Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 50

Мені слід було б радіти, що він прийшов, бо це майже відповідало моїм молитвам. Хіба я не повторював до болю в скронях, що нам з Катріоною необхідно розлучитися, хіба не вишукував приводу, щоб розійтися назавжди? І ось така нагода трапилась, привід цей приходить до мене сам на двох ногах, але радості чомусь не приносить. Треба сказати, що, коли прихід цього чоловіка і знімав з моїх плечей тягар за майбутнє, то в цю хвилину я відчував, що на мене насувалося щось тяжке, загрозливе. Якусь мить я стояв перед прибулим, як був у сорочці й кальсонах, потім шарпнувся назад, наче підстрелений.

— А-а-а, — сказав Джеймс Мор, — нарешті я знайшов вас, містер Бальфор, — і простягнув мені свою велику випещену руку, яку я взяв дуже нерішуче, підійшовши знову до дверей, наче готувався до захисту. — Як дивно переплітаються наші дороги, — вів він далі. — Насамперед повинен вибачитися перед вами за неприємне втручання у вашу справу, бо мене самого тоді втягнув у неї цей наскрізь фальшивий Престонгрейндж; сором признатися, що я міг звіритися на якогось там суддю. — По цьому Джеймс Мор знизав плечима зовсім, як француз. — Але цей чоловік мимоволі викликає до себе довір'я. А тепер, виявляється, ви люб'язно подбали про мою дочку, і я прийшов по її адресу.

— Думаю, сер, — почав я пригніченим голосом, — нам треба порозумітися.

— Сподіваюсь, нічого поганого не сталося? — спитав він. — Мій агент, містер Спротт…

— Ради бога, говоріть тихіше! — заблагав я. — Вона не повинна нічого чути, поки ми не порозуміємося.

— Хіба вона тут?! — вигукнув Джеймс Мор.

— Ось двері її кімнати, — відповів я.

— Ви з нею тут самі? — допитувався він.

— А хто ще мав бути з нами? — поцікавився я. Віддаю йому належне, на ці слова він зблід.

— Це дуже дивно, — зауважив мій гість, — і незвичайно. Ви маєте рацію, нам слід порозумітися.

Сказавши так, він пройшов повз мене, і мушу визнати, що старий пройдисвіт був у цю хвилину навіть величним. Переступивши поріг, він мав змогу оглянути мою кімнату, а разом з ним я теж критично подивився на неї. Промінь вранішнього сонця, пробившись крізь вікно, освітив ліжко, сундук, умивальник, розкиданий одяг і згаслий камін, так би мовити, усе моє умеблювання. Безумовно, кімната була порожньою й непривітною; це вбоге пристановище здавалося таким злидарським притулком для молодої леді. Раптом мені згадалися нові плаття, які я накупив Катріоні, і я мимоволі подумав, що невідповідність між цією убогою кімнатою і розкішним вбранням може здатися підозрілою.

Джеймс оглянув кімнату, шукаючи, де б сісти, але, не знайшовши нічого підходящого, сів на краєчок мого ліжка. Зачинивши двері, я був змушений сісти близько біля нього, бо, чим би не закінчилась ця незвичайна розмова, мені не хотілося розбудити дівчину, а для цього треба було говорити пошепки. Не берусь описувати, яка з нас була дивна пара — він у теплому пальті, дуже доречному в моїй холодній кімнаті, а я тремтів у сорочині та кальсонах. Він мав вигляд судді, а я (не знаю, на кого був схожий) відчував себе в становищі людини, якій щойно оголосили остаточний вирок.

— Ну? — кинув він.

— Ну… — почав було я, але одразу ж відчув, що неспроможний говорити далі.

— Так ви кажете, що вона тут? — напосідав Джеймс уже з ноткою нетерпіння, що в свою чергу надало мені мужності.

— Вона в цьому будинку, — сказав я. — Розумію, що обставини можуть здатися незвичайними, але ви повинні розуміти, наскільки незвичайною була справа з самого початку. Уявіть собі, що молода леді висаджується в Європі і має в цей час за душею всього-на-всього два шилінги й півтора пенні. Її спроваджують до Спротта в Гельветі, якого ви називаєте своїм агентом. Так от, цей агент дуже лаявся, коли згадував про вас, і я був змушений заплатити йому з власної кишені, щоб він зберіг речі Катріони. Ви кажете, що випадок надто вже незвичайний. Може й так, містер Драммонд, але наражати її на всілякі випадковості було варварством.

— Я не розумію ось чого, — з притиском сказав Джеймс. — За моєю дочкою мали наглядати поважні люди, імена яких я забув.

