Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 51

— Коли не лічити султанші.

— Це ще побачимо. Я продав цю дівчину Ібрагімові, а він, не впоравшись з нею, не вигадав нічого ліпшого, як подарувати ЇЇ в гарем султанові.

— І той знає про це?

— Здається, ні.

— А коли довідається?

— Пізно! Окрім того: навіщо йому довідуватися?

— Ви розповідаєте про неймовірні речі.

— Хіба може бути щось неймовірне в цій неймовірній країні? Пишіть мерщій дожеві, що ви перший довідалися про походження загадкової султанші, яка може в майбутньому мати досить загадковий вплив па Сулеймана, і що її справжнє ім’я — Роксолана.

— Роксолана? Чому Роксолана? Вона ж Хасекі!

— В гаремі її що звуть Хуррем, тобто розвеселена. Іноді — Рушен, або сяйлива. А Хасекі — це титул. Навіть яничарським агам дають таке звання. Щоб показати, що чоловік стоїть найближче до султана, належить султанові, як його власна душа. Для Європи хай буде Роксолана. Одне ваше донесення у Венецію — і світ довідається ще про одну могутню жінку.

— А як же з вашим правом хрещеного батька?

— Поступаюся ним на користь Пресвітлої Республіки, — засміявся Гріті. — Я великодушний, як усі купці там, де не йдеться про зиск.

— Неможливо ще передбачити всі зиски, які можна отримати , завдяки цій жінці, — пробурмотів Дзено.

— Додайте: і всю ймовірну шкоду! — вигукнув Гріті. — Ми а вами присутні при народженні величі, запам’ятайте мої слова?

Візьміть навіть легенди — що вони вам дають? Жінка народжується з ребра чоловікового, одна богиня з голови Зевсової, друга — з піни морської. А яка народжувалася з рабства, долаючи рабство і досягаючи найвищих висот влади? Радив би вам подбати про увагу до цієї жінки. Щоправда, ще ніхто не знає, що вона любить, яким дарункам надає перевагу, окрім того, тяжко змагатися з щедрістю Сулеймана. Ви чули про плаття за сто тисяч дукатів?

— Не тільки чув, а навіть бачив це плаття під час урочистого прийому в Топкапи.

— Тоді мені вже нема що вам більше казати,

Не знати як, але чутки про незбагненний вплив Хасекі Хур-рем, або Роксолани, на султана майже вмить поширилися у столиці. Руський посол Іван Морозов, який привіз від великого московського князя слова про мир і дружбу, був прийнятий Пірі Мехмедом-пашою хоч і з належною урочистістю, але без обіцянок.

— Усе залежить від милості й волі його величності падишаха, — сказав великий візир.

Але хтось натякнув, що годилося б піднести дарунки не тільки султанові, а й султанші, і Морозов одібрав для Хасекі найкоштовніших червоно-чорних соболів.

Після Родосу погіршали взаємини між Портою і купецькою республікою Дубровником. Султан не міг простити дубровчанам, що бійськові кораблі не допомагали йому перевозити війська на острів. Окрім того, серед захоплених у полон оборонців твердині виявилося кілька людей, які назвалися купцями з Дубровнику. Цього вже було задосить, щоб па дубровницькі товари було негайно збільшено мито, кораблі Дубровнику в турецьких водах безжально переслідувалися, грабовано товари, брано людей у рабство. З Дубровнику прибуло до Стамбула посольство, але його ніхто не хотів приймати. І знову хтось підказав: скласти дарунки з коштовних тканин для молодої султанші, може, це злагіднить суворого султана.

Хуррем знов була в надії. Син Мехмед такий кволий, що всі ждали: коли й не вмре через свою кволість, то вже чума прибере його неодмінно. Та холодні вітри поволі відганяли гнилий дух від Стамбула, чума відступала, малий Мехмед, хоч і кричав од незнаних болів, уперто тримався за життя, а маленька Хуррем, мовби для того, щоб остаточно зміцнитися і подолати всіх своїх заздрісників і недругів, зготовлялася подарувати султанові ще одного сина.

Знов султан не хотів бачити нікого, крім своєї Хуррем, ночі проводив з нею, а дні віддавав турботам про справедливість, радився з мудрецями про поліпшення й утвердження законів, про війну й не згадував більше, так ніби забув, що його величезне військо, яке надається лише для нових і нових загарбницьких походів, негайно розпадеться, щойно зупиниться у своїх грабунках. Коли на дивані широкопузий Ахмед-паша, який, потоптуючи всіх, рвався до звання великого візира, кричав, що час вирушати в новий похід, султан спокійно відповідав:

— Хай спаде пил.

— Який пил? — поблимкував Ахмед-паша на членів дивану.

— Від великих походів Повелителя Віку, — спокійно всміхався старий Пірі Мехмед-паша.

— Хіба новий караван має ждати, поки засохне верблюдяче лайно після каравану старого? — не вгамовувався войовничий Ахмед-паша.

Султан похмуро осмикнув нетерплячого візира:

— Трава, яка занадто швидко росте, никне від власної ваги. Коли безлад запанував навіть у дивані, про який же лад могла бути мова в державі? Східні провінції, де звіролютий Ферхад-паша, винищуючи бунтівників, повирубував навіть немовлят, бунтували безупинно, горнучись до кизилбашів. З Єгипту довелося повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за якого набридала своїми проханнями Сулейманова сестра Хафіза, і тепер там знову зродилася мамелюцька загроза. Великий візир Пірі Мехмед усі сподівання покладав тільки на закон, а потрібна була ще її сила. Державну печать має тримати рука, що так само вміло тримає меч. Але де та руда? Пірі Мехмед, прибравши собі тахаллус[47] Ремзі, тобто Загадковий, складав містичні поезії, знаходячи в них рятунок для своєї стомленої душі. На дивані поряд із молодим султаном і повними сил сорокалітніми візирами виглядав вичерпаним, збайдужілим, старим. Щоразу Сулейман ставав свідком запеклих сутичок між Ахмедом-пашою і великим візиром. Два султанських зяті Мустафа-паша і Ферхад-паша вичікували, чим усе те скінчиться, хоч кожен в них готовий був, влучивши мить, стрибнути і вирвати державну печать із старечих рук Пірі Мехмеда. Сорок років — рубіж для мужчини. Коли нічого не досягнув, уже й не досягне, бо здобувається усе в житті шаблею, яку рука тримає, лише поки міцна.

— Хто зрівнює гниле високе дерево з деревом, укритим густим гіллям? — гукав Ахмед-паша, запихаючи собі за широченну спину ледь не десяток парчевих султанських подушок. — Коли в чоловіка меч уже не може бути мокрий ні від крові, ні навіть від поту, як може такий чоловік тримати в руці державну печать?

— Я повід, якого слухається верблюд і скакун, — спокійно відповідав великий візир. — А хто ти?

— А я той, хто розрубує повіддя і позбавляє тебе сну!

— Де ти лишив свиней своєї матері? — натякаючи на християнське походження цього чужака, в’їдливо питав Пірі Мехмед.

— Вони пасуться з ослами твоєї матері, і коли ми підемо на пасовисько, то побачимо тебе серед них.

Ібрагім, який супроводжував султана повсюди, на дивані не втручався у суперечки, був стриманий і уважливий з усіма, сидів тихо, тільки слухав, чемно всміхався, щосили виказував незацкавленість. А сам тривожився більше й більше, відчуваючи, що незабаром має щось статися важливе, але де й що — не знав навіть він, бо Сулейман не ділився своїми намірами ні з ким. Може, з Хуррем? Але вона відтрутила Ібрагіма брутально і безжально. З валіде? Чутки суперечили цьому припущенню. Після Родосу Сулейман зробив для валіде єдину поступку: повернув до Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слід було заручитися підтримкою султанової матері, бо ж тільки вона знала таємницю Хуррем і так само, як і молода султанша, тримала долю султанового улюбленця в своїх руках.

Ібрагім попросився через кизляр-агу на розмову до валіде, і султанова мати прийняла його вже наступного дня, та, коли він почав про те, як подарував колись для Баб-ус-сааде рабиню-українку, глянула на нього подивовано, ворухнула темними устами майже презирливо:

— Я не пам’ятаю цього.

Ібрагіма зрадила його витримка. Він мало не крикнув:

— Ваша величність! Як ви могли забути? Я запропонував вам. Порадився з вами. І ви…

— Не пам’ятаю я цього, — холодно повторила валіде, закриваючи обличчя білим яшмаком і мовби відгороджуючись від грека.

Ібрагім розумів, що не може так піти від цієї загадкової жінки. Вхопився, як за порятунок, за слова з корану.