Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 37

Бір далда ікі кіре Бірі ал, біра бейаз, Есмерден арзум алдин, Сарамадим бір бейаз[42].

Співало оте слов’янське дівча, яке колись вразило своїм співом султана аж так, що він опустив йому на плече муслінову хустину, але про яке забув, щойно потримавши його в обіймах. Але ж співало тим самим голосом, який мучив Сулеймана вдень і вночі повсюдно. Якесь непорозуміння. Мана. Він порушив звичай і, підкликавши кизляр-агу, сказав похмуро:

— Хай ота замовкне!

Кизляр-ага метнувся виконувати веління. Та коли повернувся, його ждало веління ще похмуріше й гнівливіше:

— Чому вона замовкла? Хай співає!

Тепер уже не розбирав слів, слова не важили — слухав тільки голос, упізнавав його, дивувався, не вірив, водночас відчуваючи радість порятунку. Вийшов з кйошка, з’явився перед очі одалісок, узяв у кизляр-аги прозору хустину, і повторилося те, що було повесні, — хустина лягла на худеньке плече золотокосої Хуррем, і від розвеселеного маленького личка, піднятого до султана, мовби посвітлішало його похмуре обличчя.

І знов порушив звичай султан, сказавши при всіх: «Повернеш сьогодні мою хустку». І сказав не кизляр-азі, а Хуррем, так що Гульфем аж засичала від заздрощів, а Кіната зацокала язиком, ніби цикада.

Сулейман милостиво змахнув рукою. Відпускав усіх а чи гнав од себе? Тим часом відпускав і Хуррем, яку мали зготовити для ночі, зготовити рабиню для рабської ночі — мамо, пусти мене в дитинство, матусю рідна! Стояв над нею повелитель — у золотій лусці, здерев’яніло випрямлений, мов ударений правцем. Коли водили йому в ложницю Гульфем, коли прогулювався у барці з одалісками, тоді не кликав її, не згадував про неї, не пам’ятав. А вона? Ждала поклику, мов пес посвисту, чи проклинала сзоє ждання? Бо ж стала, як усі. Вибратися з рабства через рабство ще більше, ще безнадійніше. Як усі? Неправда! Має всіх перевершити і перемогти. Хіба не перевершила вже, лиш двічі з’явившись перед очі султанові й двічі здобувши його прокляту хустку?

Хуррем зірвала хустку зі свого плеча, тріпнула нею і побігла між помаранчевими деревами, між пахощами і прохолодою. Зелений вітер гнався за нею з гущавини, обіймав зеленими обіймами, тасував зелені тіні па її ніжній постаті (в білому, вся в білому!), і волосся її ставало мов зелене золото, і з очей било зеленістю рівнин. Колись поривалася в поле, як красувалося жито. Збіжжя лягає хвилею, жайворонки співають, ластівки, як синьо-білі стріли, облітують тебе довкола, кожна травка, кожна квіточка, кожен колосочок нашіптують тобі про якусь велику таємницю, що така близька людині, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвіту.

Тепер у ній душа кричала від самої згадки про те, що зосталося і ніколи не повернеться. «І ось я з вами во всі дні до скончання віку». Віки скінчилися, зоставлена вона всім сущим, покинута, богом зоставлена, ні людина, ні собака. Сподівається на рятунок у місці найтяжчої ганьби. Як вона ненавиділа тепер султана! Підлий владолюб, пекельна п’явка, двоногий диявол, обрізаний сатана! Хотіла б бути змією, але без отрути, собакою, хоч нікого не кусати, поганим пацюком, та без чумної зарази, жабою, ящіркою, сараною, будь-ким — тільки не жінкою! і водночас знала, що зможе перемогти тільки як жінка, єдиною зброєю, яку мала, — тілом чистим, незайманим, неповторно-єдиним.

Коли вів її уночі кизляр-ага до султанської далекої ложниці, не мерзла, як повесні, не здригалася від ляку, зціплювала зуби, прочитувала в думках молитви, не мусульманські — свої, ще від батька — «Отче наш», «Богородице діво», «Достойно єсть». Боже, єдиний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи, допоможи, підпоможи, спроможи, споможи! Обіцяно, що праведники просвітяться у царстві божім, як сонце. А хіба ж вона не праведниця? Хіба встигла завинити в свої шістнадцять літ? Чому має йти до цього чоловіка, такого темного душею, ніби вийшов із підземелля? Чому,чому?

Султан ждав її нетерпляче, якийсь ніби розгублений, знов, як і тоді, сидів на ложі, тільки тепер був у тюрбані, безпорадно мовчав, дивився на Хуррем, яка заклякла — нага, тільки з прозорою хусточкою на плечі — коло дверей і теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом.

— Чому ж ти мовчиш? — спитав він нарешті. Вона мовчала.

— Підійди до мене.

В ній так і закричало: «А коли не хочу? Коли не захочу?» Але не випустила того крику, тільки постояла з упертості, а тоді все ж пішла, повільно, заточуючись і перечіпаючись об килими, ніби п’яна або сновида. Якби ж то вона знала, як її голос мучив Сулеймана всі ці місяці, терзав його душу, не даючи спочинку ні вдень ні вночі! Як сказало в святому письмі: «Поглянь на того, кого пронизали вони». Та не знала Хуррем про свою владу над султаном, владу нез’ясовну, безпричинну, і тому ще тільки мріяла про ту владу, прокрадалася до неї обережно, як до пташки, котру боїшся злякати. Як караван не може йти швидше, ніж він іде (бо тоді ті, що їдуть на верблюдах, випередять душі свої і порозгублюють їх у безмірах шляхів), так і вона могла просуватися з швидкістю, що залежала не від неї, а від нього, від чоловіка, якого ненавиділа найбільше на світі і в якому водночас тільки й могла шукати для себе вибавлення і рятунок.

— Ну чого ж ти? Йди швидше! — мовби вгадав її полохливу нерішучість Сулейман. — Ти ж не боїшся мене?

— Боюсь, — облизуючи пересохлі уста, пошепки відповіла Хуррем.

Сулейман спробував усміхнутися.

— Хіба я страшний? Для тебе я ніколи не буду страшний. Ти, мене розумієш? Хочеш щось випити? Тут є вино. Ти все розумієш?

Мішав слова турецькі з слов’янськими, був незвично піднесений, дивувався сам собі.

— Я мала доволі часу, щоб спізнати і турецьку, й арабську, — сказала Хуррем. — Та й перську. Султан не повірив.

— Цього не може бути.

Вона промовчала. Сулейман налив їй вина.

— Випий і не мовчи.

Вона відпила вина. Може, то й не вино, а отрута? І треба хоч знати, як вона діятиме. Стояла перед ложем, сідати відмовилася, затято мовчала.

— Ти гніваєшся на мене за те, що я повоював слов’янські землі? — спробував здогадатися султан.

Хуррем знизала плечима. Яке їй нині діло аж до цілих земель?

— Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись моїм походом, напав на твою землю? — не відставав султан, приховавши від Хуррем, що то він звелів ханові напасти на польського короля, щоб той не прийшов на поміч своєму родичеві — королеві угорському.

Дівчина вся стрепенулася болісно, почувши про свою рідну землю, та й знов ніби заклякла.

— Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан ніколи не буває винний, ти маєш мене простити і заспівати, щоб я почув твій голос. Прошу тебе.

Вона всміхнулася. Відпила ще вина і усміхнулася щедріше. Ніби дратуючи султана, посмикала за золотий хрестик, якого вперто не хотіла скидати. Золою на грудях. А в грудях? Аби ж то лей чоловік міг зазирнути їй у груди.

— Про що ж заспівати?

— Про що хочеш.

Вона знов завела турецької. Про дівчину і її красу. Он бірінде майюзюне бакилир — одинадцятилітньою вже задивляються на її місяцеликість; он алтисинда петек бал олур — у шістнадцятилітньої нулик наповнюється медом, йирмісінде керван гечер, йор олур, йирмі бірінде бір к’єтюйє кул олур — у двадцять один рік стає рабою якого-небудь негідника. Пісня була довга — через усі роки від одинадцяти до двадцяти одного, і знов таки загруба як для султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втіхою і радістю, зовсім для нього не властивою.

— Ти справді знаєш по-турецьки? — подивувався він. Хуррем відповіла йому по-арабськи:

— Клянусь небом, яке проливає дощі, клянусь землею, яка вирощує трави.

— Цього не може бути! — не повірив султан.

Тоді вона проспівала йому одну з пісень Хатаї, того самого шаха Ісмаїла, що йому він так заздрив у хвилини душевної незлагоди, заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона співала і приспівувала, сміялася і присміювалась, споглядаючи його знетямливість. Так непомітно наблизилася на відстань небезпечну і опинилася в обіймах чоловіка, якого ненавиділа, але без якого не могла тут існувати, і, коли Сулейман доторкнувся до її полохливого тіла, він наповнився по самі вінця отим голосом, що так довго і тяжко його мучив, і лиш тоді збагнув, що віднині без цієї дівчини йому не жити. Проникала у кожну точку тіла, входила в нього, вливалася, вповзала ящіркою, зміїно, тугою, щемом, захватом, знемогою. Тоді вона знов приспівувала йому різними мовами, уже й рідною, щось розповідала, жебоніла, мов струмочок, лопотіла, мов листя під вітром, а він був далеко від її хапливих слів і несміливого тіла, але близько до її голосу, тулився до того голосу, мов дитина, і радів, сміявся, зникала його суворість, навіть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а злітала в небеса і вкривала червоністю місяць, зорі й хмари над Босфором. На ранок стане він для всіх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милості й жалю, і тільки їй дано бачити його іншим, тільки вона змінила його бодай на одну ніч, стала могутнішою за владу й за всю імперію. Ось сила жінки! Ось її влада!