Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 44

Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.

Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.

Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.

Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і в мене. Були б Грицько, Галька – побіг би до них. А так – прочитав листа сам, і похвалитися нікому. Правда, збігав до баби – немає Дома. Ждав-ждав і не діждався. Пішла, мабуть, до когось на інший куток. Побрів на вигін – і там ні душі. Ні біля крамниці, ні біля школи. От і ділися радістю, коли ні з ким. Опустіло, осиротіло село.

І вирішив я піти в поле, зустріти матір. Уже вечоріє, скоро полільниці вертатимуть із буряків і вона з ними! З матір'ю й поділюся своєю радістю, її саму порадую.

Вийшов дорогою за село, житечку, і побачив тебе. Високе, густе, стеблисте. Отож, здрастуй ще раз! Рости швидше і дозрівай на радість людям. Низький тобі уклін. А я піду далі. Назустріч вечорові та мамі».

М'яко йти польовою дорогою. І обочиною, по траві, м'якоті серединою – по ще теплому піску.

Я іду по піску, шльопаю босими ногами. Шльоп-шльоп. За мною злегка здіймається сіра курява і одразу ж осідає на дорогу. Бо в полі ні подиху вітерцю. Свіже, переповнене запахом зеленого жита повітря аж розпирає груди, паморочить голову. У чистому небі доспівує свою довгу пісню жайворон, а десь недалеко уже пробує свій голос перепел. Мила, невеличка пташка. З вечора до ранку буде підпадьомкати, кликати когось: спать падьом, спать падьом…

Як тільки гарно, як любо жити на білому світі! Милуватися такою красою, слухати такі чарівні пташині пісні, дихати таким запашним польовим повітрям. Якби… не допікав, не мучив голод. Я вже, здається, давно забув, який на смак свіжий житній хліб, які борщ із свіжої капусти, гречана чи пшоняна каша. Мені здавалося, що я ніколи нічого не їв, крім макухи, кропиви з лободою, рогози, цвіту акації та шовковиць, від чого у мене вже давно болить живіт, паморочиться голова і ледве тримається трохи сили, аби ще ходити й говорити. Щось іще тримало мене. Але що – я не знав. Якась, мабуть, невідома внутрішня сила. Хоч звідки їй узятись од тієї зелені, яку я щодня споживав! Хіба що від того пійла, якого мені щовечора приносила мати з поля у пляшці, заткнутій кукурудзяним качаном?

Смішно подумати! Таке пійло (згіркла кукурудзяна мука зварена у воді) давали їм в обіди на буряках. По півлітровому черпаку на полільницю. Тож мати випивала половину сама, а половину, у пляшці приносила мені. Так робили всі жінки, котрі мали дітей. І недарма падали на ходу, повертаючись із поля.

Бідна, бідна моя матуся. І як у ній, ще трималася та сила? Адже вона на відміну од мене ходила в поле і полола цілісінький день на сонці, у спеку.

Шелестить від ходьби у мене в пазусі лист від батька, зігріває своїм теплом, радує серце. І радісно мені, і водночас сум огортає душу. Ой, як же багато суму відміряла для мене доля у ті чорні весняні дні!

Іду, згадую, перебираю в пам'яті все пережите, і раптом переді мною немов з-під землі вийшов із жита дядько Петро Басанський, бригадир, тримаючи за повід вуздечки свою худоребру кобилу.

– Ой! – вигукнув я, бо це було таки несподівано.

– Чого злякався? – зупинився дядько. І далі пояснив мені: – Я тут кобилу попас, у долині, бо геть пристала. А ти це куди? – звів на мене втомлені очі.

Я спершу розгубився, не знав, що відповісти. Проте хутко оговтався.

– До матері йду, на буряки.

Дядько Петро знову здивувався:

– А це ж чого? Яка потреба?

«Казати чи не казати?» – забилася в мене думка:

Вирішив признатись.

– Листа від батька одержав, от і несу їй…

Дядька Петра це, мабуть, зацікавило.

– Ти вже прочитав?

– Прочитав.

– І що ж він пише?

– До себе кличе, щоб їхали.

Дядько Петро помовчав, погладив гриву кобилі.

– Кличе, кажеш? – перепитав. – От і добре, що кличе. – Далі закинув повід на кобилу й важко здерся на неї верхи. – Нно-о, пішла-а…

Кобила покірно рушила дорогою, збиваючи ногами куряву.

Я подивився бригадирові вслід і собі рушив по дорозі, тільки в протилежному напрямку.

Але не зробив і п'яти кроків, як почув дядькове:

– Ану постій! Чуєш?

Оглядаюсь. Дядькова кобила стоїть, а він теж повернув до мене голову.

– Ти знаєш… – каже до мене так же голосно, – ти більше нікому не хвалися, що батько кличе вас до себе! Пойняв?

Я мовчки киваю на знак згоди головою, хоч не розумію, чого про це не можна нікому говорити, а дядько Петро торкає каблуками виношених чобіт кобилу під боки, і вона знову покірно рушає дорогою, збиваючи ногами куряву.

Повагом рушаю з місця і я, думаючи: «І чого це він мене попередив? Хіба що, коли батько кличе нас до себе?»

А коли додумався – подякував дядькові Петрові в думці, добра він таки людина, й прискорив кроки.

Дорога, по якій я все далі й далі відходив од села, веде не тільки в поле. Нею можна дійти чи доїхати у сусіднє село Аркадіївку, що від нашого кілометрів за шість. Або, навпаки, – з нього в наше.

Стій, та он, мабуть, звідти і йде хтось мені назустріч. Двоє. Хлопчик і дорослий. Хто б то? Ще одна буде зустріч.

Придивляюся. Ні, не наші то люди, не сільські, не схоже, щоб із буряків хтось вертався.

Скоріше – перехожі якісь.

Сходимося ближче і, о диво! В цих перехожих я впізнаю наших недавніх ночувальників, сліпого діда Прокопа, лірника, та його поводиря – Сашка. Ідуть-поспішають, мабуть, з тієї ж таки Аркадіївки, кушпелять, як і я, за собою дорожню куряву.

Це ж треба, такі дві несподівані зустрічі на польовій дорозі.

Я додаю в ході, і невдовзі ми зустрічаємося.

– Здрастуйте, діду Прокопе! Здрастуй, Сашко! – вітаюся до них.

– Здрастуй, здрастуй, козаче! – відказує дід Прокіп, зупинившись і, повернувши до мене свої сліпі очі, мабуть, за звичкою. – І скажи, звідки ти знаєш нас, що називаєш поіменно? – Він віддав поводиреві свій дебелий костур, звелів йому сісти відпочити, а сам зняв з голови солом'яного бриля й витер п'ятірнею пітне чоло й лисину.

Я охоче пояснив дідові, і він одразу ж пригадав і ночівлю у нас, і як співав на батькове прохання пісень та частівки про товариша Сталіна.

– То як вони зараз, твої батько й мати? І куди ти йдеш проти ночі? – поцікавився далі дід Прокіп. Він теж, мабуть, стомився в дорозі і був радий зустрічі зі мною, щоб трішки перепочити.

Я все, як є, скоромовкою розказав дідові, хоч і попереджав щойно бригадир нікому про батькового листа не хвалитися. Але дідові Прокопові, вирішив я, можна, він же не наш, сільський, та й не розповість нікому.

Вислухавши мене уважно, дід Прокіп сумовито похитав головою й порадив:

– їдьте, синку, швидше до батька, раз кличе. Втікайте звідси, щоб, крий Боже, не трапилося біди. – І додав далі: – Ой, скільки тієї біди на бідних людей упало цієї весни, страшно подумати. Ми ходимо з Сашком скрізь, бачимо. Запам'ятай її, синку. На все життя запам'ятай. Сашко, де ти? – повернув голову до поводиря. – Вставай, мій хлопчику, пора нам. Ми в Турівку поспішаємо, – пояснив мені. – Потім знову до Сашка: – Тільки заглянь перед цим у мою торбу та вибери там зо два чималих окрайці йому з матір'ю на гостинець, – показав рукою у мій бік, немов бачив, де я стояв.

Я почав відмовлятися, дякувати йому, не треба, мовляв, вам самим люди дали. Та й, відверто кажучи, мені було соромно брати від сліпого старця хліб.