— Це були Джеббі, — підказав я йому. — І містеру Джеббі, безперечно, слід було б поїхати з дівчиною до Гельвута.

— Я ще матиму розмову з містером Джеббі, — кинув Джеймс Мор. — А от ви могли б зрозуміти, що для обраної вами ролі ви ще надто молодий.

— Але ж не було, власне, ніякого вибору! Крім мене, не було нікого! — вигукнув я. — Ніхто не пропонував своїх послуг. Мушу зауважити, що ви чомусь не висловлюєте належної подяки за мій вчинок.

— Трохи зачекаю, поки з'ясую, яка ж це послуга.

— Мені здається, що її одразу видно, — не поступався я. — Ви кинули свою дочку посеред Європи з двома шилінгами в кишені, до того ж вона й двох слів не зв'яже тутешньою мовою. Чудово, нічого сказати! Я привів бідолашну до себе, назвав її своєю сестрою і ставився до неї, як брат. Навряд чи треба пояснювати, що на все це потрібні були гроші. Я вважав за свій обов'язок не скупитися заради молодої леді, яку я, до речі, поважаю… Який же я дивак! Розхвалюю перед рідним батьком його ж власну дочку.

— Ви надто молодий… — почав знову Джеймс.

— Я вже чув це від вас, — відповів я гарячково.

Але Джеймс не поступався.

— Так, молодий, кажу. Інакше ви зрозуміли б усю відповідальність свого вчинку.

— Вам тепер легко говорити про все це, — напосідав я. — А що мені лишалося робити? Можливо, треба було найняти порядну жінку, щоб між нами був хтось третій, але мені таке й на думку не спадало. Та й де б я її взяв? Для іноземця це не так легко. До того ж за все треба було б платити з власної кишені. Мені й так уже влетіла в копієчку ваша недбалість. Ви були такі безтурботні і легковажні, що загубили сліди рідної дочки.

— Не личить осуджувати інших тому, у кого й самого рильце в пушку, — вколов Джеймс. — Давайте закінчимо розгляд поведінки міс Драммонд, а вже потім візьмемося за її батька.

— Тут я з вами не погоджуюсь. Честь міс Драммонд поза будь-якою підозрою, кому-кому, а батькові треба це знати. Те ж саме можна сказати і про мене. Вам лишаються тільки два напрямки дій: перший — висловити мені подяку, як джентльмен джентльменові, й забути про це; другий (коли ви ще чимсь незадоволені) — відшкодувати мені витрати і піти собі з богом.

— Стривайте, друже, стривайте! — вигукнув Джеймс Мор, рухом руки заспокоюючи мене. — Ви надто швидкі, містер Бальфор, не варт так поспішати. Добре, що я навчився бути терплячим. Ви, здається, забуваєте, що я ще не бачився з дочкою.

Після цих слів я почав трохи заспокоюватися, помітивши деякі зміни у манерах Джеймса, коли мова зайшла про грошові розрахунки між нами.

— Думаю, буде набагато краще, коли ви дозволите мені переодягтися у вашій присутності й піти звідси, щоб ви змогли зустрітися з нею на самоті? — спитав я.

— Саме цього я сподівався од вас! — сказав Джеймс Мор надзвичайно люб'язно.

Я подумав, що справи поліпшуються, і, пригадавши, як безсоромно він канючив гроші у Престонгрейнджа, вирішив остаточно закріпити перемогу.

— Якщо ви маєте намір побути якийсь час у Лейдені, — сказав я Джеймсові, — то ця кімната цілком до ваших послуг. Для себе я легко знайду іншу. Так ми уникнемо зайвого клопоту, бо переїжджати доведеться лише одному.

— Сер, — мовив Джеймс, випинаючи груди, — я не соромлюсь, що зубожів, служачи своєму королю. Не приховую, що справи мої розладналися і я не можу їхати далі.

— Поки ви встановите зв'язок із своїми друзями, — сказав я, — можливо, вам буде зручніше (це становило б мені честь) пожити у мене гостем.

— Сер, — промовив він, — ваша щирість вимагає від мене бути теж цілком щирим. Вашу руку, містер Давід; таку вдачу, як у вас, я найбільш поважаю. Ви один з тих, від кого джентльмен може не вагаючись прийняти послугу. Я старий солдат, — мовив Джеймс Мор, з огидою оглядаючи мою кімнату, — і вам не слід боятися, що я буду для вас тягарем. Надто часто доводилося мені їсти край дороги, пити воду з калюж, днювати й ночувати просто неба під дощем.