Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 10

Фотографічна справа не задовольняла його честолюбних прагнень — її неможливо було розширити, пояснив він, в ній не відчувалося духу сучасності, і трапилось так, що він узявся за спекуляцію залізничними квитками. Я не зовсім зрозумів, як він здійснював операції, але суть їх полягала в тому, щоб позбавити залізницю частини її прибутків.

— Я з головою поринув у цю справу, — розповідав Пінкертон. — Я недоїдав і недосипав, і навіть найдосвідченіші мої колеги визнали, що я засвоїв усі тонкощі справи протягом місяця, а протягом року ще й революціонізував її. Вона надзвичайно захоплююча! Це дуже цікаво: вибрати в натовпі клієнта, за хвилину осягнути його вдачу та звички, вискочити з контори й ошелешити його, запропонувавши квитка до того самого місця, куди йому конче треба дістатись. Навряд чи на всьому континенті знайшовся б спекулянт, який зазнав менше невдач, аніж я. Але для мене це ремесло було тільки щаблем. Я заощаджував кожен долар, я думав про майбутнє. Я знав, чого прагнув: багатства, освіти, пишного особняка, розумної й культурної дружини. Так, так, містере Додд, — тут він підвищив голос, — кожен мужчина повинен знайти собі дружину, духовно вищу за нього. Інакше це буде не єднання душ, а лише поступка власній хтивості. Така моя думка… Я робив заощадження, і чималі! Але не кожний — так, так, далеко не кожний! — насмілився б зробити те, що зробив я: прикрити дуже прибуткове агентство в Сент-Джо, де я гріб долари лопатою, і самотою, без друзів, не знаючи ні слова по-французьки, приїхати сюди, щоб витратити свій капітал на опанування мистецтвом.

— Це була давня мрія, — спитав я, — чи миттєва примха?

— Ні те, ні те, містере Додд. В ті часи, коли я був мандрівним фотографом, я, звісно, навчився розуміти велич і красу творінь нашого Всевишнього. Та річ не в тім. Я просто спитав себе: що зараз найпотрібніше моєму століттю і моїй країні? Якомога більше культури та мистецтва, відповів я. І ось, вибравши найкраще місце, де можна здобути необхідні знання, я зібрав гроші й приїхав сюди — добувати ці знання.

Слухаючи Пінкертонову оповідь, я відчував і захоплення, і сором. У нього в мізинці було більше енергії, ніж у всьому моєму тілі. Він був по зав'язку напханий всілякими чеснотами, він випромінював бережливість і сміливість, і якщо його мистецьке покликання здавалось дещо нечесним (принаймні людині з моїми вимогами), то в будь-якому випадку важко було передбачити, чого може досягти людина, сповнена такого завзяття, обдарована такою душевною й фізичною силою. Тому, коли Пінкертон запросив мене подивитись його твори (один із звичних способів поширення дружби в Латинському кварталі), я пішов із ним, сповнений цікавості й надій.

З ощадливості він наймав мансарду в багатоповерховому будинку біля обсерваторії; це була кімнатчина, де за меблі правили його власні валізи, а на стінах замість шпалер висіли його власні неймовірно бездарні етюди. Я ніколи не вмів з легким серцем казати людям прикрі речі, та все ж є предмет, щодо якого я нездатен лестити, не червоніючи, — це мистецтво і все, пов'язане з ним; тут моя щирість справді римська. Двічі я повільно й мовчки пройшовся вздовж стін, вишукуючи хоч якусь іскрину таланту, а Пінкертон ступав за мною, нишком намагаючись вичитати на моєму обличчі вирок; хвилюючись, він знімав кожен етюд, щоб я міг краще його роздивитись, і після того, як я мовчки оцінював його, широким жестом, повним відчаю, відкидав його. Коли я обійшов кімнату вдруге, ми обоє були глибоко засмучені.

— Ех, — зітхнув Пінкертон, порушуючи тривалу мовчанку, — ви можете нічого не казати…

— Ви хочете, щоб я був щирий із вами? На мою думку, ви просто марнуєте час, — сказав я.

— Ви не бачите в мене мистецького хисту? — спитав він, розгублено позираючи на мене. — Навіть ось у цім натюрморті з динею? Одному з моїх товаришів він сподобався…

Я ще раз дуже уважно розглянув диню, а потім знову похитав головою.

— Мені дуже жаль, Пінкертоне, — мовив я, — але я не можу порадити вам займатися живописом.

Мені здалося, що тієї ж миті він знову сповнився мужності, відштовхнувшись від розчарування, наче гумовий.

— Ну, — рішуче мовив він, — чесно кажучи, ви не здивували мене. Але я продовжу навчання й віддам йому всі свої сили. Не думайте, що я марную час. Адже це все культура, і вона допоможе мені поширити сферу моєї діяльності, коли я повернусь на батьківщину. Можливо, я добуду місце в якомусь ілюстрованому журналі, а на крайній випадок я стану торговцем картинами, — додав він простодушно, хоча від такого жахливого припущення міг, здавалось, розпастися на порох весь Латинський квартал, — Адже все це життєвий досвід, — вів далі Пінкертон, — а, на мою думку, люди схильні недооцінювати досвід і як прибуткову статтю, і як вигідне розміщення капіталу. Ну, то все одно. Тепер із цим покінчено. Однак, щоб сказати те, що ви сказали, треба мати мужність, і я ніколи цього не забуду. Ось вам моя рука, містере Додд. Я не рівня вам і по культурі, й по таланту…

— Ну, це лише ваші гадки, — перепинив я його. — Я бачив ваші роботи, але ви ще не бачили моїх.

— Ай справді! — вигукнув Пінкертон. — То ходім подивимось негайно. Хоч я певен — мені до вас далеко. Я це відчуваю.

Правду кажучи, мені не дуже хотілося вести його в мою майстерню. Гарні чи недосконалі були мої роботи — вони незмірно переважали його творіння. Але впевненість уже повернулась до нього. І я лише дивувався, слухаючи його веселу балачку про нові прожекти. І я врешті збагнув, в чому суть: переді мною був не художник, який зрозумів, що він не має хисту, а просто ділок, який довідався (можливо, надто несподівано), що одна його операція з двадцяти — невдала.

Власне, уже тоді (хоч я цього не міг і запідозрити) Пінкертон шукав розради в іншої музи і тішив себе надією, що віддячить мені за відвертість, зміцнить нашу дружбу і (за одним заходом) доведе мені свою талановитість. Уже по дорозі в майстерню», коли я розповідав про себе, вів виймав блокнота і щось нашвидку записував. Коли ми зайшли до мене, він знову вийняв олівця, притис його до вуст і обвів незатишну кімнату пильним поглядом.

— Ви хочете зробити шкір моєї майстерні? — не втримався я, знімаючи полотнину з «Генія штату Маскегон».

— Е, це моя таємниця, — відповів він. — Не звертайте уваги. І миша може допомогти левові.

Він обійшов статую, і я пояснив йому свій задум. Маскегон а зобразив у вигляді юної — зовсім іще юної — матері, дещо індіанського типу; на колінах вона тримала крилате дитя, яке символізувало майбутній злет нашого штату; сиділа ж вона на купі уламків грецьких, римських та готичних скульптур, нагадуючи про ті країни, з яких ми виводимо свою генеалогію.

— І ви задоволені, містере Додд? — спитав Пінкертон, коли я скінчив говорити.

— Ну, — відповів я, — хлопці вважають, що ця жінка для ловеласа-початківця досить гарна. Як по правді, я й сам тієї ж думки… Ось із цього місця статуя постає в найвигіднішому ракурсі… Так, мені здається — у ній щось є, проте я маю намір ліпити ще краще.

— О, саме так! — вигукнув Пінкертон. — Це дуже гарно мовлено! — і він щось надряпав у блокноті.

— Що з вами? — занепокоєно спитав я. — Це ж звичайнісінький англійський вислів.

— А це ще краще! — засміявся Пінкертон. — Геній не усвідомлює власної геніальності! О боже, це ж слово в слово те, що треба!

І він знову щось надряпав.

— Якщо ви збираєтесь отак лестити мені, — мовив я, — то з розвагами покінчено. — І я замірився накинути на «Генія» полотнину.

— Не треба, — попросив Пінкертон. — Зачекайте! Ще кілька слів. Скажіть, що вам найбільше подобається в цій статуї?

— Було б краще, якби ви самі це сказали, — відповів я.

— Біда в тому, — заперечив він, — що я ніколи не займався скульптурою, хоча, звісно, не раз милувався нею, як кожна людина. Тож, будь ласка, поясніть мені подружньому, що вам у ній подобається, до чого ви прагнули і чим вона цінна. Це буде корисно для мене.