

Майже цілу ніч не спала й Параска, побиваючись за Галькою, бо не прийшла Галька додому ночувати. Допізна прошукала її по всіх усюдах, думала, може, захворіла раптом чи десь заснула голодна. Не знайшла. Приходила й до мене (у баби), питала, може, казала мені Галька, куди піде. Ні, не говорила, я нічого не знав.

Не прийшла Галька додому й другого дня, коли хоронили мого діда. Параска прошукала її цілий день.

Вишукав після похорону Гальку і я по всіх бур'янах і кущах на кутку, заглядав у порожні ями та погреби, а раптом упала туди ненароком і не вилізе.

Не знайшов.

З повними очима сліз прийшла до нас пізно ввечері Параска.

– Що ж мені робити? Де її шукати? – забідкалась.

– А може, пішла до Катрі в Турівку? – відказала їй мати, помовчавши. – Ото збрело в голову – й подалася. Що їй!

– Думала я, – втомлено зітхнула Параска. – Тільки одразу ж і засумнівалася. Не дуже Катря родичається з нами, а Гальки вона змалку не любить за хлоп'яцтво. І Галька це знає. Навряд чи пішла б вона до Катрі.

Катря – старша Паращина й Гальчина сестра, вийшла заміж за якогось пихатого удівця в Турівку, і він одразу ж, заборонив їй родичатися зі своїми. Навіть на похорон батька й матері не пустив.

Порадилися Параска з матір'ю та й вирішили: треба таки сходити Парасці до Катрі. А раптом Галька там? Бо де ж їй іще бути?

Ото й зібралася Параска раненько другого дня в Турівку, а натрапила на голову.

Як тільки голова поїхав від неї, я вийшов на дорогу, махнув Парасці рукою, запропонував:

– Може, удвох сходимо?

– Ні, ні, – заперечила Параска. – Ти хворий, а як що в дорозі трапиться? Краще пошукай дома. Походи ще на Окопі, людей спитай. А я сама швиденько збігаю. Туди й назад. Господи, хоч би знайти!

Параска перехрестилася в дорогу й подалась на Турівку.

Пішов і я шукати Гальку. Пішов Темнорядівкою на Окіп з наміром зайти до Івана Крупки й пошукати з ним на їхньому кутку, адже він його краще знає.

І мати, як ішла в поле, і бригадир Петро Басанський, що зустрівся мені на Темнорядівці на своїй сухоребрій кобилі, з якої він, здавалось, і не вставав, порадили шукати Гальку по ямах і погребах, по старих колодязях, куди вона могла необачно впасти. Більше їй нікуди було подітися, не така вона дівчина, щоб потрапити в якусь іншу халепу